— Я кажу про життя, — поправив батько.
— Все одно, — запевнив Роман.
— Гм… Все одно? Дивно. Гра і життя — не все одно. Давай реванш.
— Який реванш, батьку? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!
— Ну-ну! "Слабак!" Я просто замислююсь, думаю про інше, от і попускаю тобі.
— Так уже й "попускаєш", — поблажливо всміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось.
— До якого діла?
— А про мою докторську дисертацію забув?
— Послухай, Ромо, — зітхнув батько, — а чи не здається тобі, що моя поміч, як би м’якше сказати, переходить за межі допустимого?
Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.
— Ким допустимого?
— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою.
Роман знизав плечима.
— До чого тут наукова етика? Що за химера? Ти говориш, немов старорежимний гімназист. Сам упхнув мене у теоретичну фізику, так би мовити, зліпив із мене кандидата. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Не випадає! Треба таранити далі. Док-тор, членкор, академік.
— Ого! Барвисте майбутнє.
— А чого ж! "Коль грозить, так не на шутку!" Доки є можливість, треба користуватися.
— Ким же це "користуватися"? — поцікавився батько. — Мною?
— Не чіпляйся до слів. Згодом кількість переросте в якість. Діалектика!
— Філософ! Я й не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість у якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор.
— От і будь архітектором, — Роман перехилився через перила веранди і понюхав синенькі квіти морозу. — І потім, з тебе, батьку, не вийде Остапа Вишні. Кинь іронію.
— Є таке слово не наше, синку: цинізм.
— Є, таточку, — в тон йому відказав син, — й інше древнє слово: фарисейство.
Кирило Степанович скочив зі стільця, змів з дошки фігури.
— Добра в мене випала відпустка, спасибі тобі. Відпочинок, називається!
— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш Євген…
— Еге, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним, де він?
— Знову поїхав у село. В якусь яму над Дніпром. Затіває там якісь фантасмагорії. Ду-рень. І ні гу-гу — мовчить. Слухай, батьку, я хотів з тобою дещо обговорити.
— Що таке?
— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гааґу.
— Не сам? Розумію. Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора? Їй ще, мабуть, не можна. Ти провідував її? Що з нею?
— Одужала, — роздратувався Роман, — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї.
— Як то не про неї?
— Ай, батьку, я зовсім не про те. Оксана не до діла тепер.
— Не розумію…
Бесіду перебив звук автомобільної сирени. Загавкав пес. Почувся грайливий голос: "Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчику, здрастуй!" Від хвіртки бігла пишногруда Гера, у вузеньких штанах, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оран-жева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, закличні губи.
Кирило Степанович застебнув піжаму на грудях, хмикнув.
— Чого це вона? Дивна якась.
— Кириле Степановичу, вітаннячко! — крикнула Гера. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва. У мене все готово.
— Здрастуй, Геро, — відповів здивований Кирило Степанович. — Що у тебе готове? Дипломна робота?
— Помилуй боже, — засміялася Гера. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут.
— Як то? Чому? Батько тебе з такими труднощами пропхнув.
Роман торкнувся рукою батькового плеча, кашлянув.
— Слухай, тату, я забув тобі сказати… Чи, може, не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона вдома. Вистачить клопоту і в сім’ї.
Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.
— Не розумію, до чого тут — вона… і ти?
— Як то не розумієте? Ми одружилