— Для якого "такого"? А питала мене перед п'ятьма роками стара, чи я великий для роботи в стайнях? Тягав ноші з гноєм, аж надривався мені пуп, а в сімнадцять літ став маленьким?
— Та тут, — каже, — йдеться не про те... Як би це тобі повідати? Вже багато років коромолиться ваша земля: поляки, й деревляни, й сіверяни проти варягів, а варяги проти полян, деревлян та сіверян, а ще ж інших язиків чимало, і в кожного свої боги й свій поконний закон... Не буде в такій землі миру...
Я кажу:
— Хай забираються геть звідціля варяги, то буде мир.
Каже — варяги не заберуться: не для того сюди прийшли, щоб забиратись. А земля ваша стомилася від котори. Є, каже, один порятунок: єдина віра для всіх. І тоді вже не буде полян та варягів, а буде одна віра і один народ.
Ну, я такого не витримав. Кажу отцеві пресвітеру — так і так: коли б ти був полянин чи деревлянин, то не казав би цього, а ти хочеш накинути нам свою віру, бо ти грек, чужинець і клопочешся більше за чужинців.
Каже: я не грек.
— А який же дідько лисий?
Він рече:
— Я булгарин.
Я не повірив і ще раз перепитав, а він знову своє: "булгарин". А тоді каже мені:
— Так було й серед нашого народу, бо мали ми многі різноликі племена, і в кожного свої боги й своя мова. А тоді прийняли єдиного бога й стали один народ. Я знав і спрежда, що булгари вірять у грецького бога Христа, й від того мені ставало гидко, але я не замислювався над тим, ще єдиний бог може уєднювати докупи різні народи. Й ще сильніше зненавидів того Христа. Стара хоче зламати й нашу мову, й наш закон. Це тепер було вже мені зовсім ясно.
Я спитав:
— А давно перейняли твої булгари грецьку віру?
— Коли отця мого ще на світі не було.
Я запитав навпрошки отця Григорія:
— То за кого ж ти — за нас чи за варягів?
А він замислився та й каже мені:
— За істинного бога. Але ми з вами найближчі родаки, а рідна кров — не вода з калюжі.
Отак і сказав. І я аж теперки почав йому вірити, що хоч його, може, й підсилає до мене стара, але він має й свою голову на в'язах.
Десь тими-таки днями отець Григорій повідав мені, що обидва світлі князі вчинили своїй сестрі коромолу. Досі з нею тиркався за нас тільки Свенельд, а тепер почав і старший. Питаю в отця пресвітера: за що? А він каже:
— Через тебе та твою сестру.
Свенельд кричав до старої:
— Продай купцям деревлянських холопів, бо як не продаси — сам звелю вирізати!
Асмус досі мовчав: а коли стара почала вбирати мою сестру в новішу та кращу одіж, я тоді заходилася приваблювати її до хорому та до світлиць, тут уже й Асмус не витримав, сказав до старої — так і так, мовляв, щось ти намислила не вельми добре, подумай, каже, та схаменись, бо відженеш од себе всіх ярлів та вікінгів, зостанемося самі серед полян, деревлян та сіверян, а вони вже нас отут не потерплять і попроганяготь.
Як з ними владнала стара — того отець Григорій уже не хотів доказувати, але я пильно стежив тепер за коромолами в княжому дворі.
В літо 1396-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 17-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 402-е,
а по вбивстві великого князя Оскола Д'юровича в Києві варязьким татем Ольгам 2-е,
а від народження грецького бога Христа 884-е.
Нарубали деревляни многу дружину й многу рать, і сказали іскоростенські пани жупану Житомирові: "Оце вже весна. Дай нам воєводу з-поміж панів, підемо ратити варязького татя Ольга".
Сказав їм велій іскоростенський жупан, так до них кажучи: "Сам поведу панську дружину й рать". Попустили корокоти жупана Житомира, але був ще після недуги слабий. І вийшли іскоростенці многою витятою з города, й ступили за передільну річку Ірпінь, а варяжин Ольг вийшов малою дружиною з Києва й ратився з ними. Сказав до дружини Ольг: "Оце вже нам або змогти, або побігти, й тоді гнатимуть нас деревляни день і ніч, і не здолаємо замкнутись у цьому Києві. Але недужий їхній жупан — удармо всі на жупана, й стане нашою Деревня їхня земля!"
Й ударили купно на жупана, й не втримав жупан Житомир повода в руці, мав-бо по хворобі слабість. Побігли дружина та рать деревлянська до Ірпня, побачивши мертвим свого велійого жупана Житомира, й погнався за ними Ольг, многу рать і панів рубаючи й беручи пологом, і лише малу рать порятував Дажбог.
І сказали пани іскоростенські, мовлячи до Ольга так: "Негодні ми боротися з тобою, бо нашого велійого жупана Житомира єси вбив, а жупанич Нискин вельми дітеський. Візьми що хочеш і йди вп'ять".
