Сонце пекло з самого ранку. Ратко та Янка поїхали волами до Дніпра — косити сіно в болотах на Оболоні, Жирка варила в хаті обід, а діти спершу тікали побіля діда, тоді вибігли на вулицю й подалися вниз — дивитись купецькі ладді коло причалів. Муромець докінчив точити полумисок і якийсь час прискіпливо крутив його в руках — чи немає ґанджу. Ганжду не було. За такий полумисок на торгу могли дати виверицю: аж дзвенить у руках, мов залізний, такого не соромно поставити й на боярський стіл.
Блажій узяв нове кружальце й вирішив виточити з нього салотовку. Рука скучила за роботою і вправно тримала різець, берестовий цурпалок поволі круглів і починав блищати рівними пасмугами — поясок по пояска, різочка до різочки.
Сонце стало над Подільськими ворітьми, тінь за хатою геть звузилась, і Муромець аж тепер збагнув, що не помітив, як підкрався обід.
— А най би ся оно єму сквасило, — засміявся він, утішений зробленим. Досі Муромець не виточував стільки за півдня. — Одначе ж і їсти хочеться...
Він потягся до хрускоту в плечі, обтрусив стружку й увійшов у хату.
— Вимудрила вже свій куліш?
— Зварила... — Жирка не почула батькових кроків і з несподіванки випустила ніж. Муромець засміявся. Донька була в рясній новій спідниці й сорочці з широкою мережкою по рукавах та душі.
— Куди це ти так убралася по-святошному? Великдень уже минув.
Жирка зашарілася, та батько й не думав лаяти її: дівин вік недовгий.
— Насип кулешу, — примирливо сказав він і вголос подумав: — Жона теж чоловік.
Перед очима постала Жирчина мати-небіжчиця, яка загинула дев'ять літ тому разом з найменшим синком, коли Святослав бився в Булгарії, а печеніги палили все довкіл Києва й різали посадських людей. Муромець не зумів захистити жону й сина — степовики вбили їх у нього на очах, розпоровши черево жінці, яка чекала на дитя. Посадські кріпко відбивались, та що вони могли вдіяти супроти тисяч степовиків, які навалились на мало захищений Поділ та інші слободи? То була страшна орда. Вона зім'яла їх і затоптала кіньми. Люди намагались вилізти на Претичів дідинець, але самого Претича не було вдома, а воєводський огнищанин не відчиняв — боявся печенігів. Дехто встиг добігти до Красних київських воріт. Вадима й Жирку не наздогнали, а всіх тих, хто намагався боронитись, рубали шаблями і брали посічених у полон. А коли останніх чоловіків поскручували, то почали різати бабів та дідів, непорожніх жін та найменших отрочаток, які нічим не могли придатися диким степовикам...
Раптовий спогад розчулив старого Муромця, й коли донька поклала на стіл чорну хлібину й усипала кулешу, він уже намагався не дивитись на неї. Жона теж чоловік, цього разу мовчки подумав Муромець, сьорбаючи гарячий куліш. Він відчував провину перед донькою. Жирці вже минав дев'ятнадцятий рік, а вона й досі дівувала, хоча двічі траплялися свати. Мало давали — в тому була вся біда. А він покладав на віно якісь надії.
— Ти бери та йди, — сказав Муромець. — А я дітей погодую сам.
Жирка мала нести братові та братовій Янці обід на сіножать, але вона збиралася так мляво, що старий аж перестав сьорбати свій куліш. Тоді зненацька почала хапатись, усе їй падало з рук, нарешті-таки зв'язала горщик і хлібину в клуночок, а далі знову застигла коло печі й мовби забула про все.
Треба буде якось побалакати з тим клятим городником, сам собі пообіцяв Блажій і, несилий далі дивитись на Жирчину задуму, досьорбав нашвидку з полумиска й вийшов надвір. Якщо не поступиться — оддам і так, знову подумав він про городника Малюту з Кожум'яків, який уже присилав сватів, щоб віддав Жирку за його сина. Віддам, і край, най би ся оно єму сквасило, закінчив вагання Муромець і відчув, що на душі аж мовби полегшало. Бо жона — теж чоловік, теж хоче жити, а як перестигне — то куди ж воно? Кожному овочеві боги виділили своє врем'я.
Він узявся переносити стан, а коли вмостив його в холодку під яблунькою й заглянув до хати, Жирка вже нарешті пішла.
Сьогодні погомоню з бісовим городником, твердо вирішив він, перелаштовуючи стан для точіння кістки. Так затято він давно вже не працював. Тятива розмірене вертіла валиком, тонко повискував різець, знімаючи з кістки стружечку, місцями вгризаючись і роблячи мережку на колодочках для ножів.
Сонце давно повернуло понад Старокиївською горою й стало за гаєм Копиревого кінця, надходив паркий вечір, од Почайни потягло рибним вітерцем, від якого в Гончарівському яру навіть повітря стало зеленкуватим. Аж тоді Муромець опустив лук стану й зібрав виточені колодочки для ножів.
Виткою вулицею Гончарівки ходили люди, ревла худоба й рипіли вози. Вже поночі повернулися й косарі з Оболоні. Муромець одчинив ворота й здивовано запитав:
— А де Жирка?
