— Який ви законник! Але ж згодьтесь, що в Природі не все досконало і корективи просто необхідні.
— Хто знає… Це вже філософія, не мій фах.
Дівчина не відступала.
— Гаразд, ось вам фізіологія. Біль. Людина страждає, мучиться. А для чого?
—Поставити питання легше, ніж відповісти. Біль… Все це дуже складно. Нейрофізіологічна картина цього відчуття багато в чому загадкова. Як воно зароджується і передається в головний мозок, невідомо. Але це — сигнал небезпеки, конче необхідна інформація. Одна професорка Сорбонни вважає, наприклад, що коли б не існувало болю, його слід було б винайти.
— Мабуть, у неї ніщо не боліло, в цієї вченої, — сказала Муза. — Нехай і сигнал. Але навіщо сигналізувати увесь час? Досить було б, скажімо, хвилини. А то сам сигнал може замучити людину.
— Це явище, як помислити, не вкладається у схему зворотного зв'язку. Природа б'є на сполох доти, доки пожежа не буде погашена. Принцип гарантії, чи що. Це не тільки інформація, а її наказ, вимога дії.
— Ви, може, подумали, Ростиславе… не знаю, як вас по-батькові…
— Не треба церемоній. Мені тридцять, і я теж неодружений.
— Може, ви подумали, що я піклуюсь про себе. Зовсім ні. Мозолі — це, зрештою, дрібниця. Але скільки підлості і жорстокості робиться на світі через біль! Як подумаєш, то аж страшно стає.
— На жаль, це так, Музо. Але Природа тут ні при чому.
— Та мабуть, — зітхнула. — А все-таки… удосконалення не завадили б. От би перехитрити Природу!.. Та це загальна балачка. Ви не Докінчили про свого "їжачка".
— Та була з ним пригода. Хлопці несли гербарій, а цього незнайомця я взяв сам. Тримав, як малу дитину, біля грудей, і на тобі: щойно зійшли на невисоку сідловину, як над горою, може, з півкілометра від нас, з'явилася велика світляна куля. "Літаюча тарілка!" — загукали хлопці. Я крутнувся в той бік, не втримав рівноваги, упав і скотився вниз. Одразу ж все зникло. Хоча хлопці казали, що бачили навіть люки чи ілюмінатори, а я впевнений, що то якийсь світловий атмосферний ефект, сам по собі дуже рідкісний і цікавий.
— Що ж було далі?
— Та що, горщечок розбився на друзки, грунт розсипався, колючка десь зникла. При цьому я забився коліном, воно напухло і боліло страшенно, та я повзав, шукаючи рослинку, і ненароком уколовся об неї саме тим болючим місцем. Ну, думаю, щастить — сім голочок уп'ялося!
— Так часто буває. — Муза співчутливо хитнула головою. — По собі знаю.
— Еге, мені кольнуло, але буквально через кілька секунд коліно перестало боліти, пухлина почала спадати, я підвівся і пішов, навіть не накульгуючи. Отак випадково ми п дізналися про лікувальні властивості "їжачка". А тепер ось його укол допоміг вивести із шоку і нашу туристку.
— Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!
Микитюк не любив допускати сторонніх очей і рук до своїх експонатів, а тут одразу і з радістю погодився.
— Ходімо!
Із сміхом і жартами перейшли хитку корму. На боковій, заскленій частині палуби вхопилася за його лікоть, щоб не впасти. Зупинилися, вражені величним видовищем. Червоний, ніби набухлий кров'ю, диск Сонця то різко піднімався вгору, тягнучи за собою стіну розбурханого моря, то падав униз, і хвилі з шумом відступали, даючи йому місце.
— Розгулявся шторм… — з острахом і захопленням сказала Муза. — Аж Сонце підкидав.
— І ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезії, то в такий спосіб світовий океан дихав, насичується повітрям.
— Без поезії життя не цікаве, — зауважила Муза. — Пам'ятаєте, у Тичини: "Всесвіт наш — це дивна казка…"
Отак вони й стояли, зрідка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пірнуло у хвилі і більше не показувалось. Сумовита задума охопила дівчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерігала подібну картину, переживала схожий душевний стан.
А Ростислава осявала радість: нарешті зустрів дівчину, яка імпонує йому і, здається, зацікавилась "ним. Правду кажучи, він запримітив її ще на початку цього круїзу, тільки не наважувався зазнайомитись. Спасибі, допоміг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрічі, і ось лінії їхнього життя нарешті перетнулися на цьому кораблі. Ростислав і раніше не нарікав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, і це було так незвично, що він аж розгубився. Червонів, не знав, де подіти свої руки.
— Сонце зайшло. Ходімо?
Дівчина здригнулась, мовби з несподіванки, але одразу опанувала себе.
— Ми йдемо, йдемо та ніяк не дійдемо, — усміхнулась.
Микитюк відчинив масивні двері, тримав їх, доки дівчина не переступила високий поріг, а тоді причинив, долаючи натиск вітру, і повів її сходами вниз — у тепло і світло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. "Хлопці вже, певно, в барі, — подумав, — це якраз добре, а то почнуть кпинити…" Увімкнув світло — ой, леле! — все, що було на столику, тепер валялось на підлозі, килимок притрушений індійською кавою, а банка, певно, закотилась під ліжко.
Муза скинула плаща і почала прибирати.
— Шкода кави. Це ви її п'єте, Ростиславе?
— Так. Але нічого, маю ще про запас.
Йому було приємно спостерігати за рухами дівчини, хоч і незграбними, — як вона простягала руку, як підводилась і потім, балансуючи, присідала навпочіпки. Із столика знову падало, довелося все класти на ліжко.
— То де ж ваш таємничий "їжачок"? — Муза сіла на стілець і одразу проїхалась на ньому до коридорчика. — Атракціон!
Він підняв її разом із стільцем і відніс до столика.
— Тримайтесь, Музо, а то ще наб'єте ґулю. А "їжачок" подорожує в чемодані, зараз дістану.
Висунув з-під ліжка великий шкіряний чемодан, охоплений двома ременями, відімкнув і вийняв маленьку картонну коробочку.
— Ось де він! — весело вигукнув, сідаючи на ліжко. — Нате, знайомтесь, — дав їй коробочку. — Та тільки обережно, не вколіться.
Муза тендітними пальцями зняла кришку, але, крім вати, нічого не побачила. Ростислав допоміг видобути колючку з вати. Справді, нічого особливого. Від коротюсінького стовбурця в усі боки стирчать кривулясті шпички вишневого кольору. Помацала — міцнющі, як сталеві.
— А знаєте, здається, відчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.
— У вас дуже чутливі пальці, Музо.
— Недаремно ж я піаністка, — сказала, не повертаючи голови. Невідривно дивилася на чудернацьку рослину.
— Але я не берусь твердити, що струм іде зі шпичаків, — не то серйозно, не то жартома заперечив учений. — Може, навпаки — із ваших пальців.
— Таке скажете, наче я електростанція. — В голосі її вчувалися смішинки.
— Не смійтесь, кожен має електромагнітне поле. А у вас воно особливо сильне.
— Комплімент? Дякую.
В їхню розмову раптом втрутився динамік:
— Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю…
— От невчасно… — зітхнув Ростислав. — Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?
— А як прийдуть твої… ваші?..
— Та їх не буде до пізньої ночі! Доки бар не зачиниться.
Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза підвелася поглянути в ілюмінатор, та її так хитнуло, що аж скривилась від болю. "Проклятущий мозоль", — подумала сердито і всілася на ліжко, почала знімати панчоху…
Несподівано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.
— Ой, пробачте! Забув узяти "їжачка"…
Муза зніяковіла, засоромилася власних рухів, але спромоглася на жарт:
— Я вже поклала спати цю колючу тваринку… Микитюк усміхнувся, вхопив коробочку і, балансуючи, кинувся до дверей.
Едінбург! Ростиславові чомусь давно мріялось побувати в головному місті далекої від України, але манливої Шотландії. Уявлявся Едінбург білокам'яним юрмищем палаців у високості, між голубим небом і морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусі, він бачив, що переважають темні тони.
— В моїй уяві він поставав сліпучо-білим, цей Едінбург, — обізвався до Музи, що невідривно дивилася у вікно.
— Він такий і був, це кіптява. Століттями ж у печах топили вугіллям, а димарів он, бачиш, скільки!
Справді, димарів — тьма-тьмуща. І жодного круглого, всі призмоподібні, наче грубі дошки.
— Кіптява століть.
—Аз деяких будинків уже змили сажу — он які світлі, — продовжувала Муза. — Поглянь, ось почали…
Микитюк і сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстріч, — частина фасаду вже очищена, мала колір слонової кістки.
— Так, так. Отже, я бачив Едінбург… колись, — усміхнувся Ростислав.
— Наш мозок здатний творити дива… — зиркнула на нього весело і додала його словами: — Все це дуже складно.
Автобус зупинився біля розчинених воріт королівського замку. Ступаючи на вичовгане каміння просторого двору, куди німо дивились вікна потемнілого середньовічного палацу, Микитюк відчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.
(Продовження на наступній сторінці)