— А то хто ж! — не без гордості відгукнувся юний дружинник Претича. — А хіба що-о? Бо Щекович звелів рубати ратників у посадах: узавтра ввечері Ярополк іде на брата Ольга Святославовича через Ірпінь.
— На Ольга Деревлянина?.. Щекович таки домігся свого, — сказав старий Муромець.
— Бери волів і поганяй, бо я вже маю вертати... Й сусідам шепніть.
Особисте горе мовби відступило назад і поменшало.
МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ
В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ
Київ та посади прокинулися ще вдосвіта, коли над Дніпром і Почайною стояла синя Ранкова Зоря — провісниця доброго бога. Але добра цього ранку ніхто не чекав. На Подолі та в посадських ярах валували собаки. Сотники й десятні воєводи ходили з двору в двір, не минаючи жодного кутка й вулички, набираючи ратників із возами та тяглом.
Кожного малого воєводу супроводжувала десятка гриднів, які заглядали до обор та хлівів, грюкали в двері й будили господарів, штрикали оскіпами збудоражепнх собак, обдивлялися худобу й визначали, кому що запрягати й кому лаштуватися з княжою дружиною в товар. Але на всьому Подолі, Гончарівці та Кожум'яках вони майже нічого путного не знайшли. Хліви здебільшого стояли порожні, худоби теж не було в дворах, а господарі — рільничі мілкі, менші люди та хитреці, розводячи руками, казали, що діти погнали худобу пасти аж за Дніпро.
Княжі челядники та малі воєводи веліли гридням бити подолян, зганяли на торжище біля пристані все найпридатніше для товарного обвозу, а тоді гнали верхи до Претичевого дідинця, щоб поскаржитись новому тисяцькому воєводі.
Претич лаявся й бив биричів та огнищан, не здатних виконати княжої волі, а коли вони обертали коней і знову гнали понад яром до Ручая, хитро підморгував до своїх опрічників — полянських отроків з Києва та навколишніх посадів і сіл, серед яких виділявся шестипалий син токаря Муромця.
За минулий рік Вадим звикся з крутим норовом Претича й цілком довіряв йому, а на Юрів день цього літа навіть не пішов рядити собі нового господаря — лишився в Претича й на наступний рік. Коня воєвода дав йому не відразу, як пообіцяв був на торішньому торгу, але на дідинці не було варягів і ніхто не знущався з Вадима. До зими він так само порався біля коней, як і на княжому дворі, а після першого різдва Претич підвів до нього новенького конюха:
— Оцей у твоє місце крутитиме коням хвости, а ти дибай за мною...
Вадим передав дерев'яні вила отрокові й пішов, а Претич показав йому височенного конягу, що стояв біля ясел у самому кутку. Досі Вадим тільки мріяв осідлати цього звіра, а тепер Претич коротко проказав:
— Їздь на здоровля!
Потім звелів домажиричеві дібрати для Вадима оружжя та бороню. Так малий Муромець став дружинником. Володіти бойовим конягою та оружжям навчався спочатку сам, а згодом у парі з десятником або й Претичем. Колишній Святославів воєвода не міг надивуватися силі і вправності цього зовні такого вайлуватого юнака, хоча вже давно пильно придивлявся до нього.
— З тебе буде славний борець, — якось мовив Претич, коли Муромець одного за одним скинув з коней чотирьох міцнющих юнаків. Такого борця мав не кожен князь чи воєвода, а доля витяги часом залежала від одного борця: супротивники виставляли двох охочих поборотися, й чий витязь перемагав, ті й брали гору, бо така була воля богів.
Ярополк наставив Претича тисяцьким воєводою перед вербним тижнем — так звелів молодому князеві Свенельд. За давнім звичаєм, тисяцький у Києві завжди був полянського роду, бо ратну тисячу, коли город облягали орди степовиків, теж набирали з полян-хитреців, оратаїв та всілякої іншої черні.
Попервах Претич відмовлявсь од воєводської булави. Та потім передумав і дав згоду: мусив перехопити від Ольговичів бодай дещицю до своїх рук, бо часи настали дуже смутні й непевні, ніхто наперед не знав, чим усе скінчиться.
До обіду послані Претичем тивуни й огнищани ледве зібрали на Подільському торжищі сто ратників та з півсотні возів, бо решта киян та посадського люду так поховалися, що нарочиті майже нічого не знайшли.
А витяга мала рушати надвечір, щоб до півночі перейти на той бік Ірпня.
Дружина гуртувалася за Копиревим гаєм. Кожна сотня стояла своїм полком, гридні жваво перемовлялися, ховаючись у холодку, коні хропли від спеки, воли спроквола ремиґали серед возів, а десятні воєводи бігали до сотників і допитувалися, коли ж нарешті вийде князь.
Ярополк вийшов із Красних воріт разом з князями та ярлами. Праворуч од нього був світлий князь Свейнальдр, а з лівої руки його син Местиша Варяжко. Позаду цих трьох виступав Блуд — воєвода молодшої княжої дружини, хоч мав би йти з лівого ярополкового плеча.
Свейнальдр перший звернув на це увагу.
— Ставай отут, — махнув він до свого небожа, той підігнав коня й пішов поряд із ним.
