Гатило дивився на їхній осяяний вогнями табір і намагавсь уявити свого супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тоді, літ тому сорок, Ецій був талем при дворі діда його Великого князя Данка в старій стольниці Витичеві. Невже й він тепер постарів і посивів? Тоді се був хитрий і в'юнкий іллірієць, а тепер став римлянином і римським патрицієм, якому сам імператор Валентинівн змовчував. І то мусило бути правда, бо ж Ецієва слава непереможного водія легіонів бучала ще тоді, коли Богдан Гатило був молодий і навіть геть юний.
— Палять, — сказав, підійшовши до Великого князя київського, Вишата й кинув у той бік, де мерехтів багаттям римський табір.
Гатило тільки кивнув, і старому конюшому було досить і того скупого поруху. Отже, князь уже не злостився на нього, а се головне. Вишата подавсь перевірити, як несуть сторожу вої руські на березі Мауріакуму та на всіх вартах навколо табору. Гатило ж увійшов до своєї полотки, опустив завісу й дмухнув на поставець, підвішений до середньої сохи. Він заснув одразу, щойно ліг і вкрився легким полотном свого корзна, хоч голова кололась од болю — далася взнаки вчорашня безсонна ніч і цілоденна біганина.
Вранці, ще Дажбог і на світ не благословляв, руське ополчення було готове до бою. Гатило кивнув своєму гудочникові, й той заграв сигнал готовності. В усьому величезному таборі, оточеному возами та глибоким ровом під горою, заграли труби й роги. 3-від римського стану їм відповіли бойовими кличами, але вони не кликали вперед. І коли на всході вдарило списами перше сонячне проміння, з-за річки прибуло троє латинян у скоряних панцирах, обкутих мідними бляшками, але без мечів і сулиць. Латиняни попросилися до царя гунів Аттіли.
Богдан сказав упустити їх.
— Патрицій Ецій, вождь усього римського та готського ополчення, зичить здоров'я тобі й твоїм воєводам, царю! — сказав молодший чорнявий латинець, певно, високого звання.
— Хай вернуться його зичення на нього ж, — відповів Гатило через тлумача Костана. — Й о що молить патрицій?
— Рече битися взавтра, царю, — мовив той самий чорнявець.
— Пощо?
— Бо римські й готські вої цілу ніч не спали, й буде нечесно, коли цар гунів Аттіла скористає собі їхню муку.
Гатило довго думав, тоді сказав Костанові:
— Речи їм, хай перекажуть своєму вождеві: руси ніколи не б'ють безоружного!
Й відпустив нарочитих од римського полководця. Він передбачав се. Заставши русів у вже готовому й міцному таборі, латини обов'язково намагатимуться відкласти день великої раті, щоб і собі добре зготуватися. Й передбачення справдились.
Можам руським і всім їхнім з'юзникам було дозволено ходити вільно, але бути приоружно й коней не розсідлувати. Вишаті Гатило сказав:
— За малою гіркою по той бік болота постав заслін. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотні пішців і комонників. Гатило ще раз перевірив укріплення — мав побачити востаннє все на власні очі — й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табір вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пішці з усіх земель. Вони поскидали з себе зайву одіж, але мечі тримали на пасах через плечі, їх було так багато, що з гори Гатилові здавалося, ніби то одне живе й ворухке тіло, яке зайняло всю смугу між окопом та возами. За кільцем возів гуртувалася кіннота, й там було ще тісніше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнів, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навіть найближчі товариші. Між конов'язами ходили можі, вдягнені й напівголі, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майоріли барвисті корзна воєвод і боляр, і прозірними вежами стояли позв'язувані десятками довгі списи.
Перед обідом до великокняжої полотки прийшов Ардарік. Вождь численних полків остроготської Гепіди був похмурий, його світлі, майже білі брови звелись на переніссі.
— Йду не лише від себе, Великий княже, а й від Велімира, Тодомира та Видимира...
— Відаю, про що ректи-ймеш, — перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втішився його словами.
— Ти відаєш, і всі відають, а твої князі, та боляри, та великі воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи...
