Повернувся й спокійно пішов геть. Анжела бачила, як він ступив на крайню стрічку, потім — на сусідню, і з кожною секундою віддалявся все далі й далі, бачила, але не могла зрушити з місця. Прірва між нею й Чамхабом ширилась, і ось постать його зникла в людському потоці. Дівчині стало страшенно шкода себе. За віщо її так зневажено?
До горла підкотився клубок, і на очах з’явилися сльози. Все перед нею розпливлося, розпалося на безформні тремтливі плями.
Цілісінький вечір Анжела просиділа дома. Не було настрою кудись іти, а все-таки сподівалась, що Чамхаб опам’ятається і прийде пробачатись. Та минала година за годиною, а його не було.
Знічев’я увімкнула телегазету і, перебираючи сторінку за сторінкою, натрапила на статтю під інтригую-чим заголовком "Біологічна цивілізація?" Йшлося про експедицію до Зеленої, інформацію, яку видобув мнемо-скоп з пам’яті капітана Чамхаба.
Автор пропонував кілька моделей контакту землян з новою планетою. Припускав, що тамтешні "дерева" мають інтелект, і, коли б космонавти не застосували зброї, реакція, можливо, була б зовсім іншою. Капітан не стріляв — і лишився живий. До корабля міг дістатися в несвідомому стані.
Комп’ютер виявив регулярність хвиль, що прокочувались у траві, — очевидно, з лісу і назад цілими ла-вами рухались комахи, притому досить великі. Можна припустити існування суспільства цих комах, які живуть у лісі, а за поживою йдуть у степ…
Все це було цікаве, та, читаючи, Анжела думала не про таємниці Зеленої, а про таємниці людської пам’яті. Хіба ж вона сподівалася, що той електронний смерч вирве з корінням такий квітник? А воно, бач, по-чуття — теж інформація…