Тепер попереду було четверо, й Блуд знову відчув себе не в своєму сідлі. Попереду мав іти князь із двома головними воєводами, а князів виявилося два. Це старий Свейнальдр умисно мене підкликав, подумав Блуд, не хоче бути крайнім.
Ярополк теж звернув на це увагу й почервонів, аж заходився шарпати повіддя, кінь став дибки й порушив стрій. Навколо товклося безліч народу, найбільше жінок і дітей, бо дорослих киян та посадських, котрі не встигли втекти вночі, взяли ратниками й конюхами, зосталися самі каліки та діди. Всі чекали врочистої треби, бо перед витятою належало вмилостивити богів. Але Свейнальдр покликав тисяцького воєводу Претича:
— Скільки є ратних людей?
— Півтораста.
Декого варягам пощастило витягти з дальніх сіл — захопити просто зненацька.
Світлий князь глянув на тисяцького й нічого не відказав. Усе було наперед відомо: воєвода зробив йому на зло, але Свейнальдр не хотів дратувати Претича перед витятою, від якої залежало майже все.
— Княже, — сказав Свейнальдр, мовби забувши про тисяцького воєводу, — вели рушати на Поділ.
— Вели рушати, — кивнув до Местиші Ярополк, не бажаючи встрявати в суперечку, й спрямував коня назад до Красних воріт. Валка вершників поволі витяглась головною вулицею, й коли Ярополк проминув і Подільські ворота й почав сходити Боричевим узвозом униз, ратники в гаю Копиревого кінця ще тільки запрягали волів у ярма.
Подільське торжище ледве ввібрало вершників обох дружин. Коло Турової божниці варяги правили требу, хто ще вірив у дідніх богів, а хто поклонявся грецькому богові Христові, потяглися до божниці святого Іллі, що на горі Хориві. На чолі хрестатих поїхав Свейнальдр, а Ярополк лишився на Подолі, де челядники вже різали бугая — жертву варягів перед походом.
Свою требу вони творили години півтори — поки спікся бугай і кожен гридень покуштував жертовного м'яса, трохи з'ївши, а трохи кинувши у вогонь. Тільки на требищі Ярополк відчув себе вільніше: тут він був першим вікінгом і першим жерцем, не бачачи над собою гладкого Свейнальдра. Бентежила Ярополка лише стримана зневага киян, для яких він був ненависним князем.
Свейнальдра з гриднями-християнами Ярополк наздогнав під горою Хорив — у Дорогожицькій пущі. Світлий князь поспішав. Була неділя. Мали ще до півночі перейти рубіжну річку Ірпінь, бо кожна почата в понеділок справа приречена на невдачу. В цій витязі не повинно було бути жодних перешкод. Світлий князь усіляко догоджав Ярополкові, який згодився на цей похід ледве після купальських свят.
— Великий княже, — сказав Свейнальдр уже в Надлибідських лісах, зумисне величаючи молодого Святославовича, хоч бридився звертатись такими словами до сопливого дітвака. — Великий княже, звели воєводам швидше йти, бо до Ірпня ще далеко, а взавтра лихий день!
Ярополк відчув нещирість у голосі Свейнальдра, та не встояв супроти солодких слів. Гордий Ольгсон сам назвав його великим князем, а то таки мало якусь вагу. Серце Ярополка мліло, але він намагався відігнати всі тривожні передчуття. Свейнальдр поклявся йому на мечі, хресті й золоті, закликаючи в свідки старих і нових богів, що не домагатиметься живота Ольга Святославовича, якщо той визнає вищість київського столу на всій Святославовій землі: законну першість Києва та найстаршого брата Ярополка.
Адже Святослав визначив київський стіл і першість саме йому — своєму найстаршому синові, а Святославова воля свята.
— Інакше, — сказав Свейнальдр, — я не зможу оборонити твого брата, бо Местиша й так домагається мсти. А то ж його святе право...
Останнім часом Свейнальдр зловажив на Ярополка тим словом "святе": свята воля, святе право... Ярополк відчував, що має щось вирішити, бо та видима лагідність світлого князя не могла тривати добезмеж: терпець Свейнальдрові міг кожної днини ввірватися, це ж зрештою могло призвести до ще більшого зла. Найприкріше полягало в тому, що Ярополк не мав на кого покласти руки. Воєводою старшої дружини був Свейнальдрів син Местиша Варяжко, молодшу дружину вів Асмусів син Блуд, єдиний небіж Свейнальдра.
Ярополк не міг покластися на жодного з них.
Він з розпачу спробував був просити допомоги в Претича, але колишній батьків воєвода тільки вилаяв його. Та й що міг учинити той зі своїми тридцятьма опрічниками? Претич не схотів підставити йому свого плеча. Та й з якої речі.
Небіжчика Люта Свенельдича Ярополк відверто боявся й не любив — Людвік був лихий і підступний, як і його рідний татусь. Местиша вдався трохи іншим — десь-то в ньому час од часу прокидалася кров чернегівської княжни. До Людвікової смерті Ярополк найменш остерігався Местиші Варяжка, але тепер між ними пролягла смерть. Местиша не міг не бути йому ворогом.
(Продовження на наступній сторінці)