Гримільда почала підозрювати свою свекруху — не інакше, як її підкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося ні в які вузли.
Наступного дня прибув цілий поїзд — і сватовець Великого князя київського Остой, і малий болярин Судко, й домажирич грек Адаміс, і єпископ землі Бургундської Ратарій, і молодший брат Гримільди Гагні, й середульший Горват-Гернот, і слуги та челядники.
— Я-м християнка, — гордовито відповіла Гримільда на заказ княжича Остоя. — Хіба ж личить мені йти по язичникові?
— Русини родичі лужицьким сербам, — відповів Остой. — Ми смо кореню їдного й крові єдиної.
Гримільда не відповідала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грізного володаря русів була неприємна. Втрутився єпископ Ратарій:
— В землі Гатіли многі християни, дочко. Многі витязі віри нашої там. На тобі залежиться — зверне Гатіла очі свої до Христа чи не зверне. Есфір стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рід від злого Аммана. Так речено в святому письмі, дочко. Стань же й ти новою Есфір'ю й порятуй свій народ.
Гримільду прорвало. Тепер вона вже знала, в чім річ і чому її так старанно випихають за того "злого Аммана". Вона крикнула не до єпископа, а в вічі своєму середульшому братові, правій руці короля.
— Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвіст! Тепер я вже відаю! Все відаю! Й не вмовляйте мене — не буде сього ніколи!
Вона втекла на другу половину терема — до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сиділа й нічого не казала їй, навіть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримільда голосила й тіпалась у лихоманці, коли ж сльози ссякли й на неї напала болісна гикавка, стара Ойда взяла зі столу мідяну кварту й піднесла невістці. Гримільда, цокнувши зубами по червоних вінцях, випила все й злякано підвела очі на свекруху:
— Що дала-с мені випити?
В горлі їй гіркотіло й пекло, але й гикавка, й тіпаниця враз урвались. Ойда мовчала.
— Що було в кварті, речу? — підвищила голос Гримільда.
Стара повільно, по складах проказала глухим і мовби не своїм голосом:
— Одворот-зілля й приворот-зілля, й будеш йому жоною.
Молода жінка, не кліпаючи, дивилася на неї.
— Пощо зробила-с таке?
Стара нахилилася над нею, чорна й лиховісна проти світла віконечок, і тільки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримільді здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена відьомська іскрина. Вона аж підвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тільки привидилось, але так нічого й не побачила. Свекруха відповіла:
— Кров Сікура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годні ні до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато літ попереду.
То було справді страшне, те, що казала Ойда, й невістка дивилася на неї, мов приворожена, зовсім упритул, і не могла відвести погляду від її очей.
І коли трохи згодом рипнули двері й увійшов єпископ Ратарій, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фіалкову сутану й фіалкову шапчинку на голові, опасистий єпископ сказав:
— "Хто піде за Христом, той не має ні вітця, ні матері, ні братів, ні сестер", — так рече в посланні свому апостол Лука.
Гримільда ж думала своє. Хто сказав сі слова вустами Ратарія? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тоді на стару Ойду й тремко зітхнула В голові їй усе переплуталося, й не могла нічого ні втямити, ні розібрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромі, чому вона тоді не надала ніякого значення. "Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися..." Вона не знала, що то за Рахіль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тільки її.
Гримільда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нікого не бачила.
Вранці вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де відбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший сніг, вона була вже в стольному городі Кия. Вуста Гримільди, які стулилися того дня в далекому сільському теремці, й очі її, які висохли того ж дня, так і лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов заціплена, й настирливі слова морозили їй схололе серце: "Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися..."
Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримільда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу...
В ЛІТО 448-Е
— Не мав Христос плоті, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тілесне та божественне.
Так сказав Єутихій, архімандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патріархові всії церкви християнської Флавіана, й мав друзів у лиці веліміжного Хрисафія-євнуха та самого імператора.
