"Вернулися…" Фу. Та це ж просто; ось зала з колонами і столиками, за якими звичайні собі щоденні читачі, з залі можна вийти в коридор і зійти вниз по сходах. Там – звичайна вечірня вулиця, рух і вітрини… публіка, а вгорі, може, зорі чи місяць, і все.
Чари спали… Зала потягається, усміхається, розглядає саму себе. Зсовуються столики, встають, виходять, входять: світло й оживлено.
Зі мною теж метаморфоза відбувається враз і несвідомо: враз, наче й не було нічого; і стомлений читанням, я, щоб одпочити, починаю розглядати столики.
"Того" ще немає. "Той" – це один у ленінці й піджакові. Коли входить до залі, завжди прищурливо зводить брови і жмурить очі: ніби не добачає. Мені хочеться порадити йому справити пенсне. За одним столиком помічаю "справжнього мужа", сидить, закинувши на потилицю руки, білявий профіль показує самовпевненість і гордовитість.
"Цікаво б з цим помірятись поглядами", – думаю і бачу кострубату постать незмінного читача.
"А-а… безмежна доброта, мій милий прототип – він уже тут".
Мій прототип сидить нерухомо в стільці і мовчки переживає муку Христа, якому не призначена Голгофа. На нім пом’ята "шинелішка" салдатська, виглядають онучі з ботинок, незагребена копиця переплутаного волосся. Але скільки доброти в зів’ялих очах світиться?! Вона затоплює йому все сіре, порізане борознами обличчя; вона болить йому, ніде діти, ні на кого вилити – тому й вираз очей – безконечна печаль… і мріє вона про маленьку пляшечку спирту…
За вікном – у голубій темені почепились дві зірки. Не хочеться читати. "В повноті акції більш чудес, ніж у болісних мріях Фауста, – коротко зауважую собі, пригадавши недавні переживання… – Мефістофель зник – досягай сам…"
Треба йти, народжується свіжий апетит: я ж не обідав… Але що робити з букетиком, що лежить ось поруч на столі – не принесу ж його додому? Оглядаю сусідніх панночок, і в голові блиснула раптова ідея – еврика!..
Поспішно одриваю клаптик паперу з блокнота і, схвильований образами, що налинули, мерщій, похапцем пишу:
"Тобі, невідомій, з голубими (я вгадую!) очима, незнайомці, що прийдеш сюди – цей букетик синіх камертонів. Перші ніжно прозвучали вони серед дзвінкої переливності ранньовесняної, порожньої ще ночі, пробившись крізь крижану плівку назустріч сріблистим струменям небес…
…І коли нагадують вони тобі про щось безповоротно загублене – співчуваю: я теж багато днів назавжди загубив… Або як радісна наївність твоєї молодості, ще тільки готуючись сприйняти меси життя, таємно хвилюється – теж і я маю на нього, на життя, неоплатні векселі… Хай продзвенить душа твоя тугою радості, відчувши неповторність моменту. І зрозумій прекрасну трагікомедію того, хто, не зробивши до 26 років нічого, задивляється ще на свою зорю, при чім – в екстазі сумнівної віри – болісно хоче забути, що він сьогодні ж не… обідав.
К. Ю. Ц.".
Скінчивши, бгаю папірець і вкладаю в щілинку, збоку столу. Букет кладу на стільці, підсовую під стіл і, взявши книжку, виходжу.
…Наближаючись додому, я сходжу вниз по вулиці.
Вже пізно, десь біля години, і на вулиці можна гратись: я один, тільки з інших кварталів міста доходять порожні дзвінки трамваїв.
Невидимий місяць виповнює повітря й передміську далину тихострумчастою прозір’ю, що ніжно мерехтить і переливає, як луска. І пахне молодим. Угорі веде тремтячий танок малюсінька, хистка весняна зоря.
І коли я задивляюсь на неї, згадую мої давні, провінціальні фантазії – як колись я уявляв весну в образі молодої дівчини з грудним і переливним голосом, і що вії в неї, вщерть напоєні тривожною втомою, спущені. І зразу це хвилює мене, викликає в пам’яті неможливе: мою загублену велику любов.
Взагалі ж, мені більш ніж чудесно. Здається, я б літав. Багато передумано, і все ясно, все вкладається в могутню закономірність вищої математики фактів; а одгуки згадки про записку до синього букета – переплітають фантазії хвилюванням хорошого, молодого авантюризму…
Ось і дім. Бачу: № 85 світиться тихо, скромно серед ночі.
Мої кроки притишуються… і – о, немічність людини!.. – "Все таки, – вертається думка до конкретного, – неприємна ця історія з посадою. Це ж… я втрачу, – з тихим сумом думаю, – свою свободу, свободу вільних мандрівок безпорочної своєї мислі… І по чім знать? – думаю далі. – Може, атмосфера службового кар’єризму викличе до життя в мені "розумні", "здорові" здібності і мене захопить скепсис ділової людини, і я охолону, і все забуду, і – заквітчаний всіма чеснотами цехової пристойності – переведусь на статистичний тип…"
Рішучість щодо посади надломлюється, зростає впертість проти неї, якось не хочеться й додому заходити. А моя робота, і весь звичний розпорядок дня?
