Коли "пацієнти" засинали, Ольга лишалась наодинці зі своїми думками. Чи вірила вона, що батько, Ми-хайло і Микола одужають? Так, вірила! Дія шкідливого проміння була недовгою, клітини зорових нервів, ма-буть, тільки пригнічені. Препарат синтевітамін — чудовий, надзвичайно ефективний засіб. Ну, і регенерація організму… Все це — Ольга сподівалася — дасть хороші наслідки. Вони будуть, будуть бачити!
Минав час. Місяць, як зачарований, обходив Землю, не зводячи з неї очей; і хоч як повільно він обертав-ся, але до темряви, що вкривала знайому людям його півкулю, вже наближалося сонячне світло. Незабаром во-но блисне на високих вершинах гір, що обступили повалену ракету, потече вниз, і золотий серпик ростиме й ростиме!
350-годинна місячна ніч кінчалася. Вже більше тижня, якщо міряти земними добами, Ольга лікувала ба-тька, Миколу і Михайла.
…Нарешті сталося!
— Олю, Олю, — Мілько торкнув сонну дівчину за плече. — Олю! — шепотів Михайло. Дівчина роз-плющила очі і, побачивши збуджене, радісне обличчя Михайла, зрозуміла все. Схопилася, мовчки повернула Михайла спиною до світла, щоб не було різких подразнень, вказала на сонного батька і Загорського:
— Бачиш?
— Бачу, — шепотів Михайло.
Ольга показала йому кам’яну плитку.
— Бачу! Все бачу, Оленько!
Михайло рвучко вхопив її на руки, закружляв по залі.
— Тс-с, — посварилася пальцем Ольга. — Нехай сплять.
Вони одійшли до стелажів з плитками, зашепотіли.
— Розумієш, Олю, прокинувся — темно, але відчув, що бачу… Намацав ліхтаря…
Вони розмовляли так, неначе не бачилися роки. Спільно пережите горе якось ще більше зблизило їх, і коли б Михайло був поцілував Ольгу, це її аніскільки не здивувало б. Але юнак не наважився. Дивився на неї зачудовано, пошепки розповідав про те, як відчув, що повернувся зір.
Загорський і Плугар одужали пізніше. Коли світ відкрився Плугаревим очам, де й дівся отой філософсь-кий спокій! Ольга і Михайло посміхалися, спостерігаючи, як Іван Макарович підносив до обличчя руки, вору-шив пальцями, не зводячи з них очей. Він не бігав, не вигукував, а тільки дивився і дивився на свої руки. На віях у професора блиснули сльози.
— Ну що ж, товариші, — схвильовано проговорив він, ховаючи руки за спину, — тепер будемо обачні-шими. Матінка-природа не люблять жартувати!
Допомоги з Землі Плугар сподівався з настанням дня на Місяці. За його підрахунками, до прибуття дру-гої ракети лишалося може один–два земні дні,
— А як вони нас відшукають? — спитала Ольга.
— Відшукають! — відповів Іван Макарович, розглядаючи кам’яну плитку. — Розташування нашої раке-ти відоме. Сліди доведуть до всюдихода, а тут уже…
— Тут теж сліди їх поведуть! — перебив Загорський,
— А ми хіба не вийдемо назустріч?
— Чому ж не вийдемо? — Іван Макарович розглядав усе нові й нові плитки. — От заготуємо кисню — будемо навідуватись до виходу. А підніметься сонце — то перейдемо в ракету, там зручніше, правда?
— Авжеж! —зраділа Ольга. — Тим часом, тату, дозвольте нам з Михайлом розім’ятися в цьому селеніт-ському Вавілоні. Не бійтеся, далеко заходити не будемо. Ви ж із Миколою тут корінні мешканці, а нам…
Івану Макаровичу не хотілось пускати Ольгу в мандри по цьому лабіринту. Професор ніби передчував небезпеку.
— А може, не треба, Оленько? — говорив він. — Скоро настане час, ми наповнимо все місто атмосфе-рою, отоді ходи, вивчай!
Та Ольга наполягала, знову доводила, що вона "не теплична" і т.д. До того ж тут не можна заблудитися: порох зберігає сліди, а світло заливає всі проходи!
І професор, зрештою, погодився. Порадив узяти про всяк випадок запасні кисневі балони.
— Далеко не йдіть. Вас, Михайле, призначаю старшим.
— Єсть, Іване Макаровичу!
І вони пішли.
Професор разом з Миколою заладнав двері, перевірив роботу апаратури і знову взявся розглядати "бібліотеку". Але якесь невиразне, тривожне передчуття не залишало його.
Не минуло й півгодини, як повернувся Мілько. Микола та Іван Макарович швидко наділи скафандри, відкачали повітря. У навушниках зазвучали розпачливі слова юнака:
— Ольга десь ділася, Іване Макаровичу! Просто сказати — зникла. Слід обривається на рівному місці, а її ніде нема… Пішла вбік метрів на двадцять і от…
— Ведіть мене туди!
Ішли швидко і мовчки. Нікуди не спускалися, все на цьому ярусі. За рогом тунелю в стіні — пролом.
