Думка про трагічну долю Вайза кольнула їй серце, смуток запав у душу. Обличчя нахмурилось. Земля зійде перед світом, але завтра вона побачить рідну планету зблизька — відправиться із своїм звітом до Академії. Оце б удвох…
Стояла замислена, пригадувала до дрібниць свою нелегку подорож з минулого до майбутнього, яке стало для неї теперішнім. Не чула ні музики внизу, ні навіть кроків, що наближались.
— Добрий вечір, — обізвався високий молодий чоловік у тенісці й шортах. — Пробачте, якщо я невчас-но.
Модеста стрепенулася. Щось було в його притишеному голосі більше, аніж тільки чемність до самотньої жінки. Щось хвилююче, ніжне, — те, за чим вона так знудьгувалася.
— Здрастуйте, — окинула його весело-зухвалим поглядом. Це був космонавт, що перший встановив зв’язок із "Списом". Він уже якось цікавився її самопочуттям. — Рада вас бачити…
— Нам треба з вами поговорити — чи не так?
— Може, й так, — усміхнулась Модеста.
Саме цієї миті розтануло, зникло почуття самотності, а відтак і неусвідомленої нервової напруги.
Вони блукали вулицями, парками Лунополіса, аж доки з-за обрію не виткнулася величезна куля Землі. А високо-високо над ними, над Місяцем, над Землею, золотилося небо. Ніби славлячи невтомний людський геній, вічний людський труд, звучала велична симфонія, сонячна сага.