Свейнальдр зчепив руки й хруснув пальцями, й від того лихого звуку Ярополка кинуло в піт, аж розстебнув пряжку корзна, яке повисло ганчіркою на лівому плечі. Він чекав од Свейнальдра якогось несподіваного випаду, і світлий князь урешті-таки його зробив, хоча Ярополк відчув це трохи пізніше, бо голос був так само розважливий і м'який.
— Час по-справжньому взятися до високого столу. Ти вже ввійшов у зрілі літа, я бачу. Можеш дати лад нашій землі. Не забувай: київський князь на Русі перший, а ним Святослав посадовив тебе.
— Що маю чинити? — насторожено спитав Ярополк.
— Показати братові, хто є першим на Русі, — повторив Свейнальдр Ольгсон.
Ярополк несподівано настовбурчився й став схожим па молодого півника, в якого щойно виріс гребінець.
— Хочеш, щоб я вбив свого брата?
Старий півень великодушно відступив, не дзьобнув неопереного. Він тихо сказав:
— Мстить брат за рідного брата. Але мій молодший син такоже не йде на мсту, бо якщо князь почне ганятися за князем... Я вже казав тебі. Та й ти сказав не гірше за мене. Я лише речу, що кожен на Русі має знати своє місце. Зрозумів? Маєш показати молодшому братові, що ти великий князь. Навіщо вбивати Ольга? Лише покажи йому, що ти старший.
— А як? — Ярополк затамував подих.
— Як-то як! То чиниться скрізь однаково: візьмеш дружину й підеш через Ірпінь.
— І битися з рідним братом?
— Пощо? Я не казав битись, а настрахати древлян.
— А то не одне й те саме? Якщо його не вб'ю я, то вб'є Местиша чи котрийсь Местишин гридень.
Ярополк мовчав. Він поглянув по черзі на Свейнальдра і його сина. Местиша теж був спантеличений не менше від нього й ховав очі по кутках. Сталася якась дивна зміна. Ярополк чекав цієї розмови ще з зими, всі його думки крутились навколо середульшого брата. Він любив запального й справедливого Ольга й боявся, що Местиша домагатиметься Ольгової крові за Людвікову смерть. Местиша був, безперечно, дужчий і зуміліший витязь. Ольг наврядчи переміг би його, хоча й переміг Люта. А коли б і зумів, Местиша Варяжко знав безліч хитрощів: дружинні вікінги звикли перемагати супротивників не так мечем, як підступами. Зрештою, в Ольга могли пустити затруєну стрілу.
Але щось у Києві змінилося: щось таке, чого не знав навіть Местиша, Свейнальдрів син. Свейнальдр зроду не розмовляв так лагідно й терпляче. Нині він ні разу не підвищив голосу й не грюкнув кістлявими пальцями по столі, й Ярополк замислився. Що ж змінилося в княжому дворі?
Ярополк уперше за свої дев'ятнадцять літ відчув себе дужчим. Хоча так і не збагнув, чому Свейнальдр Ольгсон розмовляє з ним як рівний з рівним.
Местиша Варяжко й досі водив очима по кутках, але він уже здогадався, чому батько так терпляче вмовляє малолітнього родака. Проте одного Местиша теж не міг збагнути: до чого ж був отой учорашній знак? Про шо попереджали його Доля, дідівські боги чи теперішній бог Ісус Христос?
І лише в ліжку Местиша раптом здогадався: це ж він сам себе врятував! Його охопила невимовна радість — навіть потягся до череватої Раймунди й поклав руку на майбутнє дитя. Він правильно збагнув знамення Невидющої: вчинив добро, й вона тепер відвела від нього косу Смерті.
ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ
В П'ЯТИЙ ДЕНЬ
Шестипалий Муромців отрок Вадим брався вранці розгрузлим Боричевим узвозом, коли до нього підступив лахмітний шолудивий дідо й торкнув пальцями за рукав:
— До гридниці?
— А тобі що-о?
— Нічого. Не впізнаєш?
Вадим аж нахилився до діда:
— Ні-і...
Небо над Подільськими воротами вже біліло, хоча в проваллях Гончарівни ще стояв досвітній енній туман, над яким то там то сям здіймалися димовища гончарень, тягнучись аж до городських воріт. Дідо говорив простудженим голосом:
— А я тебе одразу впізнав. — Муромець поховав руки за спину. Через ті руки його знали всі, навіть якщо зроду не бачили. Лахмітник знову прорипів: — Я поночі рук не розгледів. Упізнав тебе через твій зріст і ходу: ти хтів би видаватися меншим і горбишся. — Старий захихотів репнутим голоском: — А на турів більше не ходиш?
І чи той голосок, чи крива змучена усмішка раптом напоумили Вадима:
— Тю-у! Буда-анко! — Навіть ім'я пригадав. — Що це на тобі за рам'я? І сам якийсь... Де ти досі був? У греках?
— У Києві був.
Буданко-Настас розповів Муромцеві свою пригоду. Муромець аж віри йому не йняв, але Настас так розхвилювавсь і розчулився, що з очей йому побігли сльози й проорали мокрі борозни на шолудивих щоках. Цим сльозам уже годі було не йняти віри. Муромець лише спитав:
— Оце так і просидів два літа в порубі? — За пазухою в нього випинався клумачок, і Настас раз по раз блимав на той горбик. — Ти що? Може, хочеш ї-істи?
