Декарх Перісадових махерофорів підстрибнув і зник за дверима, й незабаром його швидкі кроки заскреготіли бруківкою Першої тераси. Він ішов і навіть мугикав пісеньку, та коли звернув од аґори поза вогким ґротом Кібелиного святилища й Головним узвозом побрався вгору, знову відчув холод під ложечкою й по-справжньому злякався. Й се почуття, то слабнучи, то спалахуючи з новою силою, не полишало його всі наступні дні. Раз він бачив себе в золотім обладунку на білому коні з царських стаєнь, удруге ж уява малювала похмурі картини, й на серці починало тихо млоїти, мов перед нещастям.
Тепер Архелай днював і ночував у царському хоромі на Акрополі, охоче виконував будь-які доручення й був чемним навіть із Савмаком, якого доти не міг зносити, навіть попросив молодого лоґофета, свого колишнього фратра по палестрі, сказати за нього слово Перісадові.
— Про що? — спитав Савмак, підтримуючи запропоновану Архелаєм гру в приятельство.
Архелай почав красиво, довго й заплутано тлумачити свою думку, з якої Савмак утямив лише те, що нащадок колишніх династів уже соромиться того чину, яким донедавна пишався.
— Добре, фратре, — відповів Савмак, дозволивши собі навіть звернутися до нього тим словом, яке було в ужитку між ефебами палестри, де всі вважалися братами.
Через три дні великий колісничий, чільник усієї пантікапейської рати, викликав свого юного шуряка й призначив гектархом — сотником важкої кінноти.
Се знову діло його рук, подумав Архелай про свого колишнього фратра Савмака, який, мовби зладнавши йому підвищення, насправді вирядив з царського хорому. Та він і далі знаходив час якнайдовше просиджувати й у чинних світлицях, і в екусах басилевса, блискаючи золотою лиштвою гектаршої хламиди, й щораз опинявся коло клімаксу жіночої половини, тільки-но басиліса Вероніка лаштувалась вийти з ґінекею.
Вона його ненавиділа, він її теж, але се не бентежило нового сотника. В сих багато оздоблених екусах, — сказав Архелай сам собі, всі ненавидять одне одного й усі якось уживаються між собою. То було мовби духом чи душею великого звіра, на котрого люди казали "держава", й він уперше подививсь на досі незрозумілу ворожнечу Перісада й Савмака по-новому. Лише своїх стосунків із колишнім фратром не міг оцінити зосторонь, бо се виходило за всі на світі рамки й не підлягало виважуванню.
Єдине, що бентежило Архелая, — се новий чин сотника важкої царської кінноти. Перісад тримав би до скону нащадка роду Археанактідів у куцій хламиді декарха. За всіма припусками виходило, що сього чину домігся для Архелая навіть не його можновладний зять Дамон, а Савмак, лоґофет і новооголошений деспот. Коли в ньому прокидалося почуття провини, Архелай хмарнів і днями не з'являвся в царському хоромі.
Елена вже добре вивчила його й у такі дні намагалась оточити увагою й спокоєм. Третього дня останньої декади місяця елафеболіона він з'явивсь незвичайно збуджений, однак за тією збудженістю Елена відчула нещирість. Утримавшись од розпитувань, вона почастувала його піррою, улюбним червоним вином, линувши в кратер дві міри перевареної води з льоху.
Архелай сьорбнув, але потім підняв амфору з триноги біля дверей і заходився пити просто з шийки.
— Що з тобою?.. — Елена була вражена його вчинком.
Архелай уставив амфору гострим дном в обруч триноги й підійшов до Елени. Від нього тягло вином, і вона спробувала обережно випручатись, коли Архелай узяв її в обійми. Молодий гектарх просто душив її, Елена піддалася його грубим пестощам, але в сей час до таламуса ввійшли обидві роби, й Архелай пустив Елену.
Від випитого в нього трохи паморочилось у голові й люди та речі в Елениній опочивальні здавалися нечіткими й примарними, але думка, вивільнившись із пут узвичаєних ритмів, запрацювала ясніше. Чорнява кругленька невільниця Елени з гарними очима й кумедним ім'ям глянула на нього так безневинно й щиро, аж Архелаєві тьохнуло всередині. Власне ж, подумав він, ся роба привела мене в сей дім за смугастими мурами. Він же, приголомшений олімпійською красою господині, досі навіть не роздивився на смагляву кругловиденьку німфу.
— Клео, дитино моя, — почув він голос Елени. — Піди вберись у щось пристойніше.
Архелей усоромлено відвів погляд од Клеопатри. Дівчина була вбрана досить гарно, як для роби, й се вимовлення господині могло викликати подив.
— А ти, Раїс, піди допоможи Ніневії, — знов сказала Елена. — Скаржилася, що креветки дуже дрібні й не встигне звечора їх перебрати.
