— О, коли б справді… — не сказала, а проспівала Надія, звівши очі вгору. — Ти б став доктором!
— А може, й стану, — пригорнув її за плечі. — Ну, я пішов. До побачення.
— Щасливо, упертюх! — Надія весело підштовхнула його до виходу.
III.
А було так. На Лаврській дзвіниці Іван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, і наш заповзятець мало не зірвався вниз, на дзвони. Гамуючи дріж у колінах, осідлав бантину, обіперся плечем об дерев’яну крокву і так дожидався вечора. За його розрахунками, які згодом підтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравізв’язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здійснювати спробу треба було після того, як цей потужний гравітаційний конденсатор сховається за обрій, і то не зразу.
Час минав повільно, та хіба Іванові позичати витримки, терпіння? Сидів, зігнувшись у три погибелі, перебирав у голові різні варіанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвіт і, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на імпровізації — думка в нього чітка, а в які слова виллється, не має значення. Зрозуміють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудрості, викреслили орбіти електронів і галактик…
Раптом Івана охопив страх, пройняв кожну клітину мозку: як він міг наважитись? Помислити? Отака мі-зерна грудочка протоплазми… Це ж тільки уявити собі… А втім, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс — незмірно мале і незмірно велике зумовлюють одне одного, та інакше вони й існувати не можуть. Мале у великому і навпаки — велике у малому. Така діалектика. То чому ж він не може поцікавитись… Мусить! І тут не якась зарозумілість, а жага мислячої матерії.
Увімкнув апарат, і тієї ж миті на нього заспокійливо поглянуло зелене вічко індикатора. Тепер антена могла модифікувати гравітаційні хвилі.
Кашлянувши раз і вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторії, Іван, прозваний Мудрим, прихилився до гравіфона і почав:
— Гей ви, ті, що в космосі! — У горлі враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: — Я звертаюся до вас за роз’ясненням, тобто хочу сказати… Людський мозок уже дозрів, щоб уважніше приглянутись до навколишнього… Нас цікавлять кардинальні питання Світобудови… підвалини… Ми не якісь піддослідні кролики… Хочемо знати, навіщо увесь цей колообіг, розпад і синтез із… живої і неживої матерії…
Імпровізація виходила трохи недоладна, сумбурна, й Іван пошкодував, що заздалегідь не підготував тексту або хоча б головних запитань. Тоді б не затинався, болісно добираючи слова.
Чи сподівався на якусь відповідь? Ще тоді, коли в нього виникла ідея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав’язати, а от коли надів навушники, впевненість його похитнулася. Безбережний космос… Якщо і є десь приймач гравітаційних хвиль, то яка вірогідність, що він саме зараз увімкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Іван подумав: як це добре, що він тут сам, що немає свідків цієї його… витівки. Якщо нічого не вийде, він собі пробачить. Мало чого не витворяє людина на самоті… Але ж мусить удатися! Хоч і без надії, а він все-таки сподівався, вірив у свою зорю.
Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Іван аж озирнувся, затамував по-дих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.
Уловив! Розрізнив слова!
Не вірилось власним вухам, але він почув:
— Ти вже закінчив? Усе сказав?
Іван ніби язика проковтнув — не міг вимовити й слова.
— Чого ж ти мовчиш?
Голос пробивався крізь шуми, що накочувались хвилями і, здавалось, от-от затоплять його.
— Я… я слухаю, — нарешті спромігся Іван. — А ти… звідки?
— Я з планети Земля, далекий мій брате…
— Що за жарти? — Іван знову озирнувся, та нікого не побачивши під цим куполом, вигукнув: — Це я промовляю з планети Земля!
Тепер уже той голос притих, певне, розмірковуючи над отриманою інформацією. Мовчання тривало кілька секунд, які тяглися для Йвана цілу вічність.
— То, може, тебе і звати Йваном? — нарешті обізвався голос. — Може, ти — Іван Мудрий?!
— Мене саме так і називають, — сказав сердито Іван. — Але хто це дозволяє собі…
— Не гнівайся, брате, я теж Іван Мудрий з далекої планети Земля, — перебив голос. — Тепер мені зро-зуміло…
— А я от нічого не второпаю, чи хтось підключився…
— Ні, поглянь на панель відстані — вісімдесят тисяч світлових років! Ми в різних кінцях Галактики.
— В мене такої панелі нема.
