— Ленінградка нічого вже, криза минає. А от киянка… щось незрозуміле. Ні на які болі не скаржилась, і раптом… Боюсь, ми не зможемо нічого вдіяти…
Микитюк зблід, обома руками обперся об край столика, за яким сиділа лікарка.
— Діагноз? Діагноз установили?
— Так. Сепсис.
— А лікування?
— Антибіотики. Переливання крові. Ніщо не допомагає.
Микитюк одірвався від столика, мовчки заходив по передпокою.
— Не треба так хвилюватися, — обізвалася лікарка. — Вона вам хто?
— Майбутня дружина.
— А-а…
Лікарка підвелася і прочинила двері ізолятора:
— Зайдіть.
Муза-Марійка лежала на білій постелі під білим простирадлом з розплющеними очима, що темніли, як дві сливи. О боже, як вона помарніла! Щоки сірі, землисті, дихання прискорене.
Ростислав узяв її за руку — гаряча, як вогонь.
— Що сталося, люба?
— Вона непритомна, — констатувала лікарка. — Навіть ваш "їжачок"…
Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.
— "Їжачок"? Ага, так… Готуйте шприц! Я миттю… — І кинувся до виходу.
На біль не скаржилась… Ну, ясно — вкололась "їжачком". Таки подумала перехитрити Природу, і як він тоді не здогадався? Поспішав. І зараз треба квапитись, це просто щастя, що він узяв того каламарчика із собою.
Ключик не потрапляв у гніздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарешті вхопив каламарчика і, полишивши чемодан розкритим, а двері в каюту незачиненими, побіг до сходів.
Лікарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рідину, кілька разів струснула скляночку і поставила на столик.
— Ніякої етикетки… Що це?
— Це звідти, що й "їжачок" — із Гімалаїв. По краплині збирав… Може, назвати: "Дарунок Шамбали"? Але ми гаємо час.
— Ви пересвідчились, що ця есенція…
— Препарат не пройшов клінічного випробування, я просто не встиг. Його дію я перевіряв на собі…
— Ну, знаєте… Ризик…
— Нехай і ризик, але ж іншого виходу нема. Давайте шприц!
Лікарка насупила брови.
— Я на себе такої відповідальності взяти не можу.
— Я беру! — з викликом сказав Микитюк.
— Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою — то інше, а це вводити в організм…
— Вона ж гине, помирає — ви ж самі сказали! — розпачливо вигукнув Микитюк. — Хіба не ваш обов'язок випробувати все…
— Так. І ми зробили все можливе. Загляньте в історію хвороби.
Микитюк вхопив телефонну трубку:
— Попрошу капітана!
Може, з хвилину роз'яснював капітанові ситуацію, інформував про живлючий гімалайський екстракт.
— Бузанова? Тут. Передаю.
Товстуха тільки сопіла, притуливши трубку до вуха. "І це лікарка… — думав Микитюк. — Розминулась з покликанням, її місце на Бессарабському ринку…"
— Ну що ж. Раз капітан наказує… Але ви дайте мені розписку. На всяк випадок.
Кров шугнула Ростиславові в скроні, відчув, як раптово піднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.
"Та ну її, цю бочку, — розгніваний сів до столика, вихопив ручку з бокової кишені: — Витримка, витримка, спокій… А то ще руки тремтітимуть".
— Ну, все? Давайте шприц, я сам.
…Кілька годин після уколу Муза-Марійка була між життям і смертю. Микитюк, надівши білого халата, сидів коло її ліжка, ніби ждучи вістей з далекого краю.
Нарешті першу обнадійливу звістку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкі рожеві плями, ось вона кліпнула повіками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стінах, стелі, тоді побачила Ростислава.
— Це ти? — прошепотіла. — Що зі мною було?
— Скажу. Я багато тобі скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дівчисько.
Хотіла усміхнутись, та не змогла, тільки сіпнулися губи.
Наступного ранку Муза-Марійка підвелася.
Ростислав, міцно підтримуючи її за лікоть, вивів на палубу. Навколо шуміло море. Едінбург уже був далеко за обрієм. Попереду — також за обрієм — Північна Норвегія, Тромсе і Нордкап. Муза-Марійка сиділа мовчки, поглядаючи на хвилі за бортом. А тоді спитала:
— Скажи, а відчуття болю повернеться, доки ми… одружимось?
— В житті без болю не обійтися.