Юнак хутко схопився з широкого ліжка, поправив подушку, розіслав простирадло. Потім легкими кро-ками вийшов у невеликий сад, оточений суцільною стіною в’юнких рослин. Посередині саду в рожевому від-блиску ранку іскрилася в басейні вода. Світозар пірнув кілька разів, вийшовши з басейну, зробив цикл гімнастичних вправ.
Одягаючись в прохолодну світло-сіру одежу, він тривожно поглянув па обрій.
Ось-ось зійде сонце. Треба поспішати! Рідні, мабуть, уже чекають його…
Світозар недбало розчесав попелясте волосся, байдуже оглянув свою постать в дзеркалі і рішуче попря-мував до дверей, що вели в центр будівлі.
Він увійшов до круглої зали. М’яке рожеве світло розливалося по приміщенню. В’юнкі рослини повзли по стінах до купола, розквітали великими блідо-фіолетовими дзвіночками. Від них віяв тонкий ніжний аромат.
За круглим столом сиділо кілька людей.
Коли Світозар зайшов, їхні обличчя одностайно повернулися в його бік. Хлопець широко, трохи винува-то посміхнувся.
"Мої родичі точніші від мене", — подумав Світозар, схиляючись у вітальному поклоні. Вголос він ска-зав:
— Пробачте, я, здається, запізнився…
Його слова заглушив мелодійний дзвін. Це астрономічний годинник сповістив про схід сонця. Високий чоловік встав з-за столу, міцно обняв Світозара. Його сіро-блакитні очі м’яко усміхнулися. Це був Світозарів батько — Міровол.
— Ти точний, як завжди, — сказав він. — Це ми поспішили. Поздоровляю тебе з повноліттям, сину! Ба-жаю тобі ясності думки і великого знання!..
З-за спини Міровола виступила худенька струнка жінка з строгим круглим обличчям і стальними очима. На перший погляд можна було сказати, що вона дуже сердита. Але Світозар знав, що це тільки здається, а на-справді його мати Леліока була надзвичайно ніжною.
— Поздоровляю, сину! — продзвенів голос Леліоки. — Бажаю тобі великої любові!..
— Поздоровляємо, брате! — вигукнули разом дві сестри, Ені й Тора, цілуючи хлопця в щоки з обох бо-ків.
— Мужності тобі до кінця! — сказала Ені.
— Хорошої дівчини тобі — вірного товариша на все життя! — додала Тора.
Світозар почервонів, відмахнувся:
— Я про це не думаю. І ніколи не буду думати! — рішуче додав він, згадавши сумне прощання з Ліо.
— Прийде час, подумаєш! — лагідно усміхнулася мати, погладивши сина по плечу.
Світозар, стримуючи хвилювання, охопив сильними руками чотири рідних голови і пригорнувся до них. Так обнявшись, всі завмерли на мить. Пролунав останній удар передзвону годинника. І в ту ж хвилю купол приміщення зажеврів золотим вогнем. Здавалося, там розквітала вогняна квітка. Ось від центра виросли барвисті пелюстки, вони розповсюджувалися далі і далі, сягнули до країв купола. Тепер все приміщення заграло кольорами райдуги, небесні барви лягли на радісні обличчя присутніх.
— Сонце зійшло! — тихо промовив Міровол. — Почався перший день твого нового шляху, сину, шляху в зрілість!..
Всі розсілися за столом. Почалася жвава розмова. У середині стола з’явився отвір. Міровол дістав звідти дві темно-червоні пляшки з сріблястими голівками, п’ять кришталевих старовинних келихів.
— Батьку! — завбачливо озвався Світозар. — Я не питиму! Здається, ти сам колись мені говорив про жа-хливі наслідки, до яких у древності спричиняло вживання алкоголю!..
Міровол засміявся.
— Ти не забув моїх уроків! Це добре. Але ти вже дорослий і маєш загартовану волю. Гадаю, що це питво не захопить тебе. А випити треба! По традиції, яка ведеться з сивої давнини!..
— Ну, коли так, то вип’ємо! — махнув рукою Світозар.
Гучно тріснуло. Корки полетіли вгору. Іскристо-золоте вино — густе і запашне — запінилося в бокалах.
Всі встали. В мовчанні продзвенів кришталь. Ніхто не проголошував тосту — бажання було висловлене без слів.
— Ну, а тепер, — Міровол високо підняв у руці порожній келих, — робіть усі так!
Він розмахнувся і вдарив бокалом об підлогу. В усі боки бризнули прозорі скалки. Потім розбилися на дрібні шматки ще чотири келихи. Кілька хвилин всі стояли в урочистому мовчанні.
— Колись у такі дні ювілярам або іменинникам дарували всякі речі, — сказав Міровол, даючи знак сіда-ти. — Тепер тобі не потрібні подарунки. Вся безкінечність перед тобою, сину, і ти її господар!.. Ти знаєш, для чого ми прибули?
