— Може, це і є лабораторія, — твердо, без вагання сказав Іван. — Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно. Усе на світі відносне. Ми навіть не знаємо, великий наш Всесвіт чи навпаки — маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собі, що, поки ти спиш, Всесвіт узяв та й зменшився до розмірів, скажімо, горошини. В однаковій пропорції поменшало Сонце і Земля, атоми й молекули, все-все. І ми, звичайно.
— Цікаво, що ж би сталося?
— Прокинувшись, ти б і не помітила цих змін. От тобі й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертації, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собі мріємо та зітхаємо.
— Та ні, Іване, ми — люди, а не піддослідні кролики. Цією думкою треба пройнятися, тоді й життя буде повноцінне.
Він аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досі сумирної На-дії.
— Саме тому, що ми — люди, я й хочу дійти Істини. Зрозуміла?
Надія знизала плечима, мовляв, доходь, хіба я заперечую?
Згадався епізод кількарічної давності, ще з студентських часів. Тоді їх щоосені возили на Житомирщину збирати хміль. Якось довелося працювати поблизу річечки, через яку будувався новий міст. Робота йшла — як море горить. Радгоспівські будівельники сяк-так поклали на дві дерев’яні палі довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домівках. Котрась із дівчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на траві, по ній пройти — раз плюнуть, а над прірвою — не кожен зважиться, хоч висота не більше чотирьох–п’яти метрів. Перший же з хлопців, котрий хотів спростувати це твердження, не ступив і п’яти кроків, сів, обхопивши колоду ногами, а тоді назад, назад… Іван тільки мружився, ніби прицілюючись, а тоді вигукнув: "А я пройду!" Дівчата, затамувавши подих, дивились на відчайдуха. Спочатку він ступав упевнено, далі кроки уповільнились, ще, ще, скоро середина, і тут Іван схитнувся, не встояв і шубовснув у холодну воду. Надія скрикнула і заплющила очі: внизу стирчали старі палі… Коли поглянула, Іван вибирався на берег — ці-лий і неушкоджений. Хоч як його відмовляли, він знову і знову ступав на колоду. Надія з захопленням і жахом дивилась, як він падав вниз, подумки давала собі обітницю любити його, хоч і покалічиться. Нарешті таки пройшов! Потім навіть пробіг…
Надія зітхнула: і зараз він такий самий, не змінився й трішки.
До Лаври вони зайшли знизу, з боку Дніпра, піднімаючись вузькою стежкою попід старезним муром. Перед проходом на бруківку Надія зупинилась.
— Поглянь, — показала вгору на будинок Музею стародруків, що ніби плив понад верховіттям. — Бачиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона він милувався Дніпровими схилами. Може, й малював.
Трохи постояли, дивлячись на той історичний балкон, а тоді пішли попід високими контрфорсами до руїн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, білоколонна дзвіниця. Надія зачарованим поглядом окинула цю дивовижу — ярус за ярусом, аж до золотої бані, увінчаної сяючим хрестом.
— Яка краса! Зверни увагу на пропорції.
— Мені головне — висота, — обізвався Іван. — Чим далі від центру землі — тим більше шансів на успіх. Якби мою антену встановити на супутнику… Але де там! Скажуть, божевільний, це точно. Якщо тут нічого не вийде, — кивнув на дзвіницю, — подамся на Кавказ, у гори. На Ельбрусі працює канатна дорога. От тільки з фінансами скрутно.
Надія похитала головою:
— Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат… Он твої товариші…
— Та ти що?! — розгнівався Іван. — Невже не розумієш?.. Звання! Хіба це може бути самоціллю? Не звання, а знання — ось мета життя!
— Чого ти так нервуєш? — знітилась Надія. — Я мала на увазі… ну, життєзабезпечення… Сам же кажеш — сутужно.
— Годі про це. Сподіваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвіницю. Подвір’я охороняється.
— Очевидно, треба попросити дозволу в дирекції заповідника.
— Оце справді,— скривився Іван.— Хочу, мовляв, зв’язатися з космосом, дайте перепустку.
— Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба…
— "Шановна дирекціє! Чи ви маєте зелене поняття про гравітаційну енергію? Я розповім, як вона конденсується на полюсах і в центрах сфер… Але спочатку про кванти гравітаційного поля!.." Гадаєш, слухати-муть, роззявивши рота. Овва!
— Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевірити апаратуру, чи що…
В цей час у прозорому повітрі полинули мелодійні звуки, Іван аж шию витягнув, дослухаючись, і Надія помітила, як полагідніло його обличчя.
— Куранти, — сказав бадьоро. — їх же заводять, чи як ти гадаєш?
— Авжеж. Раз на тиждень, здається.
— Ну й чудово. Треба тільки дізнатися, в які дні й години.
Вони, хоч і голодні, вештались по музейному містечку до самого вечора.
II.
Дзвінок був тихий, скрадливий, проте Надія почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику біля узголів’я — дванадцята. Хто б це опівночі? Легка штора на вікні набрякла темрявою. Може, щось трапи-лось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Івана, а тут ще й уночі… О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь тверді кроки. Стукіт у її двері, і мамин іронічний голос:
— Надю, наречений прийшов!
Невже Іван? Нарешті об’явився… Але чого ж так пізно? Що скоїлось?
Його з’ява і порадувала, і збентежила Надію. Іван зайшов зніяковілий, і навіть винувата посмішка на йо-го худорлявому лиці не могла приховати внутрішнього сум’яття і розгубленості.
— Доброї ночі… Ти пробач, Надю, що я…
Затинаючись, він говорив про свою зайнятість, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от і наважився прийти, хоч і пізно.
— Міг би хоч подзвонити, — осміхнулась Надія.
— Навіщо? Поки я добирався, ти ще поспала цілих півгодини. Так і завтра буде, й післязавтра, доки не напишу дисертації. А що? Нема чого марнувати вечори на зітхання!
— Краще ночі?
— Ага, після роботи.
Попросила його вийти в коридор, потім, надівши легкого квітчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.
— Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? — спитала Надія, підсовуючи йому яєчню на кухонному столику. — Може, весь час на дзвіниці сидів?
Її обличчя пашіло — чи то від холодної води, чи від хвилювання, в голосі чулася легка іронія. Іван усе це вловлював, милувався нею, а дівчина ніяковіла ще дужче.
— Та побував і на дзвіниці…
— Ну й що? — її очі зблискували усміхом. — Випробував свою антену?
Іван відповів не зразу. Крутнув головою у бік Надіїної матері, що стояла біля плити, ніби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потім пробурмотів:
— Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити…
— Пробив?
— От бач, ти іронізуєш… — Іванові брови нахмурились. — А сталася всесвітньо-історична подія.
— Ну, розкажи, розкажи!— похопилась Надія, боячись, що він образиться.
— Розповісти? Але ти ж все одно не повіриш. Серед буденщини — раптом велике, яскраве, незвичне…
— Чому ж… — Надія вибачливо усміхнулась. — Ми вже готові до несподіванок.
— Ну, тоді я тобі скажу: мені вдалося, просто пощастило встановити контакт…
— Який контакт? Я ж запитую про твою антену.
— А навіщо ж я її конструював, як не для космічного зв’язку!
— І що, встановив зв’язок… з тими… суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?
— Шукав одних, а наткнувся на інших… — Іван знову покрутив головою і замовк. Відсунув порожню тарілку. — Я б не заперечував проти чорної кави.
— На кого ж ти наткнувся? — спитала Надія, підвівшись із-за столу, щоб дістати в буфеті банку з роз-чинною кавою.
— Я розмовляв… — Іван зробив паузу, помітно було, що він вагався, казати чи ні. — Майже годину роз-мовляв із своїм двійником. У нього теж є отака Надія, тільки вони вже одружилися…
Надія так і застигла з чайником у руці, а її мати, яка ніби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Івана, тяжко зітхнула.
— Ой лишенько! Оце домудрувався…
Поквапно вискочила з кухні, щось бурмочучи про себе. Іван криво усміхнувся:
— Бач, твоя мама вже повірила…
— Ти її налякав. Ну, хіба ж можна так жартувати?
— Я не жартую.
— Перестань.
Каву пили мовчки. Іван поглянув на годинника:
— Мені пора.
— Може, завтра… чи пак уже сьогодні сходимо в кіно? — примирливо обізвалась Надія.
— Я ж сказав: працюю. — Іван щільніше прихилив скляні двері. — Пишу про цей контакт…
(Продовження на наступній сторінці)