Вечоріло, густі каштани струмували на Хрещатик сутінки, проте ліхтарі ще не світились. Кирило Федотович повертався додому в стані тієї душевної рівноваги, коли радісні сподівання хоч трішечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимі, може, навіть без участі свого електронного помічника.
II.
Кирило Федотович гадав, що його візит до Віолетти Михайлівни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, він подякує та й піде, заспішить додому… Але Віолетта Михайлівна, впустивши його до тісного темного коридорчика, махнула рукою в бік розчинених дверей:
— Прошу, заходьте. Сідайте, я зараз.
Кирило Федотович сів у низеньке крісло біля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухні долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцінні хвилини, йому не терпілось побачити рукопис — аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарешті з’явилась, несучи перед себе срібну тацю, на якій стояли пузата кавоварка, блюдечка і чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарілочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Віолетта Михайлівна сказала:
— Прошу, частуйтесь. — Сіла в крісло навпроти. — Може, зробити бутерброди з ковбасою?
— Дякую, — зніяковів Кирило Федотович, — взагалі, навіщо турбуватись, я ж на хвилиночку…
— То, може, з сиром?
— Дякую, дякую.
— Ну, то пийте каву.
— Мені й кава, знаєте, не дуже… Та раз ви вже потрудились, чашечку вип’ю.
— Може, з коньячком?
— Ні, ні, не вживаю, — замотав головою Кирило Федотович, — я переніс такий інфаркт… маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонієм…
— Тобто?
— Ну… є такий ізотоп із слабеньким гамма-випромінюванням. Джерело енергії для стимулятора.
Віолетта Михайлівна трохи відсунулась від столика.
— Та не бійтесь, це не той плутоній, яким була начинена бомба, скинута на японське місто Нагасакі. То плутоній-239, а в мене трішечки плутонія-238.
Віолетта Михайлівна здивовано відвела голову:
— Тільки подумати! І як ви почуваєтесь?
— Ось уже третій рік, і — нічого, добре. Рідко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.
— Мабуть, перевантажувались, — зітхнула Віолетта Михайлівна. — Отак і мій… Цілими ночами просиджував за столом. А нащо?
Вона і дивувалась, і обурювалась: навіщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботі, коли за це зарплату дають,— тоді інша справа. А то ж так, стукнуло чоловікові в голову — він і почав горбитись за столом цілими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папір якимись закарлюками…
— Та ще до одруження він любив науку більше, аніж мене, — скаржилась Віолетта Михайлівна. — По-вірите, приходив на побачення о шостій годині… ранку! Так, так, було, мама будить мене: "Вставай, жених прийшов!" Отак ми й зустрічалися щоранку. Вечори він віддавав науці… Чокнутий, їй-богу!
Кирило Федотович попивав каву, іронічно посміхаючись на її філіппіки, та зрештою не витримав:
— Це, знаєте, Віолетто Михайлівно, як дивитися на життя і науку… Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової істини, а не саме існування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпко-го яблука з вершини дерева пізнання…
— От він і подерся вгору та й упав, — аж ніби зловтішно зітхнула вдова.
— А монографія лишилась, — схитнув головою Кирило Федотович. — Не пустоцвітом був чоловік.
— Та лишилась, подивіться, якщо вас цікавить.
Віолетта Михайлівна, похитуючи стегнами, пішла до кухні й принесла густо списані математичними символами аркуші. Простягнула Кирилові Федотовичу:
— Ось, маєте. Кількох не вистачає, але то дрібниця.
В Кирила Федотовича аж руки затремтіли, коли він брав папери. Відсунув чашечку з недопитою кавою і почав переглядати працю Чаєцького.
— Гм… так… — бубонів, нахмурюючи брови. — Саме те, що й мені не давало спокою. — Велике об’єднання…
— Вам долити? — Віолетта Михайлівна торкнула кавницю.
— Ні, ні, дякую. Тут, кажу, Велике об’єднання!
— Що? — Господарка закліпала чорними віями.
— Він розробляв теорію єдиного поля, об’єднував ті сили, на яких, власне, тримається Всесвіт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодій… — Кирилові Федотовичу пересохло в горлі, і він кашлянув.
— Я вам пораджу пити талу воду, — сказала Віолетта Михайлівна. — Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тоді відтане, до кімнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхів.
