— Не дамося! — усміхнувся Туо. Легенько взяв її за лікоть і повів до автобусної зупинки.
Марта відчувала його міцну руку, і це підбадьорювало.
22
Тепер, крадькома приходячи до Лаконтрів, Аніта найчастіше знаходила Туо на веранді другого поверху. Тут він конструював свій ПЧП — просторово-часовий посилювач. Посередині дощаного помосту стояло сидіння — удвох помістяться! — все обплутане різнокольоровими провідниками. У невеликій металевій шафі, що стояла під стіною, вже був змонтований комп’ютер — він мав дати необхідні обчислення. Від трансформатора до помосту кільцями звивався кабель: кінець його припаяний до металевого гнізда, в якому Туо закріпить діамант.
Туо вивіряв, "доводив" схему. Аніта дивилася на плетиво провідників, каркас, і ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачів, генераторами, реле, діелектричними діодами і тріода-ми та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радіоприймач, тільки без футляра.
— Скажи, Туо, невже…
Тепер уже він затуляв їй рота долонею: на цій веранді він забороняв говорити.
Як тільки смеркалося, вони сходили вниз — гуляли алеями зоопарку.
— Скажи, Туо, мені аж не віриться, невже оте, що ти майструєш, зможе… — Аніта повертала до нього веселе обличчя і закінчувала: — Зможе, як ти кажеш, викривити простір?
— Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов’язково. Діамант проб’є тунель, вірніше — отвір в просторово-часовому континуумі. Мене тільки непокоїть оптичне волокно — провідники фотонів…
Аніта лише поглядала на нього закоханими очима, і погляди ті говорили: ти зробиш, ти вмієш, ти знаєш, я тобі довірилась… Що буде, те й буде… але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:
— То що — на Філію?
— Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотів би побувати в ООН.
— А я хотіла б на Філію, — мрійливо говорила Аніта. — І птахів захопимо… Голубів, горобців, пару па-пуг. Витримають?
— Якщо ми витримаємо, то й вони…
— І що тебе тримає на цій грішній Землі? — тулилась до нього Аніта. — Я покину її не вагаючись. Тіль-ки мами й шкода…
— Люди, Аніто, мільярди людей над прірвою… А врятуватися ще можна, ще не пізно.
— Мама сьогодні прочитала мені гороскоп: скоро мандрівка, повна небезпек…
І мріяла вголос, і насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу і свого молодого тіла. Туо йшов, як у мареві, і все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, і поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня із шкаралупи — з біллю і радістю. Тоді вони починали співати — власне, й не співати, а мугикати щось невиразне, без слів, але — душевне. "Що ж таке життя? — ше-потіла Аніта. — Ну, що воно таке?" Він цілував її і казав: "Життя для мене — це ти, Аніто, ти…"
Повернувшись до котеджу, сідали чаювати, і Марта, як завжди, розпочинала вечори Філії словами:
— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі…
Ці слова сказала вона й сьогодні, але голос її ледь помітно здригнувся. Туо подивився на неї і побачив у її великих очах тінь смутку. Марта схилила голову — буцімто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колінах. Лаконтр сидів також якийсь зосереджений, ні шкалика, ні пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки і блюдця.
Аніта обвела всіх запитливим поглядом і тривожно спитала:
— Що сталося, Марто?
І вже уявила, як навідались сюди ті… Як прискіпувались і до Марти, і до її батьків…
— Марто, я тривожусь, скажи… І не усміхайся через силу, я ж бачу, що тобі не до сміху…
Марта раптом заплакала. Великі блискучі краплі тремтіли на її чорних віях і падали на груди.
— Це я так… особисте…
Аніта підсіла до подруги, взяла її руку в свою:
— Ну, заспокойся, Марто, годі.
Марта подивилася на Туо і заговорила:
— А скажіть, чи так буває на вашій планеті, щоб от… ну, любляться двоє, хлопець і дівчина, разом у коледжі, разом на канікулах, одне слово, нерозлучні… І раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров’я, і ЇЇ відданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи… Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосіб погасити в нього почуття, може, навіть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собі у світ шукати іншого, щасливішого захоплення, хай був би щасливим — і то їй полегкість… А він же одразу, тієї ж хвилини одвернувся, втік, ганебно втік, боячись своїх щедрих обіцянок… скажіть, невже і у вас таке бу-ває? І я ж знаю, я кожною клітиною відчула, як він злякався мого нещастя… Я перетліла вся, в душі в мене зга-рище, а він тепер приходить і бреше, бреше, аби тільки заглушити свій сором…
— Був П’єр? — тихо спитала Аніта.