Сказав Ольг деревлянам: "Візьму, як і торік". І дали Ольгові по дві куни з диму, посадовивши Нискина на жупанський стіл, а новому жупанові минало чотирнадцяте літо.
Брав тепер дань Ольг на всіх землях на захід од Дніпіра, а східні землі давали хазарам. І пішов Ольг на Переяславль і сказав до переяславльських сіверян: "По скільки даєте хазарам?" — "По дві куни з трьох рал". І сказав Ольг до переяславльців: "Не вдавайте хаканові, дайте мені, я-бо ворог хазарам, а з вами матиму любов. Дайте мені з двох рал по куні".
І зраділи переяславці й дали.
Пішов Ольг до Чернегова й сказав князеві чернегівських сіверян: "Що даєте хаканові?" — "По дві куни з трьох рал". — "Дайте мені з двох рал по куні".
Й не дали Ольгові дань, і вийшов новий князь Боронислав Чернегович і ратився з варягами, й зміг Боронислава Ольг. Зачинилися сіверяни в городі, Ольг же рече до сіверян; "Оце вже ви бачили, що наші мечі кріпші од ваших мечів. Ваші сіверяни переяславльські дали вже мені з двох рал по куні. Дайте й ви так".
Велія смута настала в городі Чернеговому, й забоялися сіверяни Ольга й дали йому, як казав спрежда: по куні з двох рал.
В те ж літо пішов Ольг аж до Порогів — на Пересічин та інші тиверські й улицькі городи, хотячи дані на тиверцях і уличах. І вийшла супротиву варягам многа рать, і січа була кріпка до самого вечора, й побіг Ольг, не примучивши уличів і тиверців.
Бідкалися сіверяни переяславльські та чернегівські, що дали варягам дань. Казав князь Боронислав Чернегович: "Тиверці й уличі не вдали, змогли варягів гуртом і купно. А ми ж многші за них. Покличмо на спомогу переяславльців, а тиверці й уличі вдарять варягам у тил. Проженемо варягів із землі Сіверської".
Й послали вони сла, й сказали переяславльці слові чернегівському: "Ми вже дали Ольгові за цей рік, а як не зможемо варягів, доведеться дати ще раз. Ратьмося на друге літо".
Й вернувся до Чернегова Борониславів сол, і не мали що діяти сіверяни, була-бо коромола велія на всій землі, варязький же тать повоював кожен город окремо, поманивши легкою данню й сіючи межи сіверянами розбрат.
Року 982-го
МІСЯЦЯ СІЧНЯ
У ДРУГИЙ ДЕНЬ
Новий рік застав Претича на Сеймі. Головний воєвода не хотів порушувати великого свята й дозволив розбити стан. Дружинники і вої чинили треби місяцеві, а вранці струшували іній з дерев, щоб натирати ним обличчя. Новорічний іній був добрим знаком на наступний рік.
З одного боку стан захищало довге болото, а з двох інших боків — яри, але Претич не дав дружині й воям вилежуватися, змусивши мало не цілий щедрий вечір копати рів. Хоча тут була ще Сіверянщина, але за поприще починалися витоки Оки, звідки можна було сподіватись вятичів.
І ще одним був знаменний для Претича вчорашній день: йому минуло шістдесят і третє літо.
Наче й не жив, трохи розгублено думав головний воєвода, їдучи за тридцять сажнів позаду сотні сторожових, які пильно вдивлялися в заповиті снігом луки та переліски. Наче й не жив...
Ця думка навідувала його тепер дедалі частіше, бо коли чоловікові зверне за шістдесят, він мимоволі озирається, а в серці зроджується терпкий холодок: коли ж воно минуло?..
Ще наче вчора збирався з князем Святославом на Дунай, а Святослава вже давно немає живого. Десятий рік...
Претич був задоволений, що нарешті помстився за його смерть, — торік він наздогнав Ільдею-хана коло самих Порогів і не заспокоївся, поки побачив під ногами його труп. Більшою втіхою було б скарати хижого печеніга, вимовивши в ще живі очі оті слова, які Претич не раз повторив подумки, доки ганявся за цим Свенельдовим зятьком: мовляв, ну то чи солодке було вино з лоба Святославового? Син Курі-хана мав одчути всю вагу свого злочину бодай в останню хвильку життя.
Але Ільдеї-ханові хтось розчерепив лоб молотом.
У тій раті Претичеві дісталося чимало всякого ханського добра. Хтось із воїв показав йому химерну братину, обкуту золотом і сріблом. Братина дуже нагадувала череп, і головний воєвода звелів кинути її в священні води Дніпра — між зуби порога Ненаситця. Можливо, то була Святославова голова.
(Продовження на наступній сторінці)