Кирило Федотович хмикнув і провадив далі:
— Залишається прилучити до цієї схеми гравітацію, і всі фізичні процеси від мікросвіту до макрокосму знайдуть висвітлення в єдиній теорії… — В його очах, до цього сірих і невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенів по-молодечому. — Велике об’єднання! Уявляєте? Та ні, це навіть уявити важко!
— До речі, тала вода корисна і для шлунково-кишкового тракту. — Віолетта Михайлівна трохи надпила кави і надкусила печива. — Та мій, було, не хотів і слухати.
— Не судіть його строго, чоловік був зайнятий зовсім іншим, — обізвався Кирило Федотович, не відриваючи очей від рукопису. — Завершити фундаментальну теорію…
— Якби ви бачили, як округлилися йому очі, коли я запропонувала перейти на сироїжну дієту. Ну, там сира морква, картопля, м’ясо…
— Тут головне: чи він завершив? Чи встиг поставити останню крапку?
— Або, скажімо, безсольова дієта. Сіль — це ж отрута для організму… А він, було, як не підсолить, то й не з’їсть.
Раптом Кирило Федотович болісно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем під самісіньке серце.
— Н-ні… Нема… Саме того аркуша, де вивершується формула, і нема! Прошу вас, Віолетто Михайлівно, подивіться там, пошукайте… Може, випадково… Сьома сторінка.
Жінка, знизавши плечима, неквапом пішла до кухні. Кирило Федотович сіпнувся вслід, але примусив себе знову сісти, зрештою, він у чужій квартирі. Господарка повернулася з порожніми руками.
— Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, і без цього квартира захаращена.
— А може… чернетки де-небудь?.. — з надією в голосі спитав гість.
Повні, але вже прив’ялі губи їй скривилися:
— Та що ви, тримала б я ще якісь чернетки!
— Ну, знаєте, як буває, — можливо, десь засунулось… — не втрачав надії Кирило Федотович. — Подивіться ще, будь ласка.
— Не вірите? То давайте вдвох подивимось.
Пошуки, звичайно, нічого не дали. Віолетта Михайлівна чоловікових паперів не зберігала, письмовий стіл уже стояв у кутку на лоджії і був забитий старим взуттям. Жодного папірця!
— А нащо захаращувати квартиру? — обіперлася руками в боки Віолетта Михайлівна. — Я люблю акуратність, а всяка макулатура…
"І до рук цієї жінки потрапило таке наукове відкриття! — скрушно подумав Кирило Федотович. — Таки добре, що я не вплутався у сімейні тенета…"
— Якби ви знали, що це за праця, Віолетто Михайлівно, то так би не казали, — поглянув на її пещене обличчя. — Дуже шкода…
— А що, йому могли б і заплатити? — спитала із затаєною тривогою.
— Заплатити? Це не те слово, Віолетто Михайлівно. Озолотили б! Звання академіка, Нобелівська премія. Ще б пак! Ця праця дала б людям такі скарби, про які ще ніхто й не мріяв.
— Скарби? — Ледь помітний рум’янок виступив на її щоках. — Невже дорогоцінне каміння? Чи золото?
— Я взагалі кажу, Віолетто Михайлівно, в розумінні енергоозброєності людства. Що там те золото чи каміння! Дрібнички! Йдеться про океани енергії! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер… як би вам пояснити… Уявіть собі міст через провалля, десь у горах, ажурний такий міст, І ось посередині зяє пролом, немає цілої секції, га?
Жінка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той міст із прогалиною, глибоко зітхнула:
— Хто ж міг знати… Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?
— Астрофізик.
— Ну, от і добудуйте… той міст!
Кирило Федотович зніяковів, зіщулився.
— Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається…
Вона лише стенула округлими плечима.
Ідучи додому, настроював себе: "А що, коли знову… на корабель науки? Адже я передчасно зійшов, не допливши до свого порту…"
Відчував, як у глибині єства виникала напруга, з’являлись дивовижні імпульси — як тоді, в молодості. Сама доля дає йому ще один шанс — дерзай, оце ось твій порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Ста-рий? Наука не знає старості. Лише невгамовність духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага…
III.
(Продовження на наступній сторінці)