— Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Літа 439-го вказав єси готам мир — і вони пристали на твою раду. Вкажи їм зараз на меч.
Сенатор мовчав і думав про те, чи згадає Ецій про його маєток. І воєначальник таки не проминув кинути свій головний козир:
— Твоя земля лежить у підніжжі гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми не втримаємо гунів тут, Аттіла поведе їх на полудень, щоб злучитись із головними силами вандалів...
Мецілій посміхнувся. Ецій міг і не підкреслювати сього. Але се була суща правда. На березі чудового озера в нього прекрасна вілла, й квітучі поля, й ні з чим не зрівнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони обов'язково, йдучи до Іспанії, натраплять на його маєток і вщент зруйнують його. Та й самого Мецілія навряд чи пожаліють — відомого царедвірця й сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулі часи. Але Мецілій був досвідчений оратор і політик, він не міг просто так узяти й погодитись, не витягши з того бодай найменшої користі. Вдавано безпорадно розвівши руки, він схилив долу очі.
— Коли такий високий між молить мене о поміч, я не потраплю відрікти йому.
Й хоч хитрість вийшла не дуже глибока, та Ецій якомога міцніше потиснув сенаторові його білу руку, що, здається, ніколи не знала ні меча, ні сулиці.
Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо надворі йшов дрібний і майже осінній холодний дощ, побрався верхи на захід шукати табір невловного Теодоріка. Ецій же, переконаний в успішному завершенні його місії, наказав своїм і Ромуловим легіонам просуватися в тому ж керунку — назустріч готам.
Конунг Теодорік і справді не зміг відмовити своєму давньому другові Мецілієві. Сенатор сказав йому головне:
— Якщо гуни здобудуть гору в раті сій, вони зметуть і тебе, й твій народ. І доведеться готам знову шукати притулку собі на островах або ж у пустелях Африки. Се речу тобі я. Ти ж відаєш, я здавен маю любов до готів. Чи не досить їм тинятися по світах? Рим одвів їм Ланди — найкращу землю між Піренеями та Гаронною. Коли станеш під прапор великого Риму, імператор дасть тобі й землі за Гаронною — до самої Луари... Коли ж ні — сам знаєш Аттілу. Та й Гейзерика з вандалами — такоже.
Конунг Теодорік Рудобородий міркував і зважував два дні, третього ж уранці наказав своїм герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська рать пішла вгору понад лівим берегом Луари. Подолавши її притоки В'єнну, Ендр та Шер, вони заглибились у лабіринти ста озер, що мали назву, дану їм галлами, Солонь. Вода в озерах була й справді мало придатна для пиття, зате сюди навряд чи наважилася б ступити кінна рать Аттіли.
Тут із Теодоріком і зустрілися легіони Еція та Ромула. Незабаром привів своє ополчення й Літорій.
У середині п'ятого місяця травного сполучені сили римлян і готів, маючи в собі численні слов'янські полки, підвладні Римові, були на місці. Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана Міровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив і жону, й малого сина свого, й безліч можів ратних.
У сей час полки старого конюшого Вишати Огнянича тримали в облозі могутню римську фортецю Генабум [23] Вишата робив се на власний розсуд. Лишивши в Стреберній, тобто в Аргентіарії, міцну залогу на чолі з досвідченим воєводою витичівським Стоїменом, він вирішив просунутися далі на захід, щоб, коли настане день рішучої раті, а той день швидко близився, руське воїнство мало міцний правий бік.
Вишата копієм вийняв дві фортеці: Скалон на березі річки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень і схопив міцною підковою Генабум, що здіймався чорними кам'яними стінами над неосяжною рівниною високого правого берега Луари.
Про те, щоб узяти копієм і сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стіни півтора дня, Вишата відтяг воїв на сотню сажень і наказав обкласти Генабум за всіма правилами облоги. З обозів було підкочено до стін громохкі тарани та інші стінобитні вежі, розкарячені кидуни метали через мури каміння й важкі стріли, схожі на велетенські сулиці з конопляними хвостами: міцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можів, на лук ставили стрілу, підпалювали прядиво й пускали. Стріла з ревінням неслася через городські мури, тягнучи по собі довгий і чорний хвіст полум'я та диму, й викликала в городі ґвалт і пожежі.
Коло трьох воріт городу стояли захищені цупким панциром з волячих скор тарани з важкими баранячими головами на кінцях колод. Вони лунко били в дубові, ковані міддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той бік захисники ввесь час підпирали ворота сохами й кам'яними брилами.
З-поміж визубнів заборола городської стіни стріляли з луків простими й важчими стрілами, й хоча се не дошкуляло тим, що підковою стояли круж городу, але заважало воям коло таранів та веж.
