Кирило Федотович розплющив очі, поворушився під ковдрою, повернув голову до вікна і, завваживши білі відсвіти, подумав, що, мабуть, уночі випав сніг. Вставати не хотілось, натягнув ковдру до підборіддя і бездумно втупився поглядом у запилену стелю. Помітив у куточку павутину. А нехай собі… Перевів погляд на картину, що висіла на стіні просто перед ним,— у полі стоїть вітряк. Дерев’яна чотирикрила конструкція з минулого. Його не здивувало б, якби ті крила почали обертатися… Було все байдужісінько. В голові порожнеча, наче там зовсім немає тих мільярдів клітин, які здійснюють його зв’язки зі світом.
— Щось ти, старий, того… розрядився, — пробурчав Кирило Федотович. — Мусив би радіти, що завершив таку працю…
Але радості не було й крихти. Пустка, порожнеча в душі. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловік. Дні так і миготять за вікном, наче помахи золотого крила. Не встигне він і оглянутись, як уже сутеніє. Онде він трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввічливо, але твердо відмовляють. Та ста-рий таки добивається свого — одержує дозвіл на короткочасне користування комп’ютером. До речі, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвінки і навіть візити. А скільки було невдач, зривів, тупиків! Але чоловік заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту — і не щадив себе. Добре, що Віолетта Михайлівна частенько навідувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсім підупав. Віолетта Михайлівна… І без натяків ясно: жінка сподівається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публікацію? Буде розчарована. Все наше життя зіткане із надій і розчарування. "А мене, мабуть, покинув мій Геній. Увесь час він стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, підказував, наснажував. Та ще дивовижні, неймовірні мандрівки… Це він переносив мене до самісіньких витоків Часу–Простору — у першу мікросекунду виникнення Всесвіту, коли почався синтез хімічних елементів… А тепер Геній зник. Я самотній і спустошений старий чоловік з приступами сентиментальної патетики".
Кирило Федотович зітхнув, серце защеміло жалістю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його дитинстві був точнісінько такий. За селом, на пологому пагорбі. Он вийшов статечний мірошник, налягає гру-дьми на вирло, навертаючи млин за вітром. Зі скрипом рушають крила…
"Стоп, — зупиняє їх Кирило Федотович. — Ця картина — Машина Часу. А мені зараз ніколи мандрувати в дитинство. Ілюзія. А хіба життя — ілюзія?
Всесвіт наш — це дивна казка,
Це одна з фантазій божих,
А людина — сон найкращий
З-поміж снів його пригожих.
Дивно: чого це поетичне пояснення Світу раптом спливло у свідомості? Чого та чого… Асоціація. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвітлюють каркас Світобудови, всезагальну об’єднуючу силу. Отже, мені вдалося… Не мені, а Чаєцькому. Хоча ні — Чаєцькому і Нетребі. Курйозне прізвище. Ага, обіцяв переписати для Присвятського. Нічого, обійдеться чернетками. А може, в редакції перепишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогодні обіцяв занести. А Присвятський розбереться. "Космос ворожий життю"… А взяв би та прикинув: якби ядерні сили трохи були послаблені, то Всесвіт складався б лише з вод-ню, бо всі інші елементи були б нестійкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофічні наслідки сталися б, якби цю константу збільшити: водень перетворився б на гелій. І в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально підібрано в Космосі! При таких значеннях фундаментальних постійних величин життя не могло не виникнути, мусило з’явитись… От тобі й ворожий".
Згадка про дискусію із Присвяіським розвіяла сонливість, але втоми не зняла. З великою нехіттю, пересилюючи опір свого в’ялого тіла, Кирило Федотович підвівся, спустив ноги з ліжка, вступив у м’які, стоптані капці, так і сидів.
— Та що це діється? — буркнув підводячись. — Поєднав гравітацію з електромагнетизмом. Відкрив до-ступ до таких енергій, а сам… Не допускай зростання ентропії! Це ж кінець твоєї термодинамічної системи… Дотягни хоч до публікації.