Настас поспіхом закивав. Муромець розстебнув дерев'яну защібку сіряка й простяг бородатому нетязі півхлібини.
— А тобі ж? — з надією прохрипів бородатий.
— Та я не хо-о!.. — заспокоїв його Муромець. — Я вже їв.
Настас почав тут-таки запихатися хлібом, а Вадим поспішив до воріт. З Києва саме виїздив десяток отроків молодшої дружини — не доведеться взайве дратувати сторожів.
Цілий день Вадим усе згадував цю вранішню пригоду, чистячи стайні й даючи коням сіна та вівса, а пізно ввечері, коли над Подолом і Гончарівкою вже западала ніч. він знову помітив на Боричевім узвозі обшарпану постать. Іншого разу міг би прийняти її за мару, але тут одразу впізнав Настаса, й той, мовби само собою, пішов за ним.
Невістка Янка збридилася Настасовим виглядом і затялась не впускати його. Її дівер мусив гріти воду в надвірному котлі. Настас заліз по саму шию в діжку й довго форкав, аж поки хоч трохи змив із себе дворічний леп. Купіль з гречаного лугу приємно лоскотала одвикле від води Настасове тіло, й коли йому дали чисту сорочку і чисті Раткові полотняні штани, він знову розплакався.
Старий Муромець кілька разів махав у бік Києва кулаком:
— Стоклятий Щекович!
А за вечерею спитав:
— То чого ж утік тоді з Либеді?
Настас мовчав, похмуро сьорбаючи куліш із спільної миси. Він завинив тоді перед цими людьми.
— Боявся, — сказав він, — що ви мене вдруге спутаєте.
Настас і справді був злякався тоді, але не Муромців, а тих двох, що хотіли зайняти їхню худобу. Якби варяги перемогли, то вбили б і його разом з Муромцями, вважаючи причетним до них. Власне, Настас утік раніше й не знав наслідку сутички. Він поспішав до своїх. Отець пресвітер запевнив, що в Києві багато християн, там навіть князі ходять відкрито з хрестами на загривку, й найголовніший серед них — Свенельд. Настас і кинувся до Свенельда, вздрівши його коло городських воріт. Був цілком певний, що світлий князь, почувши, хто він такий, злізе з коня й почне цілуватися з Настасом, як з братом у Христі. А той звелів його відколошматити й запхав у поруб.
Тепер Настас не зважився визнати цього. Свічник на божниці тьмаво блимав, ледве видно було мису з кулешем, і цей півморок рятував Настаса.
Спали покотом на полу, бо запіч по праву належала Ратковим дітям, які полягали давно, ще до приходу Вадима та Настаса. Настас охочіше виспався б у яслах коло волів, але хлів виявився надто маленький, аж дивно було, як воли досі не рознесли його крутими рогами.
Настас поліз на піл і скулився в самому кутку, та довго не міг заснути. Два роки він спав на прілій соломі серед пліснявих стін, і тепер од тисняви його сіпали й мордували нічниці, невидиме шастаючи по полу, тільки дошки ледь чутно порипували.
Але Настас не боявся цих вредних нічниць — він звик до них за два роки самотності. Інше непокоїло його: що робити далі?
У порубі він уже відвик був і думати про вільне самостійне життя, не сподіваючись більше побачити сонячного світла, а тепер, опинившись на волі, знову віддався старим думкам. Животіння в порубі не похитнуло його віри, він ще пристрасніше ввірував у Христа. Був цілком переконаний, що грецький бог недаремно послав йому стільки випробувань: Христос вирішив перевірити його стійкість.
Настас був ладен витримати все, аби довести грецькому богові, що той недаремно залучив його до своїх отар. Вирішив зогнити в порубі, а витримати муки стійко й до кінця, щоб удостоїтися ласки божої: вічного блаженства серед праведників і праведниць у райських кущах.
Та господові того здалося мало: він увергнув його до виру нових випробувань і спокус.
Колишній в'язень заходився подумки проказувати молитву, сам вигадуючи до неї слова, й несвідомо перейшов на шепіт. Поряд самозабутньо сопів Вадим, за молодшим сином спав батько, а коло самої печі — Янка з Ратком. І поки Настас шарудів губами, господь наслав на нього Сотону — інакше це годі було пояснити: звертався найщирішими словами до Христа, а потім несподівано впіймав себе на тому, що думає не про голубі райські кущі, а про зовсім соромітні речі.
За два лікті від нього спала Раткова жона, молода й гарна чорнявка Янка, й до Настаса линув п'янкими хвилями її віддих і жіночий дух.
Настасові вже бракло сил боротися з собою, він совався й мало не стогнав, забувши всі на світі молитви, та тут прокинулося Раткове дитя, стрибнуло з запечі й побігло до вітру. Настас теж схопився й вискочив надвір, де шаленів тугий березільний вітер.
Холод допоміг йому прогнати настирливого Сотону. Але вранці Настас уникав дивитися в Янчині очі.
МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ
В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ
(Продовження на наступній сторінці)