Вадим спершу нічого не второпав. Щойно складена купа дров бабахнула й зайнялась — аж земля здвигнулась під Вадимовими ногами. Він упав навколішки й забелькотів: "Свят, свят, свят!.." А купа горіла й горіла, й Вадим зачаровано дивився на полум'я й не міг одвести очей.
Невдовзі підбіг Ратко з жоною Янкою та батько, потім збіглися й сусіди з Гончарівки та Копиревого кінця, а згодом принеслись Боричевим узвозом і з города.
Вранці весь Київ тільки про те й гомонів. Одні казали, що в двір токаря Муромця вдарив перун, інші клялись і божилися, що то була зоря, бо як же перун ударить з ясного неба. Так воно чи не так, але всі зійшлися на думці, що то знамення й воно не к добру.
Вадим Муромець міркував простіше. Переспавши за ніч вечірній страх, він вирішив: зірка то чи перун, але коли б воно ціляло в нього, то не влучило б у купу дров. То ж таки не людина, щоб йому схибила рука. Коли б хотіло накапостити Вадимові — накапостило б, і край. Так завжди бувало досі.
Ратко та батько погодилися з ним, але Янка сказала:
— Наперед ніколи не радій. Тільки дурень думкою багатіє.
— А ти ще молодий і дурний, — згодився батько з невісткою, ляснувши від уроків сина по губах.
Як сталося те знамення, Местиша був у теремі й нічого не бачив і не чув. Але вранці, коли йому розповіли про все, він довго думав і нарешті дійшов висновку, що то неспроста. Зорі та перуни ніколи не падали на землю випадково, це знала кожна жива душа, та цього разу то був знак — і саме для нього: зла чи добра полічба небес.
Местиша зажурився. Тепер йому не здавалися випадковими ні загибель братового коня, чим небо попереджало Людвіка, ні вся безліч великих і малих знамень, на які раніше не звертав уваги, заклопотаний перебігом днів і подій. А потім з пам'яті випливла зовсім недавня подія: він згадав, як його обсипало морозом, коли позавчора не зважився виїхати з Подільських воріт, а конюший Муромець торкнувся до нього своїм ручищем.
Це ручище довго не виходило йому з голови. Тепер Местиша Варяжко пересвідчився, що то було справді неспроста. Бо чому б ота блискавка вдарила саме в Муромців двір. І саме в дровітню, щойно викладену шестипалим юнаком, якого небо позначило з народження.
Все було неспроста. Местиша Варяжко не знаходив собі місця. То діставав з-за пазухи тонко зроблений срібний хрест, почорнілий у заглибниках від поту, й починав молитися грецькому богові Христу, то метався по світлиці, уникаючи поглядів челяді та непорожньої жони, й називав імена богів свейських, сіверських та полянських, які незбагненним тремом відгукувалися в його душі. Це було дивно.
Местиша не розумів, що з ним діється, твердо знав лише одне: мусить прислухатися до голосу Долі, яка попереджала його про щось лихе, як попереджала колись брата Людвіка. У своїй смерті Людвік завинив сам — тоді Местиша пильно стежив за поєдинком. Передусім знехтував силу противного меча — що, мовляв, учинить супроти хитрого й дужого витязя той отрок? Звик покладатися на свій перший удар. Але в сутичці з Ольгом Людвіків меч схибив — уперше й востаннє. Це вже принаймні Местиша добре зрозумів. А друга Людвікова помилка — боровся потім конем: що-що, а це відомо кожному гридневі.
Доля попереджала його, та Людвік знехтував її потаємним голосом. І поплатився життям.
Местиша мусив зважити кожну його помилку, хоч він і зуміліший за деревлянського родака. Чому він подолав дужчого?
Все вказувало на те, що Доля потягла руку за Ольгом, бо Людвік не послухався її знамень, і тепер Местиша метався й шарпавсь, аби лише схилити Долю на свій бік.
Щось мусив учинити, а не знав що. Аж увечері йому сяйнула щаслива думка: він повинен зробити якесь добро.
Але що могло бути любим Долі? Местиша подумав про вчорашній знак, та ні до чого не зміг домислитись. Шестипалий Вадим... Чим він міг стати в пригоді, коли Местиша зіб'ється невдовзі за братню кров?
Смислу знамення належало шукати глибше. Местиша зійшов з гомінкого терема й довго блукав двором. Заглянув у гридницю. Витязі щойно повечеряли й лаштувалися до сну, чути було звичайні непристойні балачки та вигуки, все крутилося навколо дів і жінок, бо мало хто ще з молодшої дружини мав жону чи наложницю. Ті ночували не тут, а десь поза городом.
Тоді Местиша знічев'я подався до медуш[6], але підкліті були вже позамикані, й він бездумно поплентав далі й далі вниз, обережно ступаючи сходами темної лізниці.
В самому низу порубу[7] блимнув свічник. Сторож, який лежав просто на землі, знехотя підвівся, впізнавши його.
— Кого сторожуєш?
— Та якогось дідка.