Про славу він зовсім не думав, просто хотів довести розпочате до кінця, по-господарському зібрати урожай. Та й тільки. Але хіба чоловік знає, що з ним трапиться сьогодні? Не знає й не здогадується. Ось він зайнявся ранковим туалетом — поголився, розчесав і пригладив білі вуса. Холодна вода трохи збадьорила, проте сні-дати не хотілось. Усе-таки почовгав на кухню, присів біля столика, застеленого старою клейонкою, надрізав ножицями паперову пірамідку з кефіром, налив у склянку і деякий час сидів нерухомо, дивлячись у вікно, хоч нічого, крім шматка бляклого неба, там не було. Прозора шуба планети, а далі навсібіч — Космос, Космос… Пульсуюче безмежжя з гарячими синапсами сонць, імпульсами нейтрино і фотонів, незчисленні галактики у матрицях гравітації. І що ж, невже теорія єдиного поля пояснює все? То виходить, Чаєцький, а тепер і я, поставили крапку на розвитку теоретичної фізики? Абсурд, нонсенс. Треба ж дослідити властивості Всесвіту у першу мікросекунду його існування… А екстраполяції в майбутнє?
Почав пити кефір, заїдаючи вчорашньою булочкою і обмірковуючи модель стиснення космічного Простору–Часу.
Дзеленькнув дзвінок — прийшла Віолетта Михайлівна… В передпокої війнуло свіжістю і духами.
— Доброго ранку, Кириле Федотовичу! — Жінка покрокувала до кухні, господар почовгав за нею. — Поснідали?
— Та от кефір…
— Добре, це дуже добре! Я ось принесла вам яблук, і щоб із сьогоднішнього дня — голодна дієта. Кефір і яблука, можна мінеральну воду…
З того моменту, коли задзвонив дзвінок, можна починати відлік часу, який ще лишився Кирилові Федотовичу. Про голодну дієту вони порозмовляють хвилин десять-п’ятнадцять, власне, говоритиме сама Віолетта Михайлівна, а Кирило Федотович лише вставлятиме іронічні репліки, потім старий піде до кімнати одягатися, Віолетта Михайлівна гукне:
— Ви ж там тепліше, бо надворі зривається хуртовина!
Хвилин через двадцять вони вийдуть — старий з тоненькою папкою під пахвою, Віолетта Михайлівна — з порожньою сумкою. У папці, ми вже знаємо, — розшифровані таємниці Всесвіту, але вчений несе її так, неначе там якась звичайна рядова стаття. Навіть тасьмочок не зав’язав як слід! А час іде неспинно. Спускаються ліфтом швидко, ой, як швидко тануть останні хвилини життя видатного вченого…
Але ні він, ні його балакуча супутниця навіть не підозрюють цього. Ось вони вийшли на припорошений снігом тротуар, ідуть Пушкінською, біля театру російської драми повертають на вулицю Леніна… Тут, на перехресті, вітер сипле товчене скло, січе обличчя, і старий кутається коміром, насовує шапку. Віолетта Михайлівна піднесла руки, щоб поправити шарфик на шиї, і цієї миті підсковзнулась. Падаючи, змахнула рукою, щоб вхопитись за свого супутника, і сильно, навідліг ударила його в груди, саме там, де в Кирила Федотовича вживлений електронний помічник серця.
Старий теж підсковзнувся, сила гравітації кинула його на планету, в очах померкло, потемніло, та враз і зблисло осяйним шатром. "Електромагнетизм…" — почалася і тут же урвалася думка.
Попадали вони обоє, а підвелася тільки Віолетта Михайлівна.
Папка відлетіла вбік, розкрилася, і вітер миттю розметав білі аркуші, пожбурив їх вище дахів, і вони зникли у високості. Та ніхто на це й уваги не звернув, перехожі вже юрмилися навколо розпластаного на тротуарі дідка — поли пальта розкинулись, ноги підвернулись. Віолетта Михайлівна охала й ахала, торкалася його чола, натягувала шапку на сиву голову.
— Припорошило, а там льодок…
— Слизота.
— Бач, не посипали піском…
Хтось ускочив до будки телефону-автомата і викликав "швидку". Машина примчала справді швидко, але Кирило Федотович лікарської допомоги вже не потребував…