Тунель і тунель. Довгий, безкінечний і, як почало здаватися Михайлові, — одноманітний. Знервований усією цією пригодою з падінням, заклопотаний здоров’ям Ольги, він зовсім не звертав уваги на такі речі, повз які раніше байдуже не пройшов би. В одній з величезних печер, через яку вів тунель, лежало щось подібне до кістяка гігантської, мабуть, морської тварини. Михайло не став розглядати цих решток якого-небудь місячного бронтозавра. Ступаючи так, щоб не зачепити їх, він швидко проніс Ольгу через печеру і знову потрапив у тунель. Часто попадались обвали, інколи траплялись і неосвітлені квартали, доводилось пробиватись крізь темряву навпомацки. Старався йти весь час уліво: йому здавалося, що саме в цей бік той колодязь, у який вони впали. А поблизу нього він зійде вгору — там "бібліотека"! Нишпорив очима по пилюці, що вкривала підлогу тунелю, хотів, ой, як хотів побачити сліди Івана Макаровича. Адже професор, шукаючи їх, міг спуститися сюди… Але ніяких слідів не було. Тисячі, сотні тисяч років тут не ступала жива нога — непорушним, незайманим лежить віковічний пил… Михайлова ступня тоне в ньому, і юнакові здається, що він іде по пругкому шару днів, століть, епох… Вони тут осипалися і лягали, як жертви в боротьбі живого і неживого. На довгий час неживе пере-могло. Та ось на спустілу арену бою прибули вони — радянські люди, і планета починає оживати! "Не журися, Олю! — гукає Михайло в мікрофон. — Життя невмируще, непереборне!"
Дівчина не чує його слів, але крізь окуляри бачить, що він говорить до неї щось підбадьорююче, хороше. Усмішка освітлює їй обличчя. Молодець Михайло, з таким не пропадеш!
А тунель тягнеться без кінця-краю, повертає то вліво, то вправо, перетинає інші тунелі. На одному пере-хресті Михайло на хвилинку зупинився. Куди йти? Присів, тримаючи Ольгу на руках, біля якоїсь чудернацької кам’яної фігури. Це було, мабуть, зображення морської тварини, бо ні рук, ні лап, а щось схоже на плавники. "На верхніх ярусах — статуї жінок, — подумав Михайло. — Вже, мабуть, недалеко". Підключив запасні кисневі балони. Жестами спитав Ольгу, куди, на її думку, треба йти. Вона обвела поглядом три виходи з перехрестя і показала на той, про який думав і Михайло. Там виднілися сходи вгору — це головне! І він рушив, притискуючи Ольгу до грудей.
Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п’ять — не більше — натрапили б на пошукову групу і екіпажу другої ракети. Та Михайла привабили сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий тунель, що повів їх униз. Вернулися. Блудили за якийсь квартал від партії рятівників. В одному місці Михайло пройшов над ними — їх відділяла кам’яна товща метрів у двадцять п’ять. Варто було лише спуститися… Але спуски він вважав відступом. Тільки вгору!
Відчувалася втома, почастішало дихання. "Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…" застукало в голові. Михайло зрозумів, що вони заблудили в цьому плетиві продовбаних у камені ходів, б’ються як у гігантському павутинні.
Помітивши, що Михайло втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!
Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаючись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і коли б юнак не підхопив її — упала б. Іти вона все-таки не могла. "Іди, іди сам! — гукала вона. — Може, хоч ти врятуєшся!" Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечливо головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто з боку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що сталось, міг би подумати, що він п’яний. Михайло хитався. Відстібнув порожній запасний балон, і, коли він упав у пил, сердито штовхнув його ногою. Балон, прокреслюючи слід, покотився по схилу. За ним полетів і Ольжин.
Ноги в Мілька налилися свинцем, іти стало важко. В голові туманилось. Щось давило його, хотіло зупинити, кинути в оцей віковічний порох. "А хіба ти не така ж пилинка? — шепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…" — "Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий вогонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кроків, то я їх пройду!"
Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритомній Ользі марилось, ніби вона чує, як б’ється його непокірне серце…
Сльози Івана Макаровича
Здавалося б, що відправивши пошукову партію, Плугар мусив би хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожною хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга і Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…
Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. "Спущу їм! Це їх врятує!" Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. "Олю! Михайле! Я кидаю вам ба-лон… Стережіться". Промовивши "стережіться", Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. "Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились, упавши, то цей балон їх може добити…"
Повернувся в "бібліотеку", перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив між стелажами кам’яних плиток.
