Слухаючи балачку несподіваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумні лю-ди! Таки не засипле пісок невіри й скепсису… Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.
А він розповідав про те, як зацікавився особою Туо після телепередачі, як ретельно вивчав історію його хвороби, всілякі записи й документи, як збирав відомості в людей, які хоч трохи стикалися з "сахарським фе-номеном". До речі, й відомий гіпнотизер вважає (археолог усміхнувся), що до слів Туо треба ставитися з довірою.
"Цікаво, чи він і з Анітою розмовляв? — з’явилась думка в Туо.— Але ж вона нічого не казала…"
Так от, ознайомившись з усіма доступними матеріалами, він, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає ніяких підстав не довіряти, навпаки — логіка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичайних фактів якнайсерйозніше і найуважніше. Уже прояви неабиякої фізичної витривалості і виняткової психічної сили свідчать про унікальність особи Туо. Або… вгадування чужих думок ("Якщо Туо й зараз може це робити, то переконається, що він, Лабан, говорить те, що думає…"). Або мова Туо — є в ній окремі риси багатьох зем-них мов, зокрема африканських — такий наслідок лінгвістичного аналізу, — але це самобутня і, мабуть, досконало розвинена мова…
Туо слухав зосереджено, концентровано, і хоч нічого нелогічного чи неправдивого в словесних руладах Фаусто Лабана не вловлював, проте чимось ця людина викликала в нього ледь відчутну антипатію. Може, на-віть тільки тінь антипатії, але це інтуїтивне відчуття непокоїло. І доброзичливість археолога була якась занадто раціональна, чи що, без людської теплоти… Обличчя непроникне, застигле, очі сховані під пухнастими бровами. І весь він гладенький, неначе порцеляновий.
Вибалакавшись, попросив Туо "підтвердити або спростувати сказане".
Туо розповів і про Центрум, і про Філію, тільки запитання про космічний корабель, кинутого Лабаном неначе ненароком, ніби й не почув. Його вражала загибель Центрума і всієї високорозвиненої людської цивілізації.
— Так, якщо це мало місце, — розтулив губи Лабан, — то катастрофа апокаліптична.
— Розкопками я ж і хотів довести, що ця подія "мала місце", — сказав Туо.
— Я цілком згоден з вами. — Лабанові очі виглянули на мить і знову сховалися. — Скільки б ви не роз-повідали, які б вражаючі картини не малювали, — все це тільки слова. Потрібно знайти хоч осколок з тогб Центрума — щоб можна було його помацати.
— Впевнений, що Археоскрипт уцілів.
— І його цінність для науки, — додала Марта, — в тисячі разів більша, ніж скарби Тутанхамона.
— Без сумніву, — погодився Фаусто Лабан. — Саме тому я й маю намір запропонувати вам, шановний Туо, організувати археологічну експедицію.
Марта заплескала в долоні:
— Браво! Браво! А мене візьмете в Африку? Скажіть, Туо, візьмете?
Туо всміхнувся самими очима: скільки ще дитячості в цієї дев’ятнадцятилітньої дівчини!
— Ми, звичайно, повністю беремо на себе фінансування експедиції, — продовжував Фаусто Лабан, — і полагодження формальностей з урядами тих країн, на території яких доведеться провадити розкопки. Ви ж зна-єте, що територія Сахари належить тепер тринадцятьом різним державам?
— Так, тоді світ був поділений надвоє: Центрум і Атлантида, — сказав Туо. — А тепер — як осколки пі-сля вибуху ядра…
— Не зовсім так, — заперечив Лабан. — Сучасне становище подібне до тодішнього. Світ знову поділив-ся фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсів: Сполучених Штатів Америки і Радянського Союзу.
— Скажіть… — Марта подивилась на археолога сумними очима. — І може вибухнути атомна війна?
— Я цього не думаю, — спокійно відповів Лабан. — Зброя настільки руйнівна, що застосувати її означа-ло б знищити цивілізацію.
— Але ж тоді бомби були ще потужніші, в тисячі разів потужніші, а от же… застосували!.. Хіба тоді не знали, що цивілізація загине?
— Все в божій руці. — Лабан скинув очима вгору.
— Мені хотілося б, щоб Археоскрипт послужив справі миру, — сказав Туо.
— Я не заперечую, — вигулькнув до нього очима Лабан, — хоча вважаю археологію наукою, далекою від політики. — І, певне, щоб підкреслити свою думку, додав: — Дуже далекою.