— Де та де, — огризнувся Ратко до батька. Янка мостилась між полудрабками на свіжій траві. — Хто ж бачив ту вашу Жирку? Так і косили без обіду цілий день.
Спочатку Муромець нічого не міг уторопати, Жирка ж несла братові та братовій хліб і куліш — де ж вона могла подітись? Потім спиною йому побіг мороз. Дівка могла заблукати в оболонському драговинні...
Муромець кинувся до сусідів просити коня, бо волами далеко не заїдеш, а надворі давно вже була ніч. Він марно вибігав усю Гончарівну — коняку у цю пору ніхто вдома не тримав, усі були на громадських випасах. Муромець обминув стрімку гору Претичевого дідинця, перебрів через мілку Киянку й пішов уздовж Кожум'яцького яру. Коли дійшов до самих круч, де сидів його майбутній сват-городник, назустріч трапився менший син. Старий спочатку не впізнав його в темряві, а лише, коли той наблизився впритул.
— Жирка пропала, — сказав старий.
Вадим зневажливо пхикнув:
— Здоганяйте хвилю в Дніпрі...
— Як це "здоганяйте"? — Голос батька охрип.
— Утекла Жирка. Умикнув її Наста-ас. Претичів тиву-ун видів, що вона з Настасом крутилася коло грецьких ладь.
— Грецьких? І ти досі мовчав!
— Тивун сказав аж оце вве-ечері.
Старий ледве дістав сина долонею по пиці, той одсахнувся й ображено засопів:
— Було б не пра-авити за неї, як за боярівну чи княжну-у...
Муромець почав пригадувати й усе зіставляти. Був би не такий сліпий та дурний, мав здогадатися, чому Жирка сьогодні чіпляється за поріг.
— Ті ладді ще стоять на Подолі?
— Де там стоя-ать! Уже досі десь коло Трипілля або й Витичевого. Одчалили ще в обід.
З двору навпроти вийшов городник Малюта, відомий усьому Києву хитрець, якого завжди кликали князі та ярли, коли треба було ставити городні або лагодити городську стіну.
— Доторгувався! — сердито вилаявся він, коли Муромець поскарживсь йому на гірку долю. — Та ще кому вдалась — хрестатому ізгоєві, що його ніхто й за чоловіка на мав. Такого в наших краях уже давно не бачено, щоб умикали дівок!
Він хряпнув хвірткою, не попрощавшись, а Муромець із сином попленталися яром униз. Між Претичевим дідинцем та Вишимгородом-Київським — Ольжиним теремним двором, де тепер сидів Ольжин-таки брат Асмус, Вадим сказав:
— Ба-атю...
— Йди ти під три чорти! — замахнувся на сина Муромець, а Вадим тільки шморгнув і замовк. Вони обігнули Претичів дідинець і вийшли на Гончарівку. Ввесь кінець уже спав, на довжелезній звивистій вулиці не блимав жоден вогник, і Блажій Муромець відчув себе покинутим богами й людьми. Нікому не було діла до його лиха. Вадим шкрьобав за ним кованими дружинницькими чобітьми, й це завдавало старому ще більшої прикрості. На брамі Претичевого дідинця, що чорною марою здіймався над Гончарівкою, горів смолоскип, і від того єдиного в цілім світі вогника Муромець ладен був вити жіночим голосом, наче по мерці.
Жирко, Жирко, мовчки торочив він, що я тобі вчинив лихого, що ти так оце зганьбила мене? Тоді йому знову спало на думку, що винен таки сам: надто дрібно торгувався з тим городником Малютою. Справді, наче за боярівну або княжну. А ще ж торік могла мати мужа, вже досі й отроча привела б...
Од цієї думки Муромцеві стало ще гірше. Лихо й ганьба!.. Його розібрала шалена лють на синів та на самого себе, й коли дійшов до своїх воріт, відштовхнув Ратка й хряпнув хвірткою. Біля воза хоркав чийсь кінь. смикаючи нескидану траву з полудрабків.
— Я знайшов коня, — сказав старший син і глянув на брата. — Понесла нам обідати на Оболонь і десь, мабуть, заблукала...
Янка рипнула дверима й стала коло Ратка, а старий Муромець гаркнув:
— На яку там Оболонь! Умикнув її той шолудивий. Отой хрестатий смердюх Настас! А ми з ним ще панькалися, хай би його побив Перун... Чого стовбичиш? Геть! — визвірився він на молодшого сина. — Йди на свій чортів дідинець!
Вадим потупцявся, шкрьобнув чоботом і сказав до Ратка, який був ошелешений не менше від батька:
— Відведи цього чужого коня, а волів забирай і їдь у пла-авні. Куди-небудь за Ли-ибідь чи й за Ірпі-інь.
— З якого дуру? — огризнувся Ратко, ображений наказовим тоном молодшого брата. Янка теж здивовано глянула на дівера й хмикнула в ніс: так мав право розмовляти тільки старший до меншого. — Йди ото на свій дідинець, не твоє діло.
Вадим підійшов до брата ближче й таємниче прошепотів:
— Воєвода сказав нишком, що хто мо-оже, хай утече-є!
— Претич? — іще дужче здивувався Ратко. — Пощо маю втікати й од кого?
Старий Муромець підійшов і собі, не розчувши здалеку:
— Що ти там жебониш? Це тобі таке сказав Претич?
(Продовження на наступній сторінці)