Минула година, друга — ніхто не повертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…
Ходячи по "бібліотеці", Іван Макарович запримітив на стіні навпроти дверей виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув виступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно підколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася в прозорій кам’яній плівці постать селеніта. "Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…"
Перебирав різноколірні кам’яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?
Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кожної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.
І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився як вкопаний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі повернувся і рушив до "бібліотеки".
— Іване Макаровичу!
— "Вони ще гукають… — з болем подумав професор. — Хіба мені не ясно…"
— Іване Макаровичу!
— Все в порядку!
"Що? Невже втішають? Невже вони думають, що я можу заплакати, як дитина?" Різко обернувся. Що це? Підходять четверо, але двоє з них несуть на руках — так як носять дітей — Ольгу і Михайла. Живі! Вони живі!
І професор Плугар заплакав. За шоломом ніхто не помітив його сліз, але він таки плакав, як дитина.
…Пошукова партія заглиблювалась у надра Місяця так, щоб колодязь, в який упали Ольга і Мілько, був віссю їхнього спуску. Орієнтуватися, звичайно, було важко. На кожному повороті чи на перехресті зупинялися, обираючи напрям. В одному місці хотіли навіть довбати топірцями стіну, але тривалість цієї роботи зупинила їх. Можна й не натрапити на той колодязь, а час буде згаяно. Та й взагалі, коли вони пройшли з кілометр чи два вглиб, сподівання на успіх почали розвіюватися. Колодязь, наче гільза, увігнаний у товщу порід — спробуй, доберись до нього!
І несподівано до них скотився балон, а за ним і другий! Не говорячи й слова, всі кинулись по сліду…
"Говорить Місяць!"
Після великого нервового напруження Іван Макаровим відчував себе зовсім розбитим. Він не мав сили навіть розмовляти.
— Іване Макаровичу! — зверталися до нього новоприбулі. — Скажіть, як ви знайшли оці катакомби? Ви ж тутешні старожили…
— Потім, потім, товариші, — втомлено кидав професор. Так він відповідав на всі запитання. Ольга роби-ла Михайлові перев’язку. Він сидів на матраці і мовчки стежив за її рухами. Дотики дівочих рук були такі ніжні, милі… Михайлові хотілося притулитися щокою до Ольжиної вузької долоні і так сидіти й сидіти. А які симпатичні веснянки на її обличчі! Щось у ній є таке… "Невже закохуюсь? — з острахом подумав Михайло. — Ще почну гут переживати… Ні, я нюні розпускати не буду. Поговорю з нею на Землі…"
Ольга відчувала, що діється з Михайлом,— стриманим, відлюдкуватим Михайлом! Серце її співало.
Новоприбулі з захопленням оглядали "бібліотеку". Загорський тимчасом налагодив пошкоджені рації в Ольжиному та Михайловому скафандрах.
— О, я й забула! — вигукнула Ольга. — Що ж то за хвиля, тату, що викинула нас на берег? Чи ви чуєте, тату!
— Що?
— Про хвилю питаю…
— А… То вам Земля допомогла. То хвиля морського припливу. — Іван Макарович підвівся. — Пора, товариші, рушати. Нам ще багато невідкладної роботи. А найперше — підвести ракету. Ага, запросіть і "сусіда"… — він коротко розповів про Діка.
Швидко зібралися. Захопили з собою і мумію.
— Цей селеніт, Іване Макаровичу, буде дійовою особою нашої першої передачі!
— Тобто?
— Ми ж привезли телевізійну апаратуру! Телевізійна передача з Місяця…
— Оце даремно, — сказав професор. — Тут треба займатися дослідженням, а не спектаклями… Ну гаразд, ходімо.
Мілько ішов, спираючись на плече Загорського, а Ольгу ніс на руках Іван Макарович. Новоприбулі взяли апаратуру, інструмент, постелі. Позаду плентався Дік.
Коли вибралися з кам’яного лабіринта до всюдихода, в кожного полегшало на серці. Якось краще почуває себе людина під сонцем! А тут ще ж і небо незвичайне: на темному оксамиті сяє Сонце, величезний голубуватий диск Землі і зорі, зорі… Люди дивилися крізь скельця шоломів на рідну Землю, і звідси вона здавалася ще ріднішою!
Навантажили всюдихід, самі вмостилися в його кузові.