— Те, про що я кажу, — пояснив Туо, — незмірно вище від усякої політики. Ідеться про історичну долю всього людства…
— У нас набагато скромніше завдання, — дозволив собі усмішку Лабан, — наочно підтвердити існуван-ня Центрума.
— І Атлантиди, — додав Туо. — В Археоскрипті — експонати з усього світу.
— Отже, якщо ми в принципі погодилися з вами, — Фаусто Лабан розщібнув портфеля, — то можемо розглянути й деталі формальної угоди. — Він вийняв зчеплені великою скріпкою папери. — Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис…
Марта радісним поглядом дивилася на папери і була трохи здивована, що діловитість Лабана зовсім не зворушує Туо.
— Само собою зрозуміло, — провадив далі археолог, — що ми просимо вас керівництво експедицією взяти на себе.
— Ви досі не сказали, хто це "ми", — зауважив Туо. — Яку організацію ви представляєте?
— Яку організацію? — скривив губи Лабан. Здалося навіть, що він трохи розгубився. — Хіба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослідженню пам’яток античності. Нам відкриють рахунок в одному з швейцарських банків.
Туо поклав руку на папери:
— Гаразд, я подумаю. Ви можете завітати завтра в цей же час?
Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут іще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися…
— Якщо ви… не впевнені в наслідках розкопок… — підвівся Фаусто Лабан, — то ще не пізно дати від-бій. Ми й так ідемо на великий ризик, бо ви ж ніяких гарантій не маєте…
Туо пройшовся по кімнаті, потім зупинився біля столу.
— В наслідках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити місце, де заховано Археоскрипт… Але ви ж розумієте, що справа дуже серйозна, треба все обміркувати перед тим, як зважитись.
"Певне, хоче порадитись з Анітою… — подумала Марта. — Але ж він її любить!"
— Отже, я прощаюсь. — Фаусто Лабан подав руку спершу Марті, а потім Туо. — До завтра. Сподіваюсь, ми дійдемо згоди.
Коли він пішов, Марта накинулась на Туо:
— Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцію наших ділків…
Туо поклав їй руку на плече:
— Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу… Так от, я й сам би хо-тів це знати…
— Аніта? — лукаво усміхнулась Марта.
— Може, й Аніта. Без неї я не поїду.
— Вона з вами скрізь піде! Ви ж такий… мужчина… — І раптом без ніякого зв’язку додала: — А П’єр був зовсім пусте місце.
24
Яхта "Аспазія" прямувала до Алжіру. Зранку море було спокійне, але після обіду піднявся вітер і почав потроху, але завзято розколихувати море. На фіолетових хвилях з’явилися білі гребені, важкі вали гойдали су-денце, з шумом прокочувались уперед, ніби сердито гналися за кимось. Вітер заносив бризки на палубу, і вони торохтіли по брезенту, як шріт.
"Яка сила, яка енергія! — думав Туо, дивлячись на розгойдане море. — І краса… Кольори… скільки від-тінків!"
Туо любив бушування стихій. Бувало, і там, на далекій Філії, розбурханий океан викликав у нього почут-тя, схоже на екстаз; коли починався шторм, він обов’язково скеровував свого підводного човна до поверхні, виринав у хвилі, а потім, ризикуючи розбитися, здіймався над ними і летів, летів… Але там, на Філії, вода в океані іржава, а тут ось фіолетова, особливо красива, не можна очей відірвати!
Тримаючись за поручні, до нього підійшла Аніта. Вітер то надимав їй плащ, то обліплював ним її по-стать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вітру.
— Краса!
Хоч вітер зіжмакав слово і пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Аніта почула і всміхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громадді, якась дика гармонія. Аніта почала стежити, як здіймається, виростає хвиля… Настає момент, коли вона, дійшовши своєї кульмінації, зупиняється, застигає. І тоді це — великий гірський хребет, он з-під білої вершини униз побігли струмки, ріки виповнюють долину, вирують… І раптом гора важко осідає, провалюється, і натомість здіймається нова, формується із небуття, щоб через кілька Секунд і собі зникнути, поступитися місцем іншій. О, знову… Ще… ще… Геологічні катаклізми!
Аніті стає чомусь сумно, і вона щільніше притуляється до Туо. Він пригортає її за плечі, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечінь.
(Продовження на наступній сторінці)