— Тільки щоб того… без фокусів! — гукнув до Модести. — Щоб не довелося випалювати цієї заслонки.
— Я ніколи не принижуся до підлості. Якщо я справді допустилася такої жахливої помилки, то… Перевіряйте!
Модеста сіла до пульта і одразу ж поринула в роботу, їй хотілось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчиків температури, світності, гравітації, вивчити спектрограму — в касеті вже намотався грубий сувій стрічки.
Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася — вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, ко-ли вона справді помилилася? Хіба така можливість виключена? Шпигонув острах, і по всьому тілу пройшла млосна хвиля. І не тому, що Вайз ішов до неї з пістолетом у руці і кожної миті міг вистрілити, — її жахнула сама думка про помилку…
Вайз був похмурий, губи стиснуті, очі опущені долі — уникав її погляду.
— Ну, що? — вихопилося у неї.
Вайз мовчки поклав пістолет на золотистий екран, зітхнув:
— Нічого. Все правильно. Прошу пробачення.
Обернувся й пішов до виходу.
— Послухайте, Вайзе! — гукнула Модеста несподівано радісним голосом. — Це сонце якесь дивне… Ро-зумієте, його атмосфера…
Та Вайз наче не чув. Зігнувшись, протиснувся в люк, і важка плита закрила його постать.
"Ну, що ж, хай заспокоїться, відпочине в своєму гамаку, — подумала Модеста. — У нього нервове по-трясіння…"
І вже вона пройнята співчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було істеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли він заспокоїться, можна буде обміркувати одержані параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простір перед кораблем. Чомусь зовсім не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригінальна ситуація: перед нею незвичайне світило, судячи з усього, воно не вкладається ні в яку класифікацію. Величезна глибина дуже розрідженої атмосфери і непропорційно мала маса ядра. Це ж унікальне явище в космосі!
Аналізуючи дані за допомогою панельного комп’ютера та час від часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матеріал і зовсім забула, що це величне, спокійне світило — смертельна загроза для їхнього "Списа". Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандіозним явищем природи.
Відстань між "Списом" і сонцем скорочувалась на нові й нові мільйони кілометрів, а ступінь нагрівання обшивки корабля не змінювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в голові їй снувалися думки про Землю — рідну голубу планету… Десь-то вона плине в глибинах космосу, шумлять на ній вітри, грають морські хвилі, виспівує трава. Модеста заплющила очі і все те уявила: водні плеса, поля, ліси й гомінкі міста. Сон, казка, марення. Пригадала Міжнародний ракетодром у Сахарі, немилосердно пряжило сонце… Чи й тепер стартують звідти кораблі? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних років, коли вони з нею блукали в Карпатах… Десять тисяч… Ні, це не вкладається у свідомість, мозок відмовляється уявити, а формулу виводить, рівняння розв’язує…
Раптом зазвучали позивні!
Слухова галюцинація? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дійсне,
Модеста принишкла.
— Пі-і… пі-і…
Якесь божевілля. Модеста навіть очі заплющила.
Писк не втихав. Наче сюди, в космічний корабель, залетіло пташеня та й квилить.
А може, це зустрічний корабель?
Зиркнула на екран локатора — чисто. А індикатор бортового радіо мигає!
— Пі-і… пі-і…
Нервовим порухом руки натиснула кнопку.
— Тут "Спис"… Прийом.
В горлі їй пересохло, голос тремтів. Хіба ж сподівалась почути людську мову? А почула:
— Патруль третього сектора. Хто ви?
Слова вимовлялися трохи інакше, ніж вона знала, та зміст був зрозумілий.
— Ой боже мій… — мало не задихнулась Модеста. — Я… ми з Вайзом Омнісієнтом… Тут "Спис"…
— Який "Спис"?
— Корабель дальнього пошуку, класу "Праща"… Повертаючись до Землі, потрапили до сфери тяжіння цієї зорі. — Модеста намагалась говорити чітко і якомога спокійніше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих. — А хто ви? Куди прямуєте?
— Я вже інформував: патруль третього сектора. Вітаю вас із поверненням! — піднесено пролунав молодий чоловічий голос. — Ви дісталися до рідної Сонячної системи!
Модеста задихалася, наче риба, викинута на пісок, і не могла сказати й слова.
— Ви мене чуєте? — тривожно спитав голос. — Що сталося?
Нарешті вона спромоглася:
— Спасибі, спасибі вам… Це так несподівано… Параметри сонця…
— Не розумію.
— Я й сама нічого не розумію…
— Бортові двигуни в порядку?
— Так.
— Дозволяється посадка на Місяць.
