— Ти?.. Ти — басилевс Боспора: Пантікапея, Феодосії, Фанаґорії, Ґорґіппії й усіх інших городів нашого царства… — непевним голосом вимовив Архелай, і досі неспроможний отямитись.
— А його знаєш? — штрикнув цар борідкою в бік Савмака.
— Знаю…
— Ото й скажи йому, коли знаєш, — відповів Перісад і дрібненьким сердитим кроком вийшов, на ходу закидаючи верхній край гіматія через ліве плече.
Савмакові було неприємно стояти поруч із Архелаєм. Декарх махерофорів мовби змалів, зіщулився й зовсім не нагадував мармурову подобу Аполлона з аґори. Найдужче вразив Савмака голос Архелаїв і його сповнені робського схиляння слова. Тоді згадалося, що сей живий Феб і до нього почав ставитися геть інакше, й Савмакові аж занудило. Раніше він просто не любив сього красеня, гордовитого нащадка попередньої династії боспорських царів, а тепер зненавидів, і то не були ревнощі.
— Як учинити з тим Тімокреоном, великий лоґофете? — поштиво звернувся до нього Архелай, і се вже здалось Савмакові надмірним.
— Я сказав Клісфенові, — буркнув він і вийшов.
До кінця дня Савмак ще кілька разів стикався з Архелаєм, і щоразу там, де бував ошалілий Перісад. Вродливий Археанактід так віддано заглядав у вічі цареві, що було гидко навіть дивитись.
Увечері, трохи заспокоївшись, Савмак зайшов до євнуха Полікрата, й господар дому, теж на диво спокійний, розповів гостеві все, що про нього знав і про що тільки здогадувався…
Розділ 14
Не зважаючи ні на які підозри, понтійського таксіарха з Пантікапея не вирядили: Діофант із цілою учтою мечоносців гостював у Дамона, великого колісничого, й дружба між головними воєводами обох сусідніх царств нікого не дивувала. Перісад кликав до себе на розмову великого колісничого й ділився з ним сумнівами, та Дамон заспокоїв старого й наляканого басилевса й навіть благодушно посміявся з його безпідставних підозр. І справді, сказав він, німфейський купець і всіма шанований евпатрид Евтихій не бачив у відкритому морі Діофантової діери, бо Діофант у сей час відсиджувався в заводях Корокондамітської коси на протилежнім азійському боці протоки, неподалік Пантікапея. Спалена ж митницьким маґістратом Тімокреоном діера ні понтійському цареві, ні його всіма шанованому таксіархові не належить і ніколи не належала.
— А гроші з Мітрідатовим ликом? — нагадав Савмак і подумав, що коли Дамон почне й зараз виправдовувати свого нового друга Діофанта, то двох думок уже не буде й навіть Перісад упевниться, й матиме слушність, що Дамон чинить супроти нього змову.
Вони стояли на басиліці, біля священної подоби Перісада-Кумира втрьох, і Дамон, поклавши руку на жертовник, без упевнености мовив:
— Сього ні я, ні мій гість Діофант не знаємо…
Перісад завагався, й Савмак теж почав хилитись до думки, що всі недавні події — химерний збіг у часі, як казав Арістотель, "метафізика хрононтон".
Діофант по приїзді лише раз навідався до Царського акрополя й, не заставши Перісада в хоромі, більше не приходив. Зате двоє з його чималої учти бували тут щодня. Одного Савмак знав іще з Херсонеса, то був чорнявий носатенький махерофор Евґеній. Другого бачив уперше, він ходив за Евґенієм невідступно, мов тінь, і звали його Дорілаєм. Важко довелося б шукати різніших людей за сих двох юнаків, хоч обидва мали не більше як по двадцять два або три роки. Якщо присадкуватий і чорний Евґеній дуже легко сходився з людьми й ще легше кидав їх, то здоровенний рудобородий Дорілай одбувався мовчанням, та й розмовляючи з кимось, ніяково пасся очима по підлозі, кирпатий "і негарний. Савмак одразу дав Евґенієві "чорного цапа", а його другові — "безрогого фінікійського барана".
Доки великий колісничий тримався рукою за вівтар кумира Перісада Олімпійського й марно силкувався пояснити наявність у спаленій діері грошей з ликом Мітрідата Евпатора, обидва юнаки сиділи під ґрифонами Царського клімакса й мовчки дивились у сей бік. Савмакові кортіло спитати, чому се такий вірний мечоносець, як Евґеній, раптом занехаяв свою службу й не оберігає таксіарха Діофанта. Він, може б, і поспитав, але великий колісничий, своїм раптовим і дуже вчасним збентеженням набувши в Перісада довіри, вже зовсім упевнено докінчив:
— У понтійського царя, світлочолий басилевсе, тепер інші клопоти, й ти про них відаєш краще за мене.
Такий одвертай вияв поваги вплинув, і Перісад упокорився. Дамон забрав обох мечоносців свого понтійського друга, й усі троє пішли вниз до Царського пілону, а звідти — до будинку край аґори.