— Еге, — згадав Загорський. — А машина ж несправна! Не заводиться.
— Це, видно, напівпровідники не витримали холоду, — почав міркувати Михайло. — Відкрий он ту кришку, так, там зліва…
Справді, виявилось, що місячний мороз наче зубами перекусив напівпровідники. Як тільки їх замінили, мотор одразу запрацював. На місце водія сів Іван Макарович. Обернувся, перерахував скафандри і включив швидкість. Машина рушила, прокладаючи слід у поросі…
Настрій у професора покращав. Тепер він сам почав розмову:
— Уявляєте, друзі, яке це буде велике і справді історичне звершення, коли людство оживить цю планету!
— Так, Іване Макаровичу! Це буде величезна лабораторія Землі…
— І не тільки лабораторія! — гукає професор у мікрофон. — А й велика скарбниця. Тут же стільки мінералів… Та й метали, мабуть, є, хоча селеніти їх і не знали. От внесемо в Організацію Об’єднаних Націй проект плану оживлення Місяця — побачите, яке тут будівництво закипить! — Він кинув погляд на Діка, але той сидів, наче кам’яний, не обізвався й словом.
Машина мчала беззвучно, то вихоплюючись на пагорби, то обминаючи гори, що лежали, неначе скам’янілі гігантські бронтозаври, а пасажири вели розмову про перспективи опанування Місяця, про корисні копалини і астрономічні обсерваторії, археологічні розкопки і кам’яні книги.
Проскочили чорну густу тінь в межигір’ї, перед очима розкинувся вже не такий дикий краєвид: око милувала космічна ракета, що срібною голкою вганялася в чорне небо. Трохи лівіше виблискувала й друга, повалена вибухом.
— Гарна-таки штука, цей всюдихід! — не втерпів один із прибулих, зіскакуючи з кузова біля ракети.
— А ви взяли? — спитав Загорський.
— Ні. Вистачить і цього. А натомість ми взяли ще двох чоловік.
— Значить, вас прибуло…
— …Шестеро!
— Оце добре, — похвалив Іван Макарович.
Один за одним піднялися по металевих щабелях у кабіну. Поскидали скафандри.
— Отепер здрастуйте, товариші! — Іван Макарович обнімав і цілував кожного. — Поздоровляю вас з успішним перельотом!
П’ятьох Плугар добре знав: це були працівники їхнього інституту, а шостий…
— Де я вас бачив? — зупинився він біля нього. — Мені здається, що ми десь зустрічались…
У веселих очах огрядного чоловіка заграв усміх:
— Так, ми зустрічалися з вами, Іване Макаровичу, напередодні вашого вильоту… Пам’ятаєте? Я — селенограф… Приносив топографічний альбом — детальні карти поверхні Місяця…
— А… пригадую! Так вам таки вдалося?..
— Як бачите — прорвався!
— Радий вас вітати тут, на Місяці! — Іван Макарович потиснув селенографу руку.
Радисти настроїли телевізійний передавач, інші члени екіпажу поралися біля мумії.
— А ви ставляйте її перед екраном, — порадив Плугар. — Включайте, Миколо!
— Готово! Увага, увага! Говорить Місяць. Починаємо телевізійну передачу… Ось професор Плугар…
Іван Макарович підійшов до мікрофона і, тамуючи хвилювання, заговорив:
— Здрастуйте, дорогі друзі в усьому світі! Разом з усіма вами зараз ми переживаємо історичний момент: на Місяці розпочалася ера людської цивілізації…
І він розповів про роботу експедиції, глибинне місто, Діка, плани дальших досліджень. Половина експедиції знову лишиться на довгу ніч на Місяці, а одна ракета повернеться на Землю, щоб доставити сюди все не-обхідне для досліджень, нову апаратуру для добування кисню.
Тим часом товариші підсунули мумію. Широке обличчя селеніта мало серйозний вигляд, тільки колір його був невиразний, але це, очевидно, пояснювалось бальзамуванням.
— Чи ви бачите цю істоту, друзі? Хто ж тепер вагатиметься, що тут не може розквітнути життя? І воно розквітне, якщо народи візьмуться за це, якщо вони рішуче приборкають бізнесменів війни!
Через безодню, що відділяє Місяць од Землі, посилав передавач радіохвилі, а вони ніби на крилах несли хвилюючі Плугареві слова, кидали на мільйони екранів образ селеніта — тремтливий і від того наче живий.