Переселивши позаминулого року Свенельда сюди, Доброчин посадив тут і Сігурда з його сестрою та небожем, давши їм кількох челядників і робітників. Тепер кроки й голоси лунали на Сігурдовій половині хорому, й Свенельд, роззявивши від напруження рота, намагався вгадати з приглушених товстими стінами голосів, що там діється. Це тривало довгих кілька хвилин, які остаточно виснажили світлого князя, й він непомітно для себе опустився на лаву й закуняв. Останній рік таке траплялося з ним дуже часто. Коли ж він прочуняв і спробував глянути в бік дверей, то нічого не побачив, бо голова безвільно звисла мало не до колін, а в'язи подеревіли й заклякли.
На порозі хтось стояв. Свенельд почав обережно підводити голову руками, й коли нарешті достатньо підвів її, побачив Ждана Будимировича та кількох мужів з оголеними мечами.
— А ти спиш? — злобно посміхнувся воєвода молодшої дружини, ступивши через поріг.
Якась дивна сила звела Свенельда на ноги, змусивши його забути про гострий біль у в'язах і голові. Він глянув у темні сіни й упізнав Сігурда, руки якого були туго скручені попереду сирим ремінцем, а під оком яріла кривавиця.
— Чого ж мовчиш? — спитав Ждан Будимирович і тицьнув Свенельда пальцем у груди.
Свенельд уже забув, про що питав його воєвода, хотів був перепитати: "Що?", та тільки роззявив рота, а потім почав поволі падати назад. Він упав навзнак на неприбрану постелю, коли ж воєвода Ждан Будимирович підійшов і схилився над ним, незаплющені очі Свенельда перестали кліпати.
— Щекові щекова ж і смерть, — проказав воєвода молодшої дружини. — З розплющеними очима здох.
А на пиру так ніхто нічого й не помітив. Пирували з обіду аж до третіх півнів, і коли порозходилися спати, доброї півдружини й усієї раті в Києві вже не було.
Доброчин найбільше тепер думав, як би не насторожити своїх сватівників, що приїхали забрати його доньку. А вранці мав початися шлюбний семиденний пир.
Охрестити ж київську княжну повинні були аж у Гнезні, й за цей гріх перед дідніми богами Доброчин пообіцяв стребити Дажбогові свого найулюбленішого коня.
Світлий князь напучував уночі Претича перед витятою:
— Визбираєш варягів з усіх низових городів. Щоби й насіння не лишилося.
— Й сімейних теж? — запитав Претич.
Доброчин відчув глузування в його словах. Претич іще торік заперечував, щоб розміщувати "найвідданіших" варягів по низових городах.
— Щоби й на насіння не залишилося! — повторив Доброчин, — І спробуй здогнати Местишу Варяжка та печенігів. Хоч за Порогами — а здожени: чорні круки підпоможуть.
— З Ільдеєю маю сквитатися ще за отара, — сказав головний воєвода. — Князя Святослава вбив не Куря, а його син.
А ПЕРЕД ДЕВ'ЯТЬМА РОКАМИ...
— Це ж нині по смерті Святослава рівно дев'ять літ... Човни та ладді ладнали до самого літа. а після великодня рушили вгору Дніпром. Пливемо попаски й сяк-так одбиваємось од печеніга, а проти струменя знесиленому голодом важко гребти. Печеніг підійде з правого берега — підбиваємося на лівий бік, а як з лівого — то ми на правий. А тоді Куря бачить таке, почав іти за нами слідом обома берегами. Ночували на острівцях. А воно ж голод! Ну, впіймаєш яку рибину чи качку вб'єш, але хіба тим настачиш?
Отак цілих два місяці петляли, аж нарешті Пороги.
Святослав розділив нас на два полки: один толк ратиться з печенігом, а другим перетягає берегом ладді, плоти й човни. Святослав підкликав мене та й каже:
— Як доберемося до Хортича, візьмеш дві сотні й спробуєш уночі втекти. Печеніг став не такий многий.
Печеніга й справді поменшало на берегах. Я хотів прорватись легкими човниками до низових городів і привести підмогу. Хто ж тоді знав, що Свенельд і про все вже поклопотався!
Пробилися ми до Хортича на третій день, беру серед ночі легенькі ладді А рушаю: печеніга начебто ніде нема. Думаю: за два дні догребемося. Коли це дивлюсь — а тут саме зійшов місяць — навстріч безлік човнів пливе. Куря нас випередив, а Свенельд звелів низовим городам дати печенігам човни.
Вертаю назад до Хортича, аж на косі, що ото зветься Перуновою рінню, вже повно отих човнів та ладь. Спробував я пробитися до Святослава, та печеніг турнув нас назад. А Святослав уже кріпко ратиться. Так і сонце зійшло. Куди не вдамося — скрізь печеніг і печеніг. Кружляю так довкола Хортича, коли чую — наші кричать з-за верб. Ну, пристаємо до берега, а їх сотні півтори. Стало тепер нас три з половиною сотні.
Думаю собі: хоч виляжемо до ноги, а таки спробуємо пробитися до Святослава. Біжимо. Чуємо — ратяться коло Священного дуба. Ударили печенігові в тил, а Куря оговтався й узяв і нас у лабети — пре й пре, тіснить нас од Святослава, хоч ти плач.