З ними боролися тими-таки стрілами: зумисні вежі, які могли вищати й нижчати, піднімалися на рівень стінного зуб'я, й з отворів на латинських воїв сипався град стріл. Але такі вежі часто займалися. Латинці обливали їх смолою й підпалювали. Тоді палахка потвора з рипом одкочувалася назад і на її місце ставала нова чи полагоджена й укрита свіжозмоченими волячими скорами.
Вздовж усієї стіни, крім тієї, що висла над крутим берегом Луари, то тут, то там русичі ставили височенні драбини й починали дертись угору. Тоді в сих місцях збиралося багато латинян. Інші ж ділянки ослаблювались, і там можна було вдарити краще. Скрізь лилася кип'яча смола, літало каміння, свистіли стріли на той і на той бік. І в таборі, й надто ж у міс ті горіли пожежі, валував дим, роз'їдаючи очі оборонцям і нападникам, і стояв такий галас, що на сто сажнів довкола не можна було нічого почути.
Так тривало сідмицю. Вранці місяця червця в чотирнадцятий день сонце зійшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повів сам полки свої на приступ. Усі тарани, приведені вночі до ладу, стали дружно бити лобами в кам'яну твердь. І коли сонце підібралося на добрих дві сулиці вгору, він раптом одкотив тарани від стіни всхідньої й поставив їх усі під стіну західню.
— Се було би зупершу... — сказав він боляринові Орестові, та той у гаморі не почув слова вельможа.
Вишата наказав тягти всі драбини, скільки їх було в таборі, до вільної стіни з боку всхіднього й крикнув так, що передужив клекіт запеклого бою:
— Сла-ва-al
Можі дружно побігли вперед, і кожна десятка несла свою драбину. Зі стін сипалося каміння, хлюпав вар і шкварчала смола, тут і там падали й несамовито кричали поранені й попечені, та драбини вже міцно вп'ялись між визубнями кам'яного заборола стіни, й можі, тулячись під щитами, лізли й лізли на п'ятнадцяти-саженну висоту. Латиняни дружно боронились і теж кричали до хрипу. Кілька драбин полетіло вниз, турнуті довгими баграми зі стін, і можі падали разом з драбинами, схожими на химерно виліплені живі грона. Та на їхнє місце надходили інші й інші, й подекуди бій зав'язувався вже й між визубнями стін і навіть по той бік заборола. Однак обложені боронилися міжно, й русичам не щастило пройти далі від заборол.
Орест, сам того не помічаючи, весь час горланив, а Вишата стояв і лише п'ястуки йому збіліли від напруги, бо ж обіруч стискав червоні, поцяцьковані золотом піхва меча свого.
— Вишато! — крикнув до нього болярин Орест. — Ворота-а!..
Старий конюший чимдуж побіг туди, де найбільший баран бив залізним лобом у ковану браму. Русичам нарешті пощастило зірвати її з завісів, але вона не падала. Виявилося, латинці вночі або ще й раніше підсипали ворота камінням і землею.
Вишата крикнув до можів, що мірно розгойдували колоду тарана:
— Коти всп'ять!
Його не зразу второпали, нарешті здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля міжного Вишати, в битві ж слово зверхника є закон, і покон, і Боже веління.
— Під західню!
Таран, розвернувшись, поповз у той бік, куди показував старий конюший і по якомусь часі протиснувся й собі до інших таранів, що стояли щільно один коло одного й лупали мур.
Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисників коло сієї стіни лишилося мало, всі боронили ту, всхідню, куди без упину дерлися й дерлися руські можі.
— Піди гопкай! — сказав конюший Орестові, й болярин одразу зрозумів його. Він проскочив під дах одного тарана, хоч докруж свистіли й упиналися в землю жалами десятки й сотні стріл, і почав щосили кричати:
— Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..
Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани підкорилися його наказові й почали бити, всі разом:
— Гоп-ки!..
Можі й собі заходились підтягати Орестові, й за кожним таким дружним ударом західня стіна аж гула. Се Вишата знав ще з тих років, коли доводилось виймати твердині для грецького імператора, й тепер уся його увага була прикута до сієї стіни. Потомлені можі відходили на перепочинок, і їхнє місце займали біля колод інші, спочилі, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало каміння, та не так рясно, як учора й усі попередні дні.
Вишата немов боявсь одійти від сього місця біля наріжної башти. Навіть коли підбіг нарочитець і сказав, що з боку всхіднього нічого не виходить, старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив і лише крикнув можеві:
— Лізьте, й годі!
(Продовження на наступній сторінці)