Щось непокоїло Чамхаба, муляло душу. Не хотілось під вечір, та ще й без повітряної розвідки, робити вилазку.
"Нехай ідуть чи не треба? — перебирав думки, не зводячи очей з оглядового екрана. — Що мене тривожить?"
І тут йому впало в око: вдалині по траві котяться хвилі, наче від сильного вітру, а кущі й дерева стоять непорушні, найтонша галузка не схитнеться. Що це має означати? А може, то гра світла? їхня правда, сидіти склавши руки не можна.
— Ну, от що. Вилазка лише для ознайомлення з територією радіусом… Скільки до узлісся? — На екрані з’явилась сітка координат. — Двісті сорок метрів. Ясно? Ніяких зразків не брати. І жодного кроку в ліс! Лазерні трубки тримати в руках, напоготові. Підтримувати зі мною безперервний радіозв’язок. Все ясно?
— Цілком, капітане! — весело вигукнули їв і Фамен ще й виструнчились.
— Дозволяю йти. — Чамхаб окинув теплим поглядом їхні дужі постаті, перевірив екіпіровку і, коли вони пішли до виходу, приглушено сказав: — Щасливо.
Ів обернувся й кивнув, Фамен змахнув рукою.
Екран показав, як обережно, ніби нехотя, з корпуса корабля виткнувся пандус і, похитуючись, опустився на чорний, випалений дюзами, грунт. Фамен та їв зійшли, обернулись обличчям до "Енея", щоб міг побачити Чамхаб, і на радощах затупали ногами. Момент хвилюючий, що й казати,— ступили на поверхню невідомої планети!
— Дихати легко! — сказав Фамен у мікрофон, прикріплений на грудях. — А як ходити — зараз відчуємо.
Роззираючись у всі боки, космонавти пішли до височенної стіни лісу, що сягала до самого неба. То один, то другой повідомляв:
— Грунт місцями розпушений, але йти добре.
— Трава шурхотить, хоча вітру немає.
Чамхаб порадив:
— Визначте сектори спостереження. Будьте уважні.
— Гаразд, не хвилюйся, — сказав Фамен, який ішов попереду. — Мій сектор — уперед і ліворуч, а твій, Іве, — праворуч і назад. Поглядай.
— Згода.
— Я теж дивлюся, — нагадав Чамхаб.
Деякий час йшли мовчки. Вступили в тінь, яку відкидав ліс і яка з кожною хвилиною видовжувалась, — чорний язик низом тягнувся до "Енея", ще освітленого сонцем.
— Усе нормально.
— Все гаразд.
Знову кількахвилинна мовчанка. Тінь почорнішала, їхні сірі постаті втонули в ній.
— Я вас не бачу, — гукнув у мікрофон Чамхаб. — Як ви там?
— Ми на узліссі. Дерева, мабуть, у десять обхватів, кора м’яка, наче гумова… Щось поблискує в хащах… Ого… Поглянь, що це?!
— Стріляй! — закричав інженер.
Замиготіли сліпучі зигзаги лазерних променів.
— Що сталося?! — скрикнув Чамхаб.
У мікрофоні скрипіло, сичало, скреготало. Важко падали зрізані лазерами дерева.
— Що трапилось?! — знову закричав Чамхаб, пройнятий гострим відчуттям небезпеки.
— На нас… — почулося крізь шум ї тріск. — Стартуй…
Оце й усе, що почув Чамхаб. Навіть не розібрав, чий то був голос — Фамена чи Іва. І враз усе стихло.
— Відходьте, відходьте! — загукав Чамхаб з надією в голосі. — Ви мене чуєте?
Мовчанка. І пострілів не видно. Чамхаб отерп: невже загинули? Що ж здатне встояти проти лазерів? Чи, може, ненароком черкнули один одного?
Навіть не вимкнувши екрана, вхопив дві лазерні трубки й кинувся до виходу.
Пробігши метрів п’ятнадцять, опам’ятався й став. Потер долонею чоло, роззирнувся. Треба діяти обачно. Паніка — то загибель. А що, як нападники вскочать у розкритий люк? Бо звідки їм знати, що там нікого нема?
Пішов уперед, раз у раз оглядаючись на облитий червонястим світлом корабель.
Попереду нічого підозрілого не помітив, але все-таки, не доходячи до узлісся, ліг і поповз, ховаючись у шурхотливій траві. Трубки поклав у нагрудні кишені комбінезона.
Мозок увесь час пропікала думка: невже загинули? Важко було повірити: тільки що чув їхні голоси… Може, пошкоджені рації?
Чим ближче до узлісся, тим рідша й нижча трава.
Ще кілька метрів, і Чамхаб побачив місце сутички. Купи зітнутого лазерами гілля, повалені дерева, з окоренків ще витікає якась рідина. А де ж хлопці?
Раптом Чамхаб помітив щось біле під гіллям. Придивився, і в роті йому пересохло: біліли кістяки. Ось що лишилося від його товаришів — буквально за кілька хвилин!..
Приголомшений, капітан довго не міг відвести очей від останків своїх побратимів. Трагедія налетіла шаленством диких інстинктів — і ось їх нема… Зціпив зуби, аж заскреготав. І де ж причаїлися ті звірюки, люті потвори, що не злякалися навіть лазера?