Встигши побувати на торжищі, Діофант відпочивав, умостившись на ребрі ложа просто в сандаліях. Перше, що він почув од увійшлого Евґенія, були слова:
— Лежиш, старий віслюче, й не відаєш, куди ми ввечері йдемо!
— Куди? — Діофант підхопився назустріч своєму мечоносцеві й шанобливо притулив руку до грудей, тоді спитав удруге: — Куди?
— Тебе… — Евґеній умисне помовчав, — …запрошує в гості кірія Елена!
У Діофанта сяйнули вічі, й він усвідомив, що думка загостювати в колісничого Дамона, крім іншого, принесла й сю вигоду. Евґеній щось обмірковував, прибравши вигляду знудьгованої людини, ся його риса була дуже добре знайома Діофантові, й Діофант став терпляче ждати, коли Евґеній ворухнеться, а дочекавшись, поспитав:
— А тебе запрошує?
— Мене — ні.
— Й ти не хочеш бодай глянути, як вона живе? — Се не було схоже на Евґенія, й Діофант прикусив губу. — Вона сама мене запросила?
— Ні, її роба.
— Білява?
— Чорнява, — відповів Евґеній. — Я теж хочу піти.
— А як се зробити?
— Ти хіба не візьмеш свого мечоносця з собою, старий віслюче? — засміявсь Евґеній, а Діофант і собі посміхнувсь, бо сей простий вихід якось не відразу спав йому на думку. — Й мене, й Дорілая. В неї ж дві роби?
— Здається…
— Якраз.
— А коли раптом у неї ще гості будуть?
— Там побачимо, — відповів Евґеній, тоді знову "занудьгував" і по тривалому часі, підійшов до свого ложа, вмостився на ньому впоперек, упершись головою в стіну.
— Що пишуть із Херсонеса? — Діофант видобув з-за пазухи рурочку перґамену й простяг, але Евґеній заплющив очі: — Сам читати не вмієш?
— Умію, — слухняно відповів Діофант і заходився коротко переказувати зміст херсонеського листа: — Херсонесці підупали духом, але жерці зроблять своє діло чисто…
— Як?
— В їхньому головному хоромі буде диво…
— "Диво"! — передражнив Евґеній. — Кумири допомагатимуть не тій людині, що чекає їхніх див.
— Я знаю, найсвіт…
Мечоносець грубо урвав головного воєводу:
— Забувся, як мене звуть?
— Не забувся…
— А тут що? — по новій мовчанці спитав Евґеній.
— Він уже все про себе знає.
— Що "все"?
— Що він — скіфської крови.
— І все?
— Й що він — заручник.
— І все?
— Й що доводиться рідним братом тому… — Діофант махнув рукою за вікно, яке дивилося на схід сонця.
— І як він тепер?
— Хмара, — відповів Діофант, а мечоносець Евґеній занудьгував і надовго.
— Ти ще не все сказав? — обізвавсь Евґеній, заплющивши очі.
Діофант зітхнув і кинув найнеприємніше, кленучи сам себе за слабкодухість, бо мав би сказати се на самому початку, а потім згладити чимось менш неприємним.
— Про се знає ввесь Пантікапей…
— І що? — спитав Евґеній.
— Усім до того байдуже, — відповів йому Діофант. — Усім, крім нього самого.
— Роби ж після того розпинання полюбили його?
— Й не тільки роби, найсвіт… — Діофант хотів бути відвертим до кінця й хвилювався.
— Забув, як мене звати?
— Ні, але… не самі тільки невільники. Про нього тепер часто говорять у вільних сім'ях, я на торгах аґори, й коло пристані, й на вулицях. Дехто каже, що Спартокідам прийшов кінець, інші заперечують: не кінець, бо Савмак, якщо прийме царську діадему, то назветься Перісадом Шостим, позаяк матиме за жону Вероніку.
— Матиме, коли гусак закукурікає! — перебив його Евґеній, і Діофант більше не здобувся на слові. — А як Архелай?
— Архелай… — Таксіарх повагався. — Коли кірія Галина здасться, він може привести сю гетеру до свого дому жоною.
— А Галина здасться?
— Ніби потроху схиляється, — сказав Діофант.
— "Не можна сього припустити! — жартома продекларував когось Евґеній. — Узяти в дім Археанактідів якусь гетеру?! Ніколи! Доки всі називатимуть мене тещею Дамона?!?" — Евґеній знову перейшов на звичний лад: — Чого се він сюди ніколи не приходить? Се ж дім його сестри!
— Часом заглядає, — відповів Діофант і докинув: — Був сьогодні, я сам бачив.
Евґеній засміявсь:
— Аполлон Пантікапейський!.. А з Рима нічого?
— Ні.
На тому розмова їхня ввірвалась, а ввечері, щойно з-за мурів Акрополя війнув зефір, вони пішли в гості. Разом з понтійським таксіархом були його обидва махерофори: Евґеній і Дорілай.
(Продовження на наступній сторінці)