— Зна-аю, — лінькуватим голосом протяг Маас.
— Біжи й речи, хай прийде до мене.
— Біжу-у... — промовив так само челядник і спроквола потягся до дверей. Він усе робив повільно, як і говорив, і те тягучке ім'я цілком відповідало його лінькуватій вдачі: Ма-ас... Богдана завше дратувала Маасова неквапливість, але він чомусь любив сього добродушного чоловіка ще з дитинства, коли той був робом батька його.
Людота прийшов нескоро, й Гатило сидів коло вікна й дививсь у каламутну прозорінь слюдяних шибочок, убільшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стільник, хистила світлицю від надвірньої студіні, все розпливалось і втрачало свої риси. Люди були схожі на цибатих примар, а коні незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжніми, й Гатилові подумалось, що й у житті буває таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, — ніби чужими очима, — й бачиш геть інше... Невже ж і жона його Гримільда довідалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночі? Мав би розповісти їй все те, але тоді не розповів, а тепер уже не знаходив приводу.
Богдан Гатило вирішив одвернутись від тих дурних думок і почав обмірковувати, що скаже ковалеві. Коли б він погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не міг і знову й знову сушив собі голову, як допомогти ковалеві.
Про нього розповіли йому гончар Велко та між Лосько, новий десятник у приворітніх гридницях і тепер Гатило знав усі Людотині поневіряння.
Віддавши тоді Гатилові меч у таборі під стінами городу кам'яного Медіоланума, що ще тому літ кількадесят був стольницею Західньої імперії, Людота переплив човником на той берег річки Мінціуму й долиною глибокого Паду пішов на всхід. Ішов швидко, його ввесь час підганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цілих дві сідмиці раніше від раті Гатилової. Й нікого не застав у хижі своїй. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввійшов усередину, звідти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило троє здичавілих котів. Речей теж не було, й ковалеві болісно стислося серце. Він подавсь до воріт. Старий сусіда, який куняв там і не помітив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змією, й замахав на нього руками:
— Тікай, ковалику! Тікай, бо Славутині сини й онуки зживуть!..
— А де мої? Славка, діти...
— Славка... Шукай її в вітця, в стольному городі. Втікай, речу, бо... Не дай мені гріха взяти на душу. Я-м у третьому коліні роду Славутиного.
Людота поплентав дорогою в бік городу Києвого. На рудому току смерди городиські верекли жито чи пшеницю. Вгледівши здаля самотнього путця, вони покидали ціпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брів. Коваль кілька разів озирнувся на них і ввійшов у густий ліщинник.
Колишній роб Гатилів, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на Горнчарному кутку, що починавсь од Полунічних воріт і попід новою високою стіною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого Войслава. Тесть займався горнчарством і мав коло хижі невелику піч. Городець його за хатою був маленький, на кілька грядок, як і в більшості киян, і Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала єдину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги припнуту до пакола дідову рябу козу й намагався посмоктати її за дійку. Тварина тяглася й тріпала рогами, але малюка не била, й він знову починав ловити її за вим'я.
Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав:
— Ховайся, бо вже двічі приходили дідові онуки правити тобі помсту.
Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других півнях насилу здолав перелізти в чужі завгороди, бо Славутині кревні, бачивши його, коли він минав Рудий тік під Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вільно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста — річ серйозна й законна. Тоді старий горнчар Велко, дивлячись на доччині сльози, наважився піти до Великого князя й розповів йому все. Гатило негайно дав Людоті гарну хижу в своєму просторому дворі й вирішив наставити його старим ковалем. То не була вира [40] за Юрів меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьої ж ночі месники з'явилися знову, Людота, відбиваючись од них, котрогось убив, і все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала відбутися подвійна.
Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротилові стерегти Людоту в дворі. Та чи ж довго могло так тривати?..
Нарешті Маас привів Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць і кошлатіло круг макотера довгими баранцями. Він був худезний і чорний, і Гатило знав, що то не з доброго дива й не від доброго життя. Ся людина зробила йому стільки, скільки не робив ніхто, вири ж не брала, й не було надії, що будь-коли візьме. Людота не погодився б і старим, ба навіть молодим ковалем сісти в княжому дворі, коли б не його страхи за жону та найменшого сина.
— Невільний єсмь нічого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить... — сказав Гатило, й Людота тільки похмуро дивився в заслюджене вікно. Навіть не на князя, а в вікно, та се не ображало господаря. Він був у боргу перед ковалем і мусив щось учинити для нього.
З Людотиних постолів збігла додолу чорна калюжка розталого снігу. Князь мовив:
— Увечері сідай на мажару й їдь у Володарів город, брата мого молодшого вітчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.
Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рідні краї була прикра, та ліпшого навряд чи хто здатний вигадати.
— По сімох же літах вертайся, коли мати-ймеш хіть.
Кревна помста після семи років утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, він кинув:
— Поїду.
Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завірюха й усе зціпила студінь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводі двох вершників стольної дружини подалася на полудень, щоб, діставшись Родня-городу, звернути понад лівим берегом річки Росі круто на захід. У мажарі сиділо четверо — погонич і городиський коваль із жоною та сином, а в задку лежало два міхи з житом і пшеницею для Людотиної родини та міх із вівсом для коней.
Місяця травного
Коли гайдарі прибули до Ворниці [41], городу стольного в Новому Лузі, реченому Нови Лунг, або ж Бургундія, почали танути сніги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й ніяк не міг розв'язати.
— Дай сюди, — сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарів, яких прислала їхня сестра Гримільда: — Йдіть у столову світлицю, вас там нагодують.
І коли гайдарі, вклонившись, вийшли, Горват сказав:
— Не до вподоби мені те, що ябеду склали, мов ганчірку, а не згорнули дудою. А де ж печать?
Печаті не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.
Король Гано підняв його й подивився до світла:
— Матері нашої перстень виджу, брате. Впізнаєш?
— Упізнаю, — відповів Горват.
Вони розгорнули шкіряний аркуш. Пергамен був увесь ізмережаний чорними письменами, не схожими ні на латину, ні на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвів руками:
— Не втямлю прочитати письма сього. То суть руські четні різи.
Іншого ябедника в королевому дворі не було, бо Гано мав справу тільки з римлянами та готами, які теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли він дивився на химерні різки та кружальця, й він урешті сказав:
— А може, ті гінці втямлять письмен руських?
Він одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старіший — сивовусий гайдар.
— Я тямлю письмен руських, — сказав він і заходився четати послання княгині Гримільди.
В листі нічого страшного не було, тільки побажання довгих літ життя й запросини відвідати стольний город Київ, і брати впокоїлись.
Король сів на дубовій лавиці під вікном і знову зітхнув.
Горват спитав його:
— Що-с намислив робити?
— Не зле навідати сестру нашу, й Огняна...
— Гагні не є в городі Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.
— Тоді хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торісмунд.
Ім'я нового конунга візіготського Торісмунда нагадало Горватові про те, що належить озиратися й на той бік, і в темній світлиці запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свічку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:
— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сікурда?
Король насупив брови.
— Се колись, — вів далі Горват, — міг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлії Полунічній.
— І що? — не втямив король.
— А те, що в усій Київській землі є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина — сестра наша.
Гано довго мовчав, тоді махнув рукою:
— Рідна сестра?
— Авжеж.
По довгому часі, зиркнувши, чи в дверях нікого немає, король Гано пошепки сказав:
— Дурниці. Сікурд — одне, а ми смо инче. Ми смо їй рідні братове.
— Братове... — глузливо повторив Горват.
(Продовження на наступній сторінці)