Увійшовши в двір, бачу в вікнах нашої кімнати тихе світло: дружина дома, але, певно, спить, прикрутивши лампу.
І уявляючи до найдрібніших деталів усю нашу кімнату з її сірими пошарпаними шпалерами, з грубим "антуражем", з вірьовками, де висить білизна, холодну, ще непривітнішу через суперечки та ворожнечу з дружиною за мої невдачі, жаль до себе і слабкодуха розпука враз стискають мені серце. Досадно і огидно. Я терплю тепер за свою несміливість розв’язати якось цей заплутаний клубок відносин.
"А ти, дурню, ще в букетики бавишся", – похмуро говорю до себе, обережно одмикаючи двері; перед перспективою голодного сну гра в проліски видається нерозважним дитинством.
Дійсно, моя дружина спить, укрившись шубою, нероздягнена і в непосланім ліжкові. Як і вчора, в головах стиха жмуриться прикручена лампа.
Я повертаюсь навшпиньках. Але в кімнаті – чую витоплено, і груба ще не прохолола. Пахне чимсь приємним. Не розуміючи, дивлюсь на стіл, де навалено різних закупок, і широкі листи рудого паперу недбало вкривають їх. – ?… Підходжу, і…
Уявіть голодного, і тому – песимістично злого – вовка, що десь серед мовчазності арктичної ночі натрапив ураз на табір подорожніх. Все спить; лише стиха дотліває вугілля ватри. Всередині бачить вовк недбало кинено щось поживне, розкішне, прекрасне поживне.
І от, як вовк, пильнуючи найсвятішої обережності, починає сторожко підлазити, а потім підійшовши й озирнувшись, нечутно припадає і завмирає в найвищім блаженстві злиття з життєдайними шматками знахідки, так і я…
Так і я…
Забувши, що є гонор, що є честь, витриманість, твердість, я поспішаю ламати білий хліб, масло, і хапаючи тонкі шматки шинки, похапцем пхаю все в рот. І картуза не скинув, і пальта не роздяг.
"Apres nous le deluge (після нас хоч потоп.), – цинічно сміється звіряча думка, – завтра будемо відчитуватись".
Тільки обережність, щоб не збудити дружини, примушує мене до тиші.
В пакунках, що лежать зав’язані, щось дороге й делікатне, але голубі шворки не спинять мене. Ні… навпаки, свідомість, що я роблю гріх, що це ж – падіння, і я замазуюсь – кличе зухвальство і грубе насильство. "Доберусь і до пакунків", – тріумфує в мені варвар.
Враз, чую, дружина ворушиться, і мимоволі завмираю. "М-м-м… – мрійно-сонно воркоче дружина, не розплющуючи очей. – Це ти, Юро? Там на столі… бери… я купила… Нам утримання… заплатили… І табак там… "Piccolo", що ти казав…" – І проворкотавши знову "м-м-м…", повертається – і бачу – засинає з мрійно-щасливою усмішкою на затінених губах.
Я перестаю їсти, очі мені поширюються, здіймаються брови. Апетит десь зникає.
"Але в чім річ? Що сталось? Я нічого не розумію"… Перед мене виникає мій двійник. "Te Deum laudamus" – готові прозвучати хвилею до невідомого бога його губи, на яких пробігають вже перші рефлекси веселого сміху.
Знаходжу "Piccolo", кручу цигарку й підходжу до лампи припалити. Мимоволі очі шукають навколо розгадки.
На столикові шкаралупки з мандаринів, букетик пролісків, шухлядка і…
"…О, маца преподобна! Позолочений ріг освяченого бика!.. О, прекрасні боги чорної Полінезії!.. О, мій ангел безкрилий!" – летять мислі до дружини… З-під шухлядки визирає краєчок папірця, на нім хемічним олівцем слова – я читаю:
"…І зрозумій прекрасну трагікомедію то… задивляється ще на свою зорю… він сьогодні ж не… обідав…"
К. Ю. Ц.
Море, цілий океан сміху заливає мене; інстинктивно беру лампу, вертаюсь до столу… і коли через чверть години стою надворі, а на дні небесного колодязя між високих будинків трембітно сяє моя зірка, що вона щоночі в цей час соромливо усміхається до мене, як сестра, з недосяжної далини, і місто, мов, видресоване, покірно й запобігливо мовчить, переливним радіо-хвилюванням тремтить моя душа, і я, екстазний, сигналізую зорі – "Привіт з землі… Ти ведеш Юрія і його щастя!"
Над моєю посадою – чорний хрест…
P. S. Тепер, читачу, декілька слів про те, що спричинилось до появи цих нотаток – ви ж помітили, що це – "нотатки минулого"? Дві слові.
(Продовження на наступній сторінці)