Уранці, коли гості, перегулявши на вчорашньому пиру, ще міцно спали, Гримільда послала роба свого Лула гукнути Тодоріка, князя Бернського. Тодорік, утікши від гніву візіготського конунга Торісмунда, який одібрав у нього волость, прибивсь аж у город Київ, сподіваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торісмунда.
Княгиня розповіла йому про смерть Сікурда й сказала:
— Местися за мене, княже. Я кину слово Гатилові, й він пособить тобі.
Тодорік Бернський відмовився:
— Коли Великий князь київський не захоче, то ніхто не зможе вмовити його.
— Добре! — встала Гримільда. — Я дам тобі стільки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собі воїв і відбити вітчину в Торісмунда! Згоден?
Залітний князь похитав головою:
— Ні. Проти друзів, княгине, я руки не підніму. А братове твої мені приятелі.
Й скільки вмовляла його Гримільда, він був непорушний. Княгиня знала, що Тодорік боїться Гатила, що тут усі його жахаються, й, певно, через отой меч, якого він привіз із походу. Треба шукати когось менше страхітливого. Тільки ж кого?
Довго думавши, вона сама пішла в світлицю, де замешкали Гатилів брат рідний Волод із сином Остоєм.
— Княже, — мовила вона, — коли Волод упустив її до себе. — Маю щось повідати, але самому... — Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой скривився й прокволом вийшов за двері.
Отець ніколи не відстороняв його, й се неприємно вразило хлопця. Та тут господинею була Гримільда, й не можна сперечатися з дядиною.
Коли Гримільда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити довгий оселедець на кулаці — точнісінько, як се робив у хвилини задуми його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провіщала жодних надій. Волод так і сказав:
— Супротиву братових гостей не піду.
Й з відразою глянув на невістку. Той погляд одбив їй усяке бажання продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не зіткнувшись у сінях з Остоєм. . Вона бігла до своєї жіночої світлиці, найдужче боячися зустріти зараз своїх братів.
До самого вечора Гримільда не виходила на люди й навіть не їла цілий день, а ввечері перейшла до спочивальні, й Гатило застав її.
— Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с...
— Усі речуть, а нікому до мене діла нема, — сердито відповіла Гримільда.
— А що хіба стало?
Вона раптом зірвалася:
— Болять мені рани Сікурдові! Печуть у серці, й не можу вгамувати їх!
Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що діється, й про що вона мовить, і що означають оті її натяки та недоказування. Почекавши, поки виплачеться, він мовив суворим голосом:
— Речи.
Його теж розбирала лють, і він у душі поклявся, що рука його буде міцною й не затремтить.
Гримільда, дохлипуючи, розповіла йому все, що знала про смерть свого першого чоловіка. Й укінці мовила:
— Сікурда забили вони: Горват і Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не відаю тільки де.
Й оскільки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсім незрозумілим йому голосом примолилася:
— Будь за мене месником, княже!
Гатило сидів край ліжка, низько схиливши голову. Гримільда не вгавала:
— Сікурд мав велії багатства. Ти того-с не відав.
Гатило нарешті проказав:
— Чув єсмь за тоті багатства. Гомонять, наче Сікурд убив Змія Горянина...
— Бач, правда є! — похопилася Гримільда. — Відбери ти ті багатства. Відбери собі й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому серці!
Великий князь київський устав і ще суворіше, ніж допіру, мовив:
— Хай я не чую про те жодного слова більше. Закон вітчий і дідень не дасть мені переступити рід і кров рідну. Коли русинові приходить гість, русин послідню жменю пшона віддасть йому. Братове твої в моєму вогнищі, й ніхто не зможе, ні ти, ні хтось инчий, намовити мене супротиву їх.
Він, стомлено сутулячись, вийшов, а Гримільда лишилася сама в спочивальні, сама на цілу ніч, нездатна ні заснути, ні позбутися тієї настирливої думки, що гризла її зсередини й пекла пекучим вогнем. І десь аж удосвіта їй сяйнуло в голові: Ярень! Отой чорнобривий молодий сотник Володової дружини. За сі дні, відколи поселились у її дворі, сотник не проминав нагоди, щоб не здибати Гримільду десь в окремішньому кутку чи бодай здалеку позирити на неї. Ярень! Ярень і тільки він. Остання надія й остання спроба. Що буде, те й буде, й коли знову нічого, значить, так вирішило небо, значить, руський закон і тут виявився всесильним і нездоланним. Дев'ять років... Хіба ж вона в тому винна, що минуло цілих дев'ять?..
