— Це було так несподівано. Витягли на світ божий один із старих номерів журналу "Нью саєнс", в якому цю саму формулу опублікував… заждіть, пригадаю… ага — Соммерс! Здасться, Нобелівський лауреат… Джеймс Соммерс. Звичайно, вони могли зробити відкриття незалежно один від одного, мабуть, так воно й було, пріоритет тут ні до чого. Але, знаєте, знайшлися заздрісники… Роздмухали скандал. Серце вченого не витри-мало… — Дідок знову зітхнув. — А яка благородна була людина!
— Та-ак… — Джеймс підвівся, рвучко, знервовано підступив до столика. Очі йому палали, голос помітно дужчав.— Так от, формулу в тому журналі опублікував не Соммерс, а Кук-Соммерс, його син.
— Син? — скинув кошлатими бровами старий. — Уперше чую, щоб у генія і син був геніальний.
— Але це так… — зам’явся Джеймс. — Формулу цю опублікував син Соммерса — Джеймс Кук-Соммерс.
— Ніякого Кука! Там надруковано — Джеймс Соммерс, тепер я точно пригадав.
"Невже це Патрик підклав свиню? — подумав Джеймс. — Ну, зажди…"
— Саме Кук! — роздратовано вигукнув, ніби старий оглух.
— Та звідки ви знаєте?
— Ще б пак не знати! — зблиснув очима Джеймс. — Це ж я сам, я її опублікував! Розумієте — я!
На якусь мить дідок заціпенів, потім силувано посміхнувся:
— Чудасія, та й годі. Якщо це так… Вам мусить бути понад сто років, добродію!
— Завдяки щілині в часі, я зміг проникнути… Та хіба ви повірите?
Кук-Соммерс опік його таким поглядом, що старий зіщулився, злякано промимрив:
— Хоча, може бути… а чого ж… Чорна курка несе білі яйця… Суцільні парадокси.
Переляк старого потішив Джеймса. Гамуючи сміх, що не раз підступав йому до горла, обернувся і ви-йшов. Було прикро, що його переплутали із славетним татусем, але він цю помилку виправить, і його ім’я лишиться в історії фізики. Вже наближаючись до Едни, — вона задрімала в кріслі, — подумав про спадщину Нобелівського лауреата. Цілком можливо, що він — єдиний спадкоємець! А там же мільйони й мільйони… Треба тільки взяти метикованого адвоката.
— Ходімо, Мізинчику! — торкнув її за плече.
Една розплющила очі:
— Ну як? Щось нове є?
— Скоро станеш мільйонершею!
— Любий… — Една простягла руки і, підвівшись, обняла його за шию. — Придбаємо кондитерську?
— Ну, звичайно! Я перепрограмую Няумуко… Та що там кондитерська… Не той масштаб…
До тунелю тут було рукою подати, але обоє долали цей простір з натугою, важко дихаючи. Ось уже й Атланта проминули, а брунатному килиму, здається, не буде кінця. І навіщо така ворса? Наче трава чіпляється за черевики.
— О, ми заживем солодким життям… — говорив і говорив, нахиляючись до Едни, Кук-Соммерс. — На-що мені та лабораторія? Або тобі — будівельна фірма?
Він говорив з якимось острахом, хоча в перспективі — спадщина Соммерса, спадщина леді Кук… Але радості не було, він навіть голос притишив. З кожним кроком іти ставало важче, неначе земне тяжіння подвоїлось чи навіть потроїлось.
— Чи ми дійдемо колись? — шепоче Една. — Я боюсь…
— Перестань хникати, Мізинчику, я теж сам не свій, але не боюся. Та й чого нам полохатись, чорт…
Якийсь тріск обірвав його мову. Стали як укопані, прислухаючись і роззираючись. По стінах і склепінню тунелю зміїлись чорні тріщини. Землетрус? У Лондоні?
Тріск припинився, та почало тьмяніти світло. Вони заспішили, як могли. Йшли, натужно дихаючи, мовчки; Една лівою рукою трималася за Джеймса, правою ж час від часу торкалася стіни тунелю, наче боялася збитися з правильного напрямку. Раптом сіпнула Кук-Соммерса за лікоть:
— Бачиш? Бачиш?
Ще кілька кроків, і він розгледів: біля отвору вовтузиться Няумуко, відламує шматки породи і шпурляє навсібіч.
— Няумуко, пропусти міс Едну, — прохрипів Джеймс. І до неї: — Швидше, швидше пролазь. Щілину затягує…
Робот звільнив отвір і став з того боку, простягнувши свої металеві руки навстріч дівчині. Кілька секунд, і Една, тривожно скрикнувши, опинилась біля Няумуко. Тим часом отвір так звузився, що Кук-Соммерс уже це міг протиснутись. Просунув голову і ледве встиг відхилитись назад.
— Няумуко! — заволав щосили. — Розширюй лазером!
Кілька разів зблиснув тонкий промінь і погас. "Невже розрядився? — промайнула страшна думка в Кук-Соммерса. — Не може бути…"
— Ламай руками!
Няумуко схопився за краї, що напливали по всьому периметру, але не зміг відламати й крихти. Просунув голову, намагаючись натиснути плечем, застряв, не зміг і поворухнутись. Ще мить, і страхітлива сила розпанахала його надміцне сталеве тіло, важка голова з половиною грудей бемкнула об підлогу біля Кук-Соммерса. Враз потемніло, він присів, обіпершись спиною об стіну, і вже не бачив, як стискується простір тунелю, як сходяться стіни і склепіння. Його згасаюча свідомість ще встигла прийняти сигнал звідти — крик, істеричний крик Едни. Та проаналізувати цей сигнал вмираючий мозок не зміг. Темрява, шум, зблиск…
"…на будівництві Барбікен-центру знову загуркотіли екскаватори і прохідницькі комбайни — поглиблюється котлован, прокладаються тунелі. На великій глибині в твердій породі будівельники натрапили на останки невідомої людини і рештки робота…"