— Звичайно, — здивовано відповів Світозар. — Щоб поздоровити мене…
— Не зовсім так, — заперечив Міровол. — Ти здобув універсальну освіту і тепер будеш вибирати свій власний, улюблений шлях. Чи ти обрав його?..
Світозар не відповів. Знову блискавично в його пам’яті постали образи давніх часів, постаті далеких предків, що переслідують його і в снах. Грім далеких боїв пролунав десь у темряві свідомості, закликаючи, на-гадуючи… Хлопець здригнувся.
— Що з тобою, сину? — здивовано запитав батько. — Ти раптом чомусь спохмурнів.
— Так, нічого… — Світозар отямився. — Послухай, батьку… Я піду…
— Зачекай! — перебив його Міровол. — Не говори… Перед тим, як ти висловиш своє бажання, я хочу показати тобі принади різних професій. Кращі спеціалісти розповідатимуть тобі про це. Я приготував довгу, але цікаву лекцію спеціально для сьогоднішнього дня…
— Але ж, батьку, я вибрав!..
— Можливо. А все ж, поглянь, подумай…
Міровол підійшов до маленького щитка на стіні приміщення, натиснув кнопку. Непрониклива чорна за-віса почала швидко підійматись від підлоги до височенного купола. Це діяла всередині стіп система світлофіль-трів. За кілька секунд стало зовсім темно. І тоді в мороці почувся голос Міровола:
— Почнемо з космонавтики. Оглянемо поступово всю систему.
Перед присутніми спалахнув блідо-зеленим сяйвом прямокутник стереоекрана. Здавалося, простір при-міщення відсунувся у безодню. Ось на темному тлі засяяла зірочка. Вона блискавично виросла, перетворилася на планету. Над планетою в чорній прірві пульсувала гігантська куля Сонця. Його сяйво було послаблене філь-трами. Під палючим промінням розстилалася безкінечна гола пустеля. Розпечене каміння, неймовірно глибокі тріщини, несамовиті вихори розріджених газів, що вириваються зсередини планети! Дивитись на таке видови-ще було неприємно…
— Меркурій! — констатував Світозар. — Жахливий світ!..
— Не поспішай з висновками, — почувся голос Міровола. — Дивись далі…
Здавалося, об’єктив наблизився до самої планети і раптово проник під ґрунт. На екрані з’явилися астро-номічні обсерваторії, які спеціально займалися вивченням Сонця. Ось за пультом, в повітряному кріслі повис десь під стелею чоловік. Він дивився на екран телеустановки, наспівуючи якусь веселу пісеньку.
— Генімар, — сказав Міровол. — Один з кращих астрономів системи, великий знавець в області космо-гонії…
Астроном ніби почув голос, повернувся в кріслі і поглянув униз. Його молоде худорляве обличчя усміх-нулося.
— Генімар! — крикнув Міровол. — Ми вітаємо тебе!
Генімар відповів граціозним жестом руки.
— Мій син вступає сьогодні в життя. Я показую йому систему і пропоную вибрати шлях. Розкажи, чим цікава твоя професія?..
— Із задоволенням! — почувся різкий високий голос астронома. — День і ніч, тобто завжди, — бо тут нема ні дня ні ночі, — наші найточніші інструменти вивчають діяльність центрального світила. Нам пощастило дати вичерпну відповідь про походження Сонця, джерела його енергії і еволюцію… Наука вважає, що перед згасанням Сонце спалахне під впливом змін, які настануть після закінчення циклу ядерних реакцій? Це загро-жує життю на Землі та інших планетах. Ми мусимо бути готові до переселення в інші світи або до використан-ня штучних джерел тепла і світла.
— Я чув про це, — сказав Світозар.
— Можливо, — вів далі Генімар. — Недавно навколо Плутона запущені супутники з реакторами, ство-рюється планетна атмосфера і моря. Почнеться круговорот, створиться органічний ґрунт, а потім з’явиться жит-тя. Можна сказати, що люди готові до переселення в інші світи…
— І скоро це буде? — тривожно запитав Світозар.
Генімар засміявся.
— Час відносний. Тим більше, що ми вступаємо в еру безсмертя. Але ждати ще дуже довго. Не менше більйона років… Проте, необхідно весь час слідкувати за діяльністю Сонця, щоб бути готовим до всього!..
— А може, ми знайдемо методи боротьби з циклічними вибухами Сонця? — гаряче озвався хлопець.
— Можливо, — сказав Генімар. — Навіть напевне! Як би там не сталося, ти бачиш, що в астрономії — безодня роботи. Я гадаю, що моя професія — дуже потрібна і романтична!.. Бажаю щастя!..
Постать астронома зникла. На екрані з’явилися довжелезні підземні зали, де автомати добували з глиби-ни планети різні метали і перетворювали їх у складні машини. Та найцікавішою була енергетична установка Меркурія. Вона охоплювала підземним кільцем весь Меркурій. На екрані з’явилося обличчя жінки — керівника енергетикою внутрішніх планет. За проханням Міровола вона сказала:
(Продовження на наступній сторінці)