Ярень погодився. Вона пообіцяла йому щит, кований золотом, і ще одне, чого не могла зробити жодна русинка: належати йому, хоч би її після сього й живцем на конопляній костриці спалили, як перевітницю.
Наступного вечора відбувавсь одпускний пир. Із сонцем Волод мав вести весільний поїзд на той бік Дніпра, в город Чернегів. Разом з ним збиралися їхати й король ново-лунгський та його брат. Гатило вмовив Гана-Гунтера просити за сина свого руки другої доньки Божівоя, знаючи, що князь чернегівський не відмовить володареві всії Русі, а державі з того буде тільки користь.
Година стояла добра, коли зайшло сонце, над заплавами за Дніпром піднявся повний місяць, і Гатило наказав повиносити столи перед хороми. Й оскільки се був не ратний пир чи святкування Юра Побідника, то в молодий садок запросили всіх — і князів та боляр, і можів, і дружинників Гатилових та новолунгських, і всіх жін вельміжних.
Десь під опівніч, коли за столами стояв переплутаний хмільний гамір, княгиня підморгнула через широкий стіл Яреневі. Сотник для годиться помулявся, тоді глянув на місяць і сказав королевому братові Горватові:
— Піду гляну... Треба навідати сторожу свою.
Горват-Гернот підозріливе зіщулив очі, але не зрушив із місця. Він увесь вечір сидів похмурий. Учора Тодорік Бернський натякнув йому, що княгиня Гримільда мислить їм зле. На сестру він уникав дивитись, але в бік Гатила позирав частіше, ніж би й самому хотілось, і щоразу на думку спадали старі домашні підозри. Що ж має означати той знак із перснем у вовчій шкурі? Гатило теж мовчав і був зовсім несхожий на того щирого хлібосільника, яким видавався минулі дні. То хто ж із них двох — він чи сестра?
Горват-Гернот намагався перезирнутись із братом, але король новолунгський жваво гомонів із хитрим вельможем Войславом і навіть не дивився в бік брата свого.
Тільки Гатилів брат Волод інколи кидав погляд у бік нього та княгині, й Горват не міг уторопати, що знакують оті його зиркання. Тупа неприязнь ізбурювалася в Горватовій душі на Волода, й він не знав, як себе повести.
Захоплений болісними здогадами, Горват і незчувся, як за столами порідшало. Він обмацав пирувальників очима й так і не второпав, де зникло стільки люду, й коли, й хто то такі. Тепер найбільше здавалося новолунгів, і се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зі своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не міг угадати, в кого той удався: в сестру Гримільду чи таки в Гатила.
Малий Ярень побіг до вітця свого, зліз йому на коліна, посидів хвилю й пересів до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичів — і великого, й малого, були однакові чорні брови й довге, до пліч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матері. Гримільда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав і зиркав на свого незнайомого дядька через стіл навскоси, й Горват-Гернот не міг позбутися набридливої думки, що Гримільда говорить малюкові саме про нього.
Княгиня й справді шептала княжичеві:
— Того мовчуна видиш?
— Виджу.
— Хто то є?
— Вуйко мій.
— А ти його любиш?
— Ні.
— Пощо?
— Бо сердитий.
— А страхаєшся його?
Шестирічний опецьок випнув груденята:
— Я нікого не страхаюся, бо мій отець найдужчий за всіх!
— Коли не страхаєшся, то піди й дай ляпаса тому мовчунові...
Малюк завагався. Вихваляння — одне, а дати ляпаса рідному вуйкові — зовсім інша річ.
— Таки страхаєшся, — глузливо докинула мати. Шестирічний княжич випорснув їй з рук, оббіг довгий стіл і став за материним братом.
— Ей, — сказав він йому. — Анум нахилися!
Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь і щосили вдарив його кулачиськом по носі. Якусь мить обоє дивились одне на одного, однаково розгублені й злякані. Горватові з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одіж. Він раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.
— Се вигадка твоєї матері, недоноску! — закричав Горват-Гернот, вихопив меч із піхов й одним ударом відтяв княжичеві голову — аж теліпнулась у його руці на довгому чорному волоссі. — В сьому домі вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрі!
Він гойднув і кинув хлопчикову голову Гримільді через стіл навскіс, але не докинув. За столами знявся неймовірний ґвалт. Княгиня ж сиділа й широко розплющеними очима дивилася під ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссі, голова її сина.
Горват-Гернот, переделавши гамір, крикнув:
— Я-м відав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечі й щербіть їх об голови руські!
(Продовження на наступній сторінці)