Марта хитнула головою, і знову покотились сльози.
— То було несправжнє почуття, — сказав Туо. — І ви, Марто…
— Не подумайте, що я саме за ним шкодую, — перебила Марта. — Мені тільки боляче, що отак між лю-дьми… А сам він став для мене зовсім чужим. І марно натякав, співчував і радів. Усе те фальшиве і нікому не потрібне. Хіба можна відновити Парфенон?
— А я торік була в Афінах, — обізвалася Аніта, — в туристській подорожі. Так, Парфенон, певне, був прекрасний… Можна собі уявити, як там було урочисто…
Заговорили про славнозвісні будови давніх часів і сучасності. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римі, Айя-Софію у Стамбулі, Емпайр Білдінг у Нью-Йорку… Показували Туо кольорові картки і фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовині, побував коло пірамід у Єгипті і в Каїрському музеї. Луїза, ще дівчиною, їздила до Рима і в соборі святого Петра бачила папський престол, пам’ятає його виті колони із стародавньої бронзи.
— Все-таки вміли люди будувати, та й зараз уміють, — сказав Лаконтр.
— Може, колись і новий Центрум збудують! — додала Марта, глянувши на Туо.
— Ну, гаразд. — Марта витерла хусточкою очі. — Усі зібралися — і люди, і звірі… То, може, таки по-чнемо вечір Філії?
23
Дзвоник тиркнув так несподівано, що Луїза мало не впустила тарілку. Хто б це міг бути в такий ранній час? Робер, з’ївши перший сніданок, пішов на роботу, до своїх павільйонів, а Марта й Туо щойно почали пити каву…
Луїза подріботіла з кухні по коридорчику до вихідних дверей. Останнім часом, упевнившись, що влада дізналася про місцеперебування Туо і поки що не реагує, мабуть, вичікуючи, всі тут потроху заспокоїлись і майже зовсім забули про обережність. А що як це…
Господиня, затамувавши подих, відхилила круглу кришку вічка і обережно зазирнула в нього. На ґанку стояв підстаркуватий чоловік в чорному костюмі; на лівій руці — плащ, у правій — портфель. Луїзу портфель трохи відлякував, але цивільний костюм і плащ…
Прочинивши двері, Луїза якомога спокійніше спитала:
— Вам до кого?
Незнайомець окинув її поглядом і сказав:
— Я хотів би зустрітися із Туо… не знаю, на жаль, його імені… — І, певне, помітивши, як розгубилася Луїза, додав: — Я археолог…
— Зараз дізнаюся.— Луїза причинила двері і, оглядаючись, почапала до їдальні. Зачепила якесь відро чи банку, — здалося, наче хто бахнув з пістолета.
Марта стала на дверях:
— Що там у мами?
Луїза, нічого не відповівши, зайшла до кімнати, зачинила двері.
— До Туо прийшов якийсь… — прошепотіла. — Каже, археолог.
Її тривога передалась і Марті — дівчина підійшла до вікна і обережно позирнула надвір. Наче нічого пі-дозрілого…
— Ну, що ж… — Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. — Просіть, нехай заходить. Де ми його приймемо?
— Краще в моїй кімнаті, — запропонувала Марта.
— Добре, ходімо.
Луїза трохи заспокоїлась лише тоді, коли незнайомець, привітавшись з Мартою і Туо, мирно сів на за-пропонований йому стілець.
— Я дуже радий нашому знайомству, — стримано кивнув він головою, — моє прізвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Мені багато розповідали про вас і — не приховаю — розповідали в такій інтерпретації, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.
— Шизофренік, маніяк, — усміхнувся Туо.
— Був і такий діагноз, — вишкірив зуби Лабан і зітхнув: — Людська обмеженість… Це просто дивно, яка вона чіпка — обмеженість, інертність… На шпальтах наукових і напівнаукових журналів обговорюються гіпотези і припущення про можливість життя на інших планетах. Ніхто не заперечує, що серед мільйонів планет можуть знайтися й такі, на яких виникло життя, розвинулося і досягло свого найвищого рівня — витворило мислячі істоти і що ці істоти антропоїдні. Це все в теорії. А коли справді з’явилася людина з іншої планети — не вірять, вважають божевіллям. Та ще ж і не якась чужа мисляча істота, а наш близький родич, наш брат!
(Продовження на наступній сторінці)