— Енергія ядра будь-яких елементів конденсується у вакуумних акумуляторах. Такі енергетичні пункти в нашій системі є на Марсі, на шістьох супутниках Юпітера, трьох супутниках Сатурна, двох супутниках Урана та Нептуна і на Плутоні. Є кілька невеликих установок на астероїдах, які перетворені в орбітальні станції. Не-має таких станцій тільки на Землі та Венері…
— Чому? — вихопилося запитання у Світозара.
— Тому, — відповіла жінка, — що вакуумні акумулятори зберігають неймовірні запаси енергії, які мо-жуть знищити планету при нещасному випадку. Ми вирішили на заселених планетах не створювати енергетич-них пунктів такої потужності…
— Для чого використовується енергія цих пунктів, крім потреб промисловості заселених планет? — за-питав Міровол.
— Основна маса енергії консервується. Так постановила Космічна Рада. Ви знаєте, що в наші дні прово-дяться експерименти по подоланню Простору без апаратів, за рахунок нейтралізації тяжіння . От якраз для та-ких цілей ми й консервуємо енергію. Щоб вам стало ясніше, можу сказати, що загальна потужність енергетич-них запасів нашої Системи в переводі на гравітаційний потенціал переважає гравітаційну енергію ста тисяч со-нячних мас…
Світозар, а також Ені і Тора, які не чули таких цифр, охнули від несподіванки. Жінка задоволено посміх-нулася.
— Енергетика — це життя, це майбутнє, — сказала вона. — Бажаю щастя…
Її постать зникла. На екрані знову з’явилося чорне провалля Космосу, засіяне мереживом зірок. З нього поволі виростала друга планета, обкутана білою ковдрою непроникливих хмар.
— Венера, — урочисто промовив Міровол. — Ну, тут не потрібно пояснень інших, тут працюю я і роз-повім тобі про все…
На екрані відкрилась перспектива планети. В похмуру далечінь котилися важкі фіолетові хвилі океану. Над берегами розкинулися плантації пишних дерев з жовтогарячим листям і криваво-червоними плодами. За плантаціями, під грядою сіро-зелених гір, виднілися куполи білосніжних котеджів.
— Поглянь, — з гордістю промовив Міровол. — Коли вперше наші далекі предки прибули на Венеру, вони потрапили в пекло. Безліч діючих вулканів, повітря заражене вуглекислотою і отруйними випарами, висо-ка температура, при якій неможливо було нормально жити і працювати. Минуло кілька тисячоліть і планету не можна впізнати. Ми нейтралізували більшість вулканів, ліквідувавши вогнища радіоактивного розкладу, ми очистили атмосферу, прискорили обертання Венери навколо осі, бо вона оберталася раніше дуже повільно. І, нарешті, ми виростили ряд рослин з казковими властивостями…
— Що ж це за рослини? — не стримався Світозар. — Ми ще не знаємо про них?..
— Ні! — відповів Міровол. — Лише в цьому році ми завершили досліди. Довготривала перевірка була успішною, і наші рослини вирощуватимуться також на Землі… Так от, якості цих рослин незвичайні, їх плоди мають у собі абсолютно все необхідне для організму людини…
— Зачекай! — вигукнув здивований Світозар. — Ти хочеш сказати, що люди зможуть зовсім позбутися кухні? Зникне вся різноманітність їжі, до якої ми звикли?..
— А чому ж! — Було чутно, як Міровол засміявся в темряві. — Хіба це погано? Вирощувати тільки одну культуру рослин і не думати зовсім про кулінарію. Ви уявляєте, наскільки це полегшить нам життя? На штуч-них супутниках, станціях, на космольотах будуть оранжереї з цими рослинами. Людям залишиться лише одне — доглядати за ними…
— Але ж тоді почне змінюватися структура організму! Травна система і цілий ряд інших поступово пе-ретворяться в рудименти!
Міровол знизав плечима.
— Ти, я бачу, відстоюєш естетичні форми людини, які стверджені тисячоліттями. Це пусте! Нам здають-ся некрасивими форми наших диких предків — волосатих, довгоруких, низьколобих, а наші нащадки, можливо, будуть сміятися з форм Діани або Афродіти, яким до цього часу поклоняємося ми… А втім, можна виробити ряд гімнастичних вправ, щоб зберегти наші форми, про які ти так турбуєшся!..
— У всякому разі — це чудесне відкриття! — озвалася Леліока. — Можна поздоровити тебе, Міроволе?..
— Не мене, а Селекційний Інститут Венери, — скромно уточнив Міровол. — Потім, потім… Тепер мова йде про долю Світоза-ра. Пішли далі…
Знову на екрані відкрилася безодня. Одна за одною пропливали чудесні картини різноманітного життя Системи Сонця. Присутні побували на десятках штучних супутників Землі і Сонця, які обслуговували космічні шляхи, на астероїдах, де добувалися метали й мінерали, на Плутоні, в приміщеннях біологічної станції, де вчені працювали над виведенням таких форм рослин і тварин, які пристосувалися б до температури світового прос-тору і майже повного вакууму. Перші результати були успішними, як розповів Міроволу керівник робіт Бін.