— За що сидить у порубі?
Сторож тільки знизав плечем.
— Одчини-но двері, — сказав Местиша й раптом відчув, що цілий день саме цього й дошукувався.
Сторож одсунув засув і копнув чоботом по обаполах дверей. Завіси моторошно скавульнули, в кутку порубу ворухнулася невиразна тінь. Местиша звелів принести блимавку. Тінь поволі звиразніла й підвелась. То був брудний патлатий і згорблений дідо.
— За що сидиш?
— Не відаю... — відповів той. Голос у в'язня здавався так само іржавим, як у завісів дверей, а вкрите лепом обличчя шолудивилося.
Местиша провів пальцями по стіні. Дубові колоди були слизькі й тхнули цвіллю. Відвиклий од стояння в'язень притулився до стіни. Дрантя його теж тхнуло цвіллю.
— Давно сидиш?
— Другу зиму.
— А вкинув хто?
— Гридні.
— А хто звелів? — майже крикнув Местиша.
— Світлий князь.
— Даю тобі волю. Йди собі, — сказав Местиша і квапливо вибіг з порубу.
Світлий князь уже спав. Местиша не наважився його будити, а наступного дня, побачивши батька в Ярополковому теремі, відкликав убік:
— Що то за дідо в порубі?
— Де?
— В нашому порубі, — сказав син. У цю хвилину він зовсім не боявся батька.
Світлий князь лише здвигнув плечем, як учора вночі той сторож.
— Ти ж велів укинути його ще тієї зими, — нагадав Местиша, але батько знову знизав плечем.
— Нікого туди не кидав.
— Я відпустив його.
Свейнальдр здвигнув плечима втретє, його явно клопотали інші думки. В красній світлиці Ярополка зібралося кілька мужів, і коли вони потім познімали свої мечі з гака біля дверей і вийшли, Свейнальдр голосно проказав:
— Местиша готується дошукуватись братньої крові!
Він не питав, а мовби дратувався з київським князем, але Ярополк знітився і схилив голову над столом. Свейнальдр уперше заговорив про це відверто. Ярополк чекав цього з початку зими, чекав і мучився. Власне, так тривало всі останні літа, відколи загинув батько.
Я все життя чогось чекаю й когось остерігаюся, подумав Ярополк і з сумом збагнув, що й сьогодні не зважиться на тверде княже слово: Свейнальдр змалечку тримав його в пазурах і не відпускав, наче запеклого ворога або бранця. Ярополка не покидало відчуття, що він до скопу не позбудеться цієї ворожої опіки.
Коли прийшла чутка про Людвікову смерть, Ярополк злякавсь, але й утішився: поменшало на одного опікуна — найнестримнішого! Це мало остудити Свейнальдрові голову бодай на час. Та ось місце Людвіка займає його молодший брат Мстислав Варяжко.
— Кров покличе за собою нову кров, — сказав Ярополк і вперше прямо глянув на Свейнальдра, але й цього разу не витримав погляду колючих старечих очей. Тоді вирішив говорити до Мстислава, й той не побажав цього: похмуро і вперто дивився в слюдяну шибочку.
Свейнальдр підійшов до Ярополка й поклав обидві руки на стіл. Тепер молодий київський князь не міг одвести погляду від зморшкуватих рук Свейнальдра, який сказав:
— Це ти мудро мовив. Із тебе колись виросте справжній князь, достойний великого столу. Кров покличе за собою нову кров. Я те саме сказав і Местиші. Бо так і є. Коли б він убив Ольга, ти мусив би домагатися від цього мсти. Так я речу?
Це було настільки несподівано, що Ярополк і Местиша пороззявляли роти. Київський князь ледве вимовив:
— Так речеш.
Але Местиша рішуче підійшов до батька.
— Я свого слова не зречусь! Брат мститься за брата — такий давній закон.
— Це ти сказав вельми мудро, — знову мовив до Ярополка Свейнальдр, наче не чувши сказаного сином. — Коли рід од роду домагається кровної мсти, це часом виростає в поспільну коромолу, а смута заливає всю землю й переходить на чорний люд. Спершу змагаються брати з братами, по їхній смерті надходить черга двоюрідним братам, а далі вже вуям, і так без краю й кінця: поки не лишиться в родах жодного мужа.
— Однак того хоче закон... — уже не так певно сказав Местиша.
— Помовч, — примирливо, але твердо перебив його старий. — Синова смерть пече мене дужче, аніж тебе. Ти брат, а я йому батько. Й коли вже це я кажу, маєш мені йняти віру: не треба домагатися мсти. Послухай он київського князя. Він літами ще вельми молодий, а каже як старець.
Такого зроду ще не було. Свейнальдрів голос бринів м'яко й лагідно. Ярополк з надією глянув на світлого князя віч-у-віч. Той тихо зітхнув і пригладив бороду. Покручені старістю пальці були прозоро-жовті, як віск, і лише це насторожувало молодого Ярополка. Ним потроху знову почав оволодівати страх.
(Продовження на наступній сторінці)