Коли велій жупан слов'янський Годо переправився з великим військом через Гібралтар в Африку, щоб звоювати ще землі для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом візіготів Теодоріком ударити на Іспанію. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападників.
Після смерті Года батьків стіл посів Гейзо. Йордан так змальовував сього "вандальського короля": "Він був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, він говорив мало, ненавидів розкоші, був страшний у гніві своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах із народами, він умів, де треба, посіяти зерно незгоди, вмів і гасити зненависть до себе. Таким він уступив і в Африку, закликаний Воніфатієм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував і перед смертю скликав синів своїх і заповів їм: живіть у мирі й любові, наслідуйте царство по ряду й черзі старійшого".
Але то вже було пізніше. Тим часом готський конунг Теодорік і сам був не від того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодоріка малося дві доньки, й він мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янській же державі жило безліч княжичів. Одну дочку Теодорік і видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Іспанії та Африки Гейза.
Візіготській княжні чимось не припав до вподоби свекор, і вона хотіла отруїти його. Нестримний у своїй люті жупан наказав позначити невістку тавром злодійства: їй вирвали ніздрі, повідтинали вуха й вирядили до батька.
Се сталося напровесні минулого року. Ображений Теодорік вирішив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тільки привід до раті, яка назрівала між вендськими слов'янами та готами довгі десятиліття.
— Маємо знаннє, — сказав Гатилові сол, — що готський конунг послав велії дари імператорові римському Валентиніанові.
— Шукає дружби? — сказав Гатило й зітхнув.
— Так, пане Велій ксьондзе, шука, — відповів сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових років між із довгим сивим волоссям, важким носом, і червонястим, добре подзьобаним віспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи між річками Туром і Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вічі Великому князеві.
— Й що маєте чинити? — спитав Гатило.
— Буде валка вельми кервава, — відповів Градимир. — Якщо готи здолають нас, то повернуть копія свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:
— Давня істина. Але я відаю її. Скільки раті сполчити може Гейзо?
Граднмир замислився. Такі серйозні речі можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на віщо не здатна його земля.
Поки жупан думав. Гатило вийшов у сіни й сказав можеві, що стояв там на чатах:
— Вишату сюди. — Потому примовчав і додав: — Шу-мила такоже.
Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сів до столу, де сутулився жупан Градимир і його два молодші товариші. Й коли завітали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пізньої ночі...
Вже майже два роки Гатило був на якомусь піднесенні. Кремезні, трохи зсутулені плечі його розпросталися, хода стала пружніша, й навіть сивини в оселедцеві, що в'юнився з тім'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навіть і того, що вона живе, ходить і дихає, що вона є на світі. Гримільда, яку він і всі в Києвому городі називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жінку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сіяв у серцях жах, виявився м'яким і згідливим. Се спершу здивувало молоду жінку, й вона не вірила своїм очам. Тоді зрозуміла, що Гатило ставав таким тільки коло неї, що Гримільда потрібна сій могутній і всевладній, а по суті самотній людині, що в неї князь шукає не просто жону, а істоту, яка б дала йому спочинок і забуття від непосильних турбот і щоденних хвилювань.
Се розтопило її скрижавілу душу й розтопило так, що вона й сама не помітила, коли те сталося.
Гримільда могла б уважати себе щасливою. По першому ж році вона подарувала Гатилові княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби відчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим більше, що й почувалася тут краще, ніж будь-де: в убогому теремці своєї нещасної матері, котра, не знати з яких причин, так дивно закінчила життя, чи в повному непевних тіней і нещирих людей хоромі брата Гана-Гунтера, котрий у власному королівстві озирався, перш ніж сказати слово рідній сестрі рідною мовою. Останні ж кілька років Гримільда взагалі боялася згадувати, бо то були роки жахів і привидів.
Гримільда сиділа на широкому ліжку в малій світлиці роздягнена до сорочки, сиділа, звісивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплітала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у різний час і щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тільки чекала сієї миті. Але Гримільда не лягла навіть тоді, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жінку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й він спитав:
— Чи добре чується мій син Яролюб?
— Нівроку, — відповіла княгиня.
— То що ж стало?
— Ніц...
Ніц — то таки нічого, але щось та мало трапитись, і Богдан заходився пригадувати, як минув сьогодні день. Домажирич Адаміс пообіді казав, що старійша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись він уже попереджав її — Русана була присмирніла. Тепер же знову розпустила язика й навіть погрожувала Гримі, й се могла бути правда, грек не став би брехати.
Так і не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках і заснув, бо в князевій голові були не тільки жоночі которання, а вся земля Руська — півсвіту. Та вранці, несподівано для всіх, він наказав старійшій жоні своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возів, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велів одвезти її в свій городець Вишгород.
Гримільда стала повновладною господинею в цілому великокняжому дворі, ввечері, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозуміле холодною й неприступною.
Гатило не міг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримільда кілька разів замикалась у собі, й тоді очі її переставали бачити, вуха не чули нічого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потім усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавішою.
Богдан спробував сам здогадатися, в чім причина, але марно. Сього разу він усе накинув старійшій жоні, та, виявилось, не вгадав.
Так спливали дні за днями, надійшли й прошуміли Колядні свята з їхнім співом та галасом, у хоромі й досі жив сол великого жупана західнього Градимир, і Богдан ще не відпускав його з вістями додому. Коли він скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово — мов горобець. Належало все зважити й вирішити, належало дочекатись відповіді й од конунга Теодоріка. Голова йшла обертом, і Гримільдина поведінка не давала йому зосередитися й відпочити навіть у власному ліжку.
— Послав я-м слів до братів твоїх, — сказав у середу ввечері Гатило, коли Гримільда, потроху збувшись отієї незрозумілої замкнутості, розповідала йому про малого Яролюба, який зробив сьогодні свій перший крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою відмахнулася:
— Нє!..
Тоді винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й слова — ні про сина, ні про те, що її так збентежило й налякало. Богдан спитав:
— Пощо єси зла така до братів своїх? Вона відповіла не зразу, коли ж і мовила, то наче позиченим голосом:
— Бо не дали по мені.
Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срібла, й іншого добра повні скитниці й що не Треба йому ніякого приданого, та жона більше не обзивалася.
Се тривало теж кілька день, і Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримільда мовби втрачала розум, коли він згадував при ній за її рідних братів.
Гримільда теж знала, про що він здогадується, й нічого не могла вдіяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах і десь аж ніби в голові, під черепом, лунали тягучкі слова: "Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися..."
Великий князь наказав міцнити стольний город. Він нарешті відпустив Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пішов оглядати свою твердь. Востаннє Гатило робив се, може, років із двадцять вісім тому, коли повернувся після довгих мандрів до вітчого вогнища. Тоді в порівнянні з грецькими та іншими городами, яких набачився за дев'ять літ блукання, Київ город здався йому сміховинне маленьким і нікчемним: таку твердь могла коп'єм узяти півсотня гоплітів. Тепер він дивився на свій стольний город, який нітрохи не змінивсь, але думки були вже інші.
Півсотнею гоплітів городу Києвого не візьмеш. І хоча б через те, що захищатимуть його люди, добре обізнані не тільки з тим, як треба боронитись, а й з тим, хто та як у світі робить облоги.
(Продовження на наступній сторінці)