Дівчата вийшли, Клео бігцем, а Раїс — повагом, наче родовита пантікапейка, та се сьогодні не вразило Архелая. Він пильно глянув на господиню, яка, сівши на сідець точеного скіфського кужеля, пряла вовну. Веретено з шиферним прясельцем унизу хурчало рівно й успокійливо, тягнучи по собі тонку волохату нитку, й Архелай дивився на неї доти, поки й увійшла Клеопатра. Сяйнувши на нього спідлоба, вона зашарілася й примостилась коло Елени:
— Я не підбиватиму тобі, люба моя?
Елена мовчки посунулась, і сей її рух змусив Архелая глянути на неї по-новому. Дорогий золотавий хітон з безліччю складок і згинок вигідно підкреслював стрункі дозрілі форми її тіла, й він подумав, чи кохає сю жінку, яка своєю вродою могла б змагатись із найліпшими афінськими подобами Артеміди. Земна краса Клеопатри не могла рівнятися з її олімпійською витонченістю й отим величним спокоєм мудрих очей, від чиїх променів у нього по спині часто бігали мурашки.
Але й на круглощоку смаглявку Клеопатру не можна було дивитися спокійно.
Сьогодні — день сумнівів, спробував пожартувати сам із собою молодий гектарх. — День загадок фіванського Сфінкса. Та й се ні до чого не призвело, й Архелай дивився й дививсь на двох дівчат, які пряли, звісивши босі ноги з ложа.
А що було б, — знову подумав Архелай, коли б я піддався чарам отієї гірської німфи й не зустрівсь із Еленою?..
Се було теж одним із запитань Сфінкса, й Архелай вирішив надати право відповіді велемудрому Едіпові. Ощасливлена увагою Клеопатра дзвінким голосом розповідала про залицяння німфейского купця Евтихія, дуже дотепно передаючи його грубі моряцькі жарти, Елена щиро сміялася з витівок своєї роби, закликаючи й Архелая посміятися з ними разом. А він лише чемно всміхавсь і думав, що буде далі.
По годині часу Елена підвелась і, глянувши на нього ласкавим сумовитим поглядом, сказала:
— Ви ще посидьте, а я маю залагодити одну справу… — Й кинула вже через плече Клеопатрі: — Я буду в ґінекеї, дитино моя…
Після її слів Архелай не швидко стямився. Елена давала йому повну волю дій, се й розчулювало, й викликало несвідомий спротив. Жінки ревнують лише до справжніх суперниць, пригадалися йому слова з Анакреонта. Коли ж певні своєї сили, то дозволяють чоловікові будь-які вільності.
Елена лишила їх сам на сам, сповнена чуття зверхности, та се лише роздратувало Архелая. Коли в дворі затихли всі звуки, він підійшов і грубо схопив тремку й нашорошену Клеопатру за плечі. Веретено випало в неї з рук, точене кам'яне пресельце розбилось і з жалібним зойком шаснуло під ложе, вона підвелась, допомагаючи йому роздягти себе, й крізь млу гарячого запаморочення ледве встигла прошепотіти йому в вухо:
— Світло, любий…
Роба виявилася ще більшим сфінксом, ніж Архелай міг уявити. Його захопив синій вогонь її пристрасте, й то було чимось одмінним від голодного потягу двох молодих тіл. Засоромлений і вбитий сим несподіваним відкриттям, Архелай кинувся навтьоки через темний мощений дворик, та в самому пілоні побачив примарну постать і відразу впізнав Елену.
— Не треба, — сказала вона тихо й лагідно. — Я не серджуся на тебе, Між нами нічого не змінилось.
То були слова, що цілий вечір непокоїли й Архелая, й вони лише підтверджували його думку й здогад.
— Ти сама мене на се штовхнула! — по-дитячому завиправдовувавсь Архелай.
Вона проказала тихим шепотом:
— Я люблю тебе так само, як і досі.
А я вже нічого не знаю, подумав Архелай. Усе в житті повторювалось, і слова, і дії, й ся думка теж, і то було найгірше й найнеприємніше з усього вечора.
Вони йшли нічною весняною терасою в бік Полудневого пілону, й за дивним збігом обставин і зв'язків Архелай згадав свого нового знайомого з крапчастим наколом біля серця.
— Все в житті так складно й заплутано, — мовила Елена, й Архелай од несподіванки здригнувся. То було майже те саме, про що думав і він, у ньому прокинулося почуття провини, та Архелай квапливо загасив його.
— Ти й досі нічого не сказала мені про того Евґенія! — сам собі дивуючись, вигукнув Архелай.
— Тобі ж уже все відомо.
Архелай на часину замовк, але та згадка розворушила в ньому зовсім інші переживання, сі, теперішні, самі собою відсунулись убік, і він мовив:
— Я бачив той знак.
— Де бачив?
— У нього на грудях! — крикнув Архелай.
Сього разу вже замовкла Елена, й вони так і дійшли до круглої чаші Діонісового театру, тоді повернули назад, і тільки біля свого дому, дивлячись на пишний пілон Дамона, вона сказала:
— Мабуть, усе то дурниці…
Архелай знав, що той Евґеній через кожні три дні на четвертий ковтає по півзернятка миш'яку, се вже не було вигадкою й здогадом, і він рішуче заперечив:
— Ні, не дурниці. Се він… Елена зітхнула:
(Продовження на наступній сторінці)