Нарешті, батько повернув сина на Землю. Перед глядачами заплюскотіли хвилі Північного океану. Екран переніс глядачів під воду, де на дні, під могутніми ковпаками, працювали потужні реактори, що підтримували в океані стабільну температуру. Такі станції були також в Антарктиці. Вони всі разом регулювали клімат Землі.
Потім з’явилися підводні плантації морських їстівних рослин, колосальні копальні рідких елементів, під-земні індустріальні центри, розумні машини, які керували автоматикою планети, наукові експедиції в стратос-фері і на дні океану, археологічні розкопки в Африці і на островах в Тихому океані і ще багато цікавих захоплюючих картин.
Нарешті, екран погас. Чорна завіса покотилася донизу. Море сонячного проміння ринуло в приміщення. Міровол натиснув важілець на столі. Прозорі пластини, з яких складався купол приміщення, посунулися дони-зу, ховаючись під землю. Лише на невидимому каркасі залишилося мереживо в’юнких рослин з ніжними квіта-ми-дзвіночками. Навколо розкинулася тремтлива туманна далечінь. В ній тонув блакитний рукав широкої річки з плакучими вербами на берегах, білі й рожеві будинки на тому боці та широкі плантації плодових дерев.
Світозар тривожно зітхнув, повернувся лицем до батька.
— Ну, от, сину, і все! — сказав Міровол. — Тепер ти можеш сказати, який же вибір ти зробиш.
— Я скажу, — жваво озвався Світозар. — Слухай мене, батьку, слухай, мамо, слухайте, дорогі сестри, і зрозумійте! Те, що я тільки що побачив, — ще більше укріпило мене в моєму рішенні… Я бачив неймовірні, казкові досягнення, щасливе життя розумних істот, сповнене смислу і перспективи. І я подумав, як думав часто до цього часу: а кому ж ми завдячуємо цим щастям, цими перспективами? Як жили вони, ті далекі і невідомі наші предки, про яких ми так мало знаємо? Якими болями вони боліли, яким стражданням страждали, про що мріяли, па що сподівались? І вдень, і вночі мене переслідують тіні предків, їх невідомі, але чудесні діла, їх страждання і болі… І я вирішив віддати своє життя вивченню минулого, вивченню діяльності наших далеких предків. Я піду в Світовий Архівний Фонд! Хочу знати, що вони бажали бачити в наш вік, чого вимагали від нас…
Тінь невдоволення пробігла по обличчю Міровола.
— Ти добре подумав, сину? — спокійно запитав він.
— Так! — твердо відповів син. — Але хіба я неправий? Скажи, хіба я не переконав тебе?..
Міровол мовчав.
Леліока поклала руку на плече чоловіка, лагідно посміхнулася.
— Може, ти не зрозумів його? Може, треба згодитися з ним?..
— За нього логіка, — знизав плечима Міровол. — Що я можу сказати?..
— Ні! — гаряче заперечив Світозар. — Не логіка, не веління розуму, а голос серця кличе мене на цю до-рогу. Віриш, батьку?..
Міровол мовчазно, але щиро обняв сина, притиснув до широких грудей…
З мороку століть
На душі Світозара повис легенький смуток. Вийшло не зовсім добре. Хоч батько, мати і сестри від щиро-го серця бажали йому щастя і успіхів, але вони були явно незадоволені його вибором.
— Чи варто було б молодому хлопцю зариватися в архівні підземелля? — обережно запитував Міровол, боячись образити сина.
— Я вирішив! — стримано кинув Світозар.
На цьому полеміка закінчилась. Сім’я весело святкувала Світозарове повноліття, перебравшись з коте-джу на зарослий вербами і лозою піщаний острів посеред ріки. Там вони купалися, плавали, ловили вудками зеленавих окунів.
Потім Міровол запропонував зробити прогулянку на літаючому майданчику. Вони летіли низько над зе-млею, і Міровол, явно адресуючи свої слова сину, тихо говорив:
— Ми часто навіть не думаємо про досягнення людства на шляху до істини. Але яка безодня розділяє нас і наших предків… Ось погляньте — перед вами Інститут Воскрешень. Ми вимовляємо ці слова спокійно, як давно знайомі, звичні. Нам здається, — тут Міровол пильно подивився на сина, — що в цих словах чи навіть у цій установі немає ніякої романтики, а лише одноманітна робота по поверненню трупів до життя…
Світозар легко посміхнувся, але не відповів. Він перехилився через бар’єр, дивлячись на велетенську бу-дівлю Інституту Воскрешень. Вона здіймалася тонкими гармонійними лініями над морем зелені і сама здавала-ся породженням могутньої сили землі, напоєної життєвим соком. Зеленаві куполи центральної будівлі пропливли внизу і танули вдалині.
(Продовження на наступній сторінці)