Але й князь наш кріпко рубається. Вже печеніг пробував і сяк і так — не може дорубатися до князя. А мені ж видно геть усе. Дивлюся — серед печеніга наша сотня: пробивається мовби до своїх, але я враз уторопав, що то печеніги перебралися в наші бороні та шоломи й заходять Святославові в тил. Кричу князеві: "Стережись!" Але хіба ж перекричиш ратний гамір...
Наші впізнали перебраних печенігів аж тоді, як ті підійшли до Священного дуба, де боронився князь. Далі я вже нічого не міг розгледіти. Ті печеніги якось швидко одкотилися назад, а тоді й з нами перестали ратитися — побігли в берег до своїх човнів: тільки їх і бачили!
Підходимо до Священного дуба, аж наш князь лежить серед трупів без голови. Отой Закур-печеніжин, що перебіг був до нас іще в гирлі Дніпра, дивиться й каже: "Це вув син Курі — Ільдея-хан. Я, каже, враз упізнав молодого ханича!"
Який маємо сьогодні день? Дев'ятий?.. І те сталося також дев'ятого дня. Якраз дев'ять років минуло, день у день...
Я думав, Свенельд і нас не впустить до Києва, але він упустив. Головне для нього було збутися Святослава.
Потім розказував один варязький купець, буцім бачив у Курі-хана дивну братину, буцім той показує її всім гостям: обкутий золотом лоб Святослава. А Куря та його синочок п'ють з тієї братини вино.
Тепер я й сам хочу спитати в Ільдеї-хана, чи добре йому та його татові пилось.
А ЩЕ НА ДВАДЕСЯТЬ РОКІВ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Я вже колись тобі казав про грека Григорія. Заходився він учащати до Подільських воріт: минає, не минає день чи два — дивлюся — вже дибає. Сяде побіч брами й сидить, і сидить... Кажу дідові Данові: "Що йому коло челяді за мед?"
А дідо каже: "Я й сам не доберу, чого йому коло нас треба".
А тоді одного вечора й рече:
— Знаєш, чого теліпається сюди цей грек? Кажу — не знаю, а чого — питаю. Та, каже, я собі думаю, що він дибає сюди не за так. Ходить цей грек до тебе.
Отак і сказав. А тоді ще й око прискалив. Хіба, каже, ти не княжий син?
— Ну, був княжий, та тепер такий челядин,, як і ти. Ба ще й гірший: обільний робочий холоп.
А дідо каже:
— Воно-то ніби й холоп, а все одно ж княжич. Щось моститься до тебе стара... То чи не зумисне підсилає цього Григорія?
— На дідька він мені?
— Тобі, може, й до дідька, а він, он бачиш, і сьогодні сидить. Для чого йому такі, як я або Муромець?
— А для чого йому обільний холоп?
— Отож я й сам про те думаю, — каже дідо Дан.
Я серед нас трьох був найзачуханіший, жебрак, та й край. Ота гриденська свитка, що її дав був мені Каніцар, уже запацьорилася й подерлась — я й латати не встигав, А ліпшого мені не давала жодна собака. Якось пішов я до Каніцара й кажу:
— Дай цілішу свитку!
А він: що я тобі її — народю? Проси, каже, в тивунів клітьових чи в домажирича.
Просити я не пішов, але сиджу якось біля воріт і зашиваю діру на лікті, аж тут пресвітер Григорій підходить і сідає коло мене на землі.
— Латаєш?
— А хіба що? — кажу.
Бо є, каже, така приповідка в святому писанні, що багатому царство на землі, а вбогому на небі.
Я нічого з того не добрав, а він знову своєї:
— Щастя й нещастя бог кожному чоловікові порівно наділив. Якщо чоловік купається в молоці та маслі за життя, то кипітиме в гарячій смолі по смерті. А хто не мав щастя на землі, то матиме його на небі.
Я тому грекові кажу:
— Це начебто на те виходить, що коли в мене повна скриня кун, то півжиття мушу голодувати, а вже тринькатиму в другу половину життя?
Слово таке припало йому до вподоби — сам не знаю чому.
— А якщо, — кажу, — на старість повипадають зуби чоловікові?
Григорій лише скалиться та мовчить. Десь-то це йому не вельми засмачило, бо він потім спитав:
— Тобі яке літо минає?
— Минав, — кажу — сімнадцятий рік. А для чого питаєш?
— Та просто, — каже, — так...
А мені схотілось допекти лисому грекові. Якщо його справді підсилає стара — хай їй перекаже.
— А моєму, — кажу грекові, — холопству минає п'ятий рік.
Та він мовби й не засмутився, каже мені:
— Господь велів дарувати кривдникам.
— Добре мені діло! — кажу. — Що ж то за бог у вас такий боязливий?
А він мені рече:
— Не боязливий, а злагідний.
— Цебто як? Ти на нього плюнеш, а він обітреться й мовчить? Наші боги ліпші, — кажу йому. — Й за кривду велять мститися.
(Продовження на наступній сторінці)