— Отож, ще не винайшов… Через деякий час змайструєш… Це нескладна приставка.
— Чому ти все передбачаєш? — Наш Іван уже трохи оговтався і говорив спокійніше.
— Мені здається, що в нас цивілізація трішечки попереду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої грандіозної системи, як наша Галактика, невеличке відхилення цілком природне.
— Отже, ви, по відношенню до нас, живете в майбутньому?
— Виходить, що так. Я, наприклад, із своєю Надією вже одружився, маємо сина.
— То що — і я скоро одружуся? — з подивом вигукнув Іван.
— А як же інакше? Ми з тобою двійники в усьому, розумієш… Саме це й передбачав наша гіпотеза структури Всесвіту. Синхронність і симетричність. Наша планетна сім’я — у протилежному завитку спіралі, на од-наковій з вами відстані від центру Галактики, сказати б, на різних полюсах…
Шуми приглушили останні слова, і Йван наледве їх розібрав.
— Полюси? — повторив, прихиляючись до гравіфона. — Цікаво, який зараз у ваших електронів?
— Позитивний. А у вас?
— Негативний. — Іван зітхнув. Далекий співрозмовник вловив це зітхання, спитав:
— Ти чого так скрушно зітхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике відкриття.
— Але ж антиматерія…
— Зрозуміло: безпосередній контакт виключається. Та його й не може бути — наші планети розділяє за-надто широкий простір, подолати його неможливо. То вже велике щастя, що ми встановили контакт, можемо обмінюватись інформацією, хіба ні?
Долаючи шуми, спричинені незчисленними гравітаційними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про події на симетричних планетах. Той, далекий співрозмовник, розповів, що їм удалося уникнути ядерного конфлікту, що космологи висунули "вакуумну теорію" виникнення Всесвіту, а фізики визначили масу спокою у нейтрино.
Хоча чутність в окремі моменти падала до нуля, Іван одержав чимало наукової інформації, але, на жаль, занотувати її не зміг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.
— А що відомо вашій науці… — Іван зробив паузу, підшукуючи слова, — ну, з тих питань…
— Кардинальних, як ти казав? "Чому" та "навіщо"? Я теж сушив собі голову.
Голос почав тонути в шумі.
— Мати-Природа… життя… живеш — не вмирай… мудрість… дитячі запитання…
На цьому перемови обірвалися остаточно. Надворі вже сіріло, коли Іван крався по лаврському дворищу. Почувався так, наче побував у незміряній далі космосу, на іншій планеті. І ніхто навіть не здогадується, яка всесвітньо-історична подія сталася цієї ночі. "Нічого, скоро дізнаєтесь", — думав Іван і чомусь уявляв, як скривиться обличчя керівника лабораторії. Одне тільки гірчило — останні слова… "Дитячі запитання"… Що він цим хотів сказати? Невже не розуміє… А Надія буде здивована… Вона вже змучилась, бідолашна. Якби інша… Це треба цінити… Але насамперед все-таки наука. Наді нічого не зробиться, коли ще трохи зачекає… Не поки-не. Раз та… анти-Надя… Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сумніву. Певне, така ж гарна, як і моя. Тільки й того, що атоми її тіла мають протилежний заряд.
Діставшись до свого холостяцького житла, Іван як ліг спати, то прокинувся після обіду. Подзвонив до лабораторії, мовляв, трохи занедужав, а сам сів до столу, щоб записати все, що з ним було цієї ночі. Проте на-писав лише кілька рядків: йому справді нездужалось. П’ять днів пролежав з високою температурою. Опісля, пригадавши свою пригоду, довго не міг повірити, що це таки справді було, а не примарилось.
IV.
— Надю, наречений з’явився!
Майбутня теща явно кепкувала з Івана, він зовсім на те не зважав. Приходив на побачення опівночі май-же всю весну і ціле літо, аж доки не закінчив своєї дисертації. На іронію Надиної матері відповідав:
— Хочете вченого зятя? Терпіть.
Нарешті поклав Надії на стіл голубу папочку, зав’язану білими тасьмами.
— Ось вона, моя мрія безсонних ночей! — Іван був у піднесеному настрої і говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: — Тут нова теорія структури Всесвіту.
— Закінчив?! — зраділа Надія.— Нарешті… Вітаю тебе!
Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матері цілувати свого обранця.
(Продовження на наступній сторінці)