— Вона звернула сюди, ось її слід…
Ольжин слід вів через купу каміння в якесь тісне приміщення, схоже на каземат. Освітлювальної кулі там не було, довелося світити ліхтарями. Слід у поросі був лише до середини підлоги, викладеної масивними чоти-ригранними плитами. На одній з плит пилюка зовсім стерта, наче там сиділа Ольга. І більш ніде нічого, ніяких інших ознак.
— Олю!
— Олю!
Дівчина не відгукувалась. Мацали промінням ліхтарів німі стіни…
— Очевидно, вона ішла так… — Мілько перескочив обвалене каміння і побіг по її сліду. І тут сталося несподіване: як тільки Михайло ступнув на ту "стерту" плиту, одним кінцем вона втопилася в підлогу, другим піднялася, і юнак миттю зник унизу. Його ковтнув кам’яний люк!
Професор скрикнув од жаху. Поки підійшов до злополучної плити, вона вже врівноважилась і щільно закривала отвір. Ставши біля неї на коліна, натиснув на край плити. Камінь подався, відкриваючи темний отвір. Спрямував туди світло ліхтаря — скільки сягав зір — зяяв бездонний круглий колодязь! Здалося, ніби вітер дмухнув з його глибини.
— Михайле! Ольго! Михайле, Олю! — в розпачі гукав професор. Але відповіді не було.
День другий
Іван Макарович вийшов із страшного "каземату" і кинувся на нижчий ярус. Забувши про всяку обережність, він біг величезними кроками — то перескакуючи через купи каміння на пологих спусках, то швидко до-лаючи круті сходи. Вибирав шлях так, щоб спускатися углиб поблизу колодязя, в який упали Ольга і Михайло. "Адже він не безкінечний! — тривожно шугала думка. — Може… може вони ще живі…"
Поворот, ще поворот… Куди веде цей кам’яний жолоб? Іван Макарович відчув, як його скроні під ска-фандром покрилися потом. "Не треба гарячкувати, — говорив йому внутрішній голос. — Тут потрібно все зва-жити, обміркувати…"
Зупинився, обіперся плечем об холодний німий мур. Звичайно, гарячитись не треба, але що ж робити? Раптом його погляд ковзнув по шкалі кисневого балончика. В першу мить він якось і уваги не звернув на пока-зання шкали. А коли глянув на неї вдруге — його неначе жаром обсипало. Кисню залишалось зовсім мало. Як-що стояти тут і роздумувати, то на зворотний шлях його невистачить.
Глибоко зітхнувши, Іван Макаровим рушив назад, угору. Тепер уже часто поглядав на шкалу. Ішов роз-мірено, намагався вгамувати тривогу, але марно. В уяві поставали такі милі, рідні обличчя, а болючі думки спалахували, неначе блискавки. "Ну, звичайно, вони загинули!.. Не вберіг, не вберіг!"
Діставшись до "бібліотеки" з останніми краплями кисню, Плугар зарядив балон і відразу ж рушив на пошуки… Загорського не пустив.
…Мабуть легше було титану Атланту тримати небосхил, ніж Плугареві зносити тяжке горе, що випало на його долю. Але зносив. Неначе скам’янів, ходив зціпивши зуби, але ходив! Скільки разів кидався він на роз-шуки Ольги і Мілька! Селенітське місто здалося йому кам’яним мішком. Іван Макарович то спускався глибоко вниз, намагаючись відшукати боковий вхід у той колодязь, то повертався до "бібліотеки", щоб наповнити свій кисневий балон. Розпач і туга шматували йому серце. Незабаром, буквально через кілька годин може прибути друга ракета, прилетять його друзі по роботі… Не радісною буде зустріч!
…Народжувався новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довжелезна місячна ніч відступала перед сонячним промінням. Спочатку воно виблискувало на вершинах високих гір, потім посту-пово спускалося вниз і, зрештою, заливало все більший і більший простір планети. "Серпик" ріс. Ось його північний ріжок черкнувся поваленої "Комети" — великий блискучий ілюмінатор її не то що засяяв — спалахнув! Загорському, який вибрався з "підземелля" на поверхню і самотньо порався біля всюдихода, цього радісного блиску не видно було: адже ракету заступали гори. А от екіпаж другого астроплана, що з величезною швидкіс-тю наближався до Місяця, може й помітив цей гострий блиск!
Настроївши радіостанцію всюдихода, Загорський сидів, підставивши плечі ласкавим сонячним проме-ням, Раптом його ніби штовхнуло, схопився на ноги. В навушниках чувся якийсь шум! Може це просто в голові шумить? Чи, може… Кинувся до пульта рації. В захисних рукавицях все ж таки було незручно працювати на ній, і Загорському здавалося, що він занадто довго возиться з важелями. Нарешті — тріск і уривок фрази:
— …Та …та …ку!
Ще кілька поворотів маленького важелька, і в навушниках зазвучало зовсім чітко:
— Комета, Комета… Ідемо на посадку!
(Продовження на наступній сторінці)