— Але ж ні Місяця, ні Землі на екрані нема…
— Будете йти по радіомаяку. Щасливої посадки!
Голос умовк.
Якусь хвилину Модеста сиділа, мов тороплена. Космічний патруль, Місяць, Земля… Чи не примарилось? Ущипнула себе за щоку — боляче. Отже, справді?!
Почулися позивні радіомаяка, і тоді Модеста поспіхом заговорила в ларингофон:
— Вайзе! Виявляється, ми в Сонячній системі! Чуєте? Негайно до свого робочого місця… Чому ви мовчите?
Вайз не обзивався.
— Хелло, Вайзе!
Мовчанка
— Ви що, заснули?
Жодного звука.
Це її стривожило. Кинулась до його каюти. Пальці тремтіли, ледве намацала кнопку дверей.
Вайз лежав біля ліжка — скорчений, посинілий. Тут же поблискувала розтрощена ампулка, білів клаптик паперу.
Модеста нахилилась і взяла записку.
"Ви жінка виняткова, а я — звичайний смертний… — Вайзові каракулі розсипались на папірці колючка-ми. — Я так не можу, краще покінчити одразу, аніж чекати, доки розжариться наша металева труна. Космос обдурив мене, я плачу йому тим же. А вас, Модесто, я справді любив… Ненавидів і любив. Мабуть, більше любив, хоча зараз це не має ніякого значення. Хай щастить вам у дослідженнях!"
Обережно ступаючи, наче боячись потурбувати мертвого, Модеста вийшла, трохи постояла в тамбурі, обіпершись спиною об холодну переборку, і пішла до пульта, ледве переставляючи обважнілі ноги. Треба ж запускати силовий агрегат…
Рано-вранці Модеста вибігає на верхню терасу санаторію робити зарядку, але кожного разу, вражена красою місячних краєвидів, покладе руки на балюстраду і довго стоїть. Сходить сонце, і гірські пасма тонуть у блакитно-золотому серпанку. На передньому плані контури гір наче прокреслені тушшю, а далі — тонуть в імлі. Вище підбивається сонце, коротшають тіні, і ось уже виграють барвами розлогі долини. Переважає зелений колір, адже атмосферу на Місяці люди створили на взірець земної, і рослинність тут — земна. До того ж і доба така сама, як на Землі. Місяць примусили обертатись навколо своєї осі з чималою швидкістю. Лише тяжіння нагадує Модесті, що вона відпочиває не в Карпатах. Тут ходити легко, наче й не йдеш, а перелітаєш з місця на місце.
До всього цього астронавтка звикла досить швидко, от тільки ніяк не могла звикнути до цифри на календарі — 11 200 рік. В космічну подорож вони з Вайзом вирушили 2100 року…
Насилу відірвавшись від споглядання барвистого ранку, Модеста робить зарядку і, освіжена, бадьора, йде снідати. Кулінарія тепер зовсім інакша — ну, нічого схожого! — але вона вдоволена, бо всі оті пасти й драже, що так і розтають у роті, не лише поживні, а й смачні. Сніданок більше не відбирає, як п’ять хвилин, і вона сідає за роботу.
Сьогодні Модеста закінчує диктувати на магнітну плівку звіт про експедицію — його жде навіть президент Академії астронавтики,— і це радувало Модесту. Ні, вона в ньому світі не зайва. А ще вона пам’ятає багато чого з того, що колись було рідним, близьким.
За вікнами згасає день. На обрії жевріє підсвічена сонцем хмарина.
— Summa summarum, — проказала Модеста, — остаточний підсумок: ми зробили все, що змогли.
Вимкнула магнітофон і, зітхнувши, пішла до своєї спальні. Перевдягнувшись у легкий спортивний костюм, вибігла на плаский дах помилуватись небом.
Густа сутінь заливає пасма гір, лише окремі вершини ще ловлять проміння зниклого за обрієм сонця й сяють, наче маяки.
Баня неба починає золотіти. Спочатку одна пелюстка з’являється на заході, росте з кожною хвилиною, і ось спокійне золотисте сяйво уже лине з усієї видимої півсфери, проймає синяву повітря, і воно виграє найніжнішими, найтоншими відтінками веселки.
Модеста дивиться й не може надивитись на це чудо, створене людиною. Ех, сердега Вайз… Оболонку, що, немов шкаралупа яйця, охоплює Сонце і внутрішні планети, він порахував за фотосферу невідомої зірки… А то ж людство перебудувало планетну систему, використавши для оболонки матеріал планет-гігантів. Тепер левову частку сонячної радіації одержують внутрішні планети. Невичерпні океани енергії!
(Продовження на наступній сторінці)