Й скликав патріарх Флавіан собор малолюдний, і нарекли Єутихія єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафій на спомогу йому ратників. І став на бік Єутихія Діоскор, архієпископ олександрійський, і вбоявся засилля кліру єюпетського папа Лев, і потяг руку за патріархом Флавієм.
Була-бо то рать не за бога нашого Ісуса Христа, але змагання за волость: хто візьме гору — константинопольська чи ж єюпетська знать веліміжна.
В ЛІТО 449-Е
Й знову писав ябеду Лев, папа римський, імператорові Теодосієві Другому, й паче ж Пульхерії всеміжній, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафія. Й скликав імператор новий собор в Ефесі місяця серпня в 8 день, і прозвали люди собор той татським.
І зібрався в Ефесі ввесь клір верховий і всі єпископи — й грецькі, й латинські, й єюпетські, й кричали сторонці Діоскора та Єутихія:
— Навпіл рубайте тих, котрі речуть: "Христос має. два єства!"
Й удерлися мнихи числом тисяча, й вів їх чернець Варсума, й почали бити сторонців патріарших Флавіанових, і ховалися єпископи під столи, й витягали їх, і знову били, нотаріям же єпископським переламували пальці. Й повержений був Флавіан, і сам Діоскор топтав його черевіями своїми. На сторожі ж стояла рать Хрисафієва. Й зріклися всі єпископи слів своїх, і прокляли Флавіана й заслали його в країни дальні, й замучили там.
І сів на столі патріаршому паки єюптянин, ім'ям Анатолій, і сидів літ 9.
У те ж літо видав конунг візіготський Теодорік дочку свою за сина велійого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами.
В те ж літо, місяця сніжного в 28-е, перемогла Пульхерія ворога свого первійшого Хрисафія й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, і правити стали товстосуми константинопольські.
Пульхерія ж, убоявшись людності царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партії циркові. Й прикликала знову готів-аріан стерегти лад у Константиновому городі, бо чернь царгородська, раніш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерія з вождем готським Аспаром, мав-бо під рукою многих готів та инчих варварів, а такоже грецьких можів та воєвод.
В ЛІТО 450-Е
Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снігу, перед очі всії Русі самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велії можі Гейза, що правив Іспанією й Африкою.
— Готи, Велій ксьондзе, — сказали сли, — стали купою з Римом і хочуть ковтнути нас.
Гатило довго розмовляв зі слами Гейза, довго обмірковував усі сторони справи. Ся справа останніми десятиріччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тільки відрубати.
Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевів, тобто славів, та галинів, знаних іноземцями як алани, жили обабіч Райни. Готи, прийшовши з полунічних Скандінавських земель, прогнали їх і частково підкорили. Ті, що не хотіли миритися, перейшли через Райну до своїх родичів галлів, раніше ще звойованих римлянами, а пізніш подались на той бік Піренеїв — до Іспанії. "Там, — писав про них готський історик Йордан, — згадували вони все те зло, яке їм заподіяв король Геберік, прогнавши з рідної землі. Так розповідали їм батьки їхні". Великим жупаном сих слов'янських народів був тоді Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готів розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пізніше, в літо 407, слов'яни подолали Піренеї й засіли в Іспанії. Все складалося на краще, місцеві жителі з обіймами зустрічали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.
Тоді Рим нацькував на них інших варварів — візіготів, щоб їхніми руками повернути собі іспанську провінцію. Але імператор Гонорій 411 року накликав тих готів на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподівавсь імператор. Валларій, конунг візіготів, і досі вагався, з ким вести війну, хоч уже чотири роки сидів в Аквітанії. По тому минуло ще чотири роки, й нарешті Валларієві пощастило пересварити слов'янських володарів Галиції, Турингії та Вендії. В одній сутичці між ними готи викрали жупана Предівоя й відіслали його в Рим імператорові Гонорію. Але на тому й кінчилася та рать. Валларій помер, і на його стіл був обраний конунгом Теодорік, між дужий і нестрашимий.
(Продовження на наступній сторінці)