Тиша. Лише далеко в траві почувся шелест.
Чамхаб прислухався, потім почав повільно переводити погляд від стовбура до стовбура, не минаючи найменшої деталі. Було тихо й непорушно. Тільки в грудях прискорено стукотіло серце і в скронях шугала кров.
Упевнившись, що поблизу нікого немає, капітан схопився й швидко перебіг до ближчого стовбура. Ви-зирнув з-за нього: де чигає небезпека?
В лісі вже добре стемніло, та, коли б щось підкрадалось, він би помітив. Ніякого ж підліска тут нема, жодного кущика, і погляд сягає далеко. На голих стовбурах — теж нічого підозрілого. Грунт ніби втрамбований, але нерівний, там і сям видно купки і валки кольору сухої глиці.
Вирішив забрати лазерні трубки Фамена та Іва, що лежали неподалік, і відходити до "Енея". Чапав до них обережно, наче по тонкому канату над прірвою.
Нагнувся, взяв одну, ту, що лежала ближче, засунув у кишеню. Цієї миті здалося, ніби в одному валку щось ворухнулось. Чамхаб закляк, спрямувавши туди свою трубку. Але кнопки не натискував. Постояв так де-кілька секунд, швидко нагнувся і вхопив другу трубку. Раптом відчув — хтось на нього дивиться. Наче на тій глиці розкрилися очі, не очі, а опуклі сегменти з матовою поверхнею. І дивляться не з одного місця, а з кожного валка, з кожного стовбура. Увесь ліс витріщився на нього!
"Та ні, такого не може бути, — подумав Чамхаб. — Галюцинація. Або ефект сутінків".
Ступнув крок назад. Ще крок. Невідривно, ніби загіпнотизований, дивився на ті некліпаючі матові сегменти.
Так і відходив — обличчям до лісу, спиною — до "Енея".
Відчувши під ногами траву, полегшено зітхнув: "Хух… Здається, доберусь…" Тільки він це подумав, як щось не то кольнуло, не то вжалило йому праву руку, в якій він стискував лазера. Неначе черкнуло гострою травиною — не дужче. Та він з жахом відчув, що долоня дерев’яніє… Вхопити трубку лівою не встиг: очі за-слала каламуть, голова ніби розкололася, він заточився і впав у траву…
Опритомнів у шлюзовій камері "Енея" — мов після наркозу. Довго не міг дійти тями, де він і що з ним трапилось. А коли все пригадав — не міг повірити, що лишився цілий і неушкоджений. Може, оте таємниче діє на відстані і просто не змогло завдати сильнішого удару. Але як він опинився на кораблі? В кожному разі, йому ясно було одне: середовище Зеленої вороже людині.
Герметично закрившись у "Енеї", Чамхаб кілька днів провадив спостереження за допомогою оглядового екрана. Проте нічого нового в цій зеленій одноманітності не помітив. Травою, як і перше, перекочувались хви-лі, темна стіна лісу лишалася так само непорушною. Чамхаб не зміг розрізнити зміни напрямку хвиль, вловити їхньої регулярності. Та це й не дивно, якщо зважити, чого він тут зазнав.
Украй вичерпаний нервово, Чамхаб не міг довше залишатись на цій планеті.
— Зажди, ми ще повернемось… — прошепотів, натискуючи стартову кнопку.
III
Анжела в коротенькій білій сукні, що добре контрастувала з її засмаглим тілом, походжала перед сірою будівлею, раз по раз нетерпляче поглядаючи на округлі двері, які ось-ось мають випустити Чамхаба і які чомусь довго не відсуваються.
Припікало сонце, і дівчина думала, як то добре буде освіжитися в домашньому басейні. Спочатку, прав-да, вони заїдуть до Палацу одружень, потім святковий обід… Але перед обідом вона мусить обов’язково скупатися!
Торкнулася кліпса на правому вусі — зазвучала музика. Звук був тонюсінький, як нитка, але виразний, чіткий. З радіокліпсом не так нудно, швидше минає час. Пройшлася навколо клумби, де виставили свої теракотові шпичаки марсіанські кактуси, і знову подумала про басейн. Певне ж, і Чамхаб захоче освіжитися… Морж… О, нарешті!..
Радісно усміхаючись, Анжела поспішила навстріч нареченому.
Проте Чамхаб не відповів на її усмішку, обличчя його було похмуре, брови насуплені.
— Ну як, усе гаразд? — В її голосі прозвучала тривога.
Чамхаб, трохи уповільнивши крок, здивовано зиркнув на неї:
— Це ви мене питаєте?
Анжела розгубилася: він сказав це таким тоном, ніби вони зовсім незнайомі.
— Ну, знаєш, — промовила з прикрістю, — такі жарти зовсім недоречні.
Чамхаб знизав плечима, мовляв, якесь непорозуміння, і покрокував до траси.
— Послухай… — уже злякано обізвалася Анжела.
Він зупинився, та дівчина була така розгублена, що не могла вимовити більше ні слова, стояла і тільки кліпала очима. Було очевидно, що ніякої цікавості в нього вона не викликає.
— Пробачте, я поспішаю.
(Продовження на наступній сторінці)