— Я-м сполчився не проти всіх готів, а супротиву Теодорікових. Теодорік зламав слово своє. Він є ускоком з-під волості городу Києвого, й я покараю свого роба невірного. В східні ж готи вірні слову своєму, й ти, Ардаріку, речи друзям своїм і моїм приятелям Видимирові, Велімирові та Тодомирові, що Великий князь київський однаково любить усі язики, котрі шанують у ньому вождя.
Ардарік мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тільки тоді, коли той закінчив:
— Так речеш ти... А вельможі твої мислять другояко...
— Всі відають, що ти був єси й лишаєшся міжним вождем під моєю рукою.
Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатилові не тільки се. Богдан терпляче ждав, і нарешті Ардарік промовив:
— Там однокровні наші. Західні готи, але таки готи, і я. Великий княже...
Гатило збагнув, що непокоїть остроготського князя.
Він сказав:
— Я поставлю твоїх, і Видимирових, і Велімирових, і Тодомирових готів там, де стояти-ймуть не західні готи, а римляни. Я вже-м думав про се.
Ардарікове обличчя просвітліло, й досі зведені докупи брови розійшлись. Він стримано, але шанобливо вклонився Гатилові й пішов. А Богдан лишився знову сам на сам зі своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан іспанський та маврітанський Гейзо й досі не прийшов зі своїм військом. Не прислав навіть можа нарочитого сказати, де він є й що собі думає. Та й Гатилові нарочитці, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у воді тонули.
Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звідси річку Марну, до полотки несміливо заглянув Вишата. Після своєї невдалої облоги Генабума він і досі почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тільки й чекав старого конюшого, спитався:
— Де той твій... калмак?
— Шаман?
— Шаман.
Вишата махнув рукою в полунічний бік.
— Приведи.
Перший вельміж землі Руської вийшов і за півгодини повернувсь із калмаком. Шаман радо всміхався до Гатила на всі свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.
— Ворожи! — наказав Гатило.
— Кого ворожи? — перепитав шаман і нахилив голову до Великого князя.
— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.
— Руські кумири? Калмацькі кумири?
— Ворожи, до кого вмієш.
Вишата сказав:
— Ардарік має юдея.
— Ворожбита?
Вельміж кивнув.
— Нехай калмак ворожить.
Шаман скинув додолу двогорбий міх, який висів йому через плече, й заходився розкладати на килимі своє причандалля: велику картату хустку, темну мідну кулю, в якій щось торохтіло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь коріння та зілля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих і зав'язаних брудною ганчіркою, й сказав:
— Треба вогонь.
Вишата гукнув до когось надвір, і незабаром челядник уніс і поставив серед полотки велику мідну жарівницю на високому тринозі. В полотці, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повітрям.
— Треба сідай у куток, — сказав шаман Гатилові й Вишаті, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар і кинув туди кілька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тоді ворожбит узяв свою мідну кулю й заходився тупцяти навколо жарівниці й торохтіти кулею. Він бігав, теленькав і щось незрозуміле виспівував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.
По якомусь часі шаман сів коло жарівниці, підібгавши обидві ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кілька корінчиків, линув туди з кожного горняти по кілька крапель якоїсь рідини — аж засичало, й узявся вигравати на писклявій дудці, водночас пильнуючи жарівницю. Звідти підіймались угору тонкі рожеві дасма диму, й клубочились, і розвіювалися під повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здіймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.
Тоді шаман урвав той писк і впав долілиць на килим, аж його біла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала під жарівницю.
— Що є? — стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись підвести голову, промимрив плаксивим голосом:
— Погана-погана, княз...
Богдан здавленим горлом наказав:
— Речи!
— Вбивай буде шаман княз...
— Речи! — повторив так само Гатило.
— Погана речи...
— Пощо?
— Дим іде вгору, а тоді падай... Погано речи дим... Заплутай дим і зав'язай дим... Нема побіда Гатило.
— Лжа є! — гаркнув Богдан і насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобітьми, поволі задкував до виходу й приказував:
— Калмак не лжа, дим не лжа... Дим правда речи... Коли він схопився на ноги й пірнув у ніч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тоді буркнув до Вишати:
— Давай сюди твого юдея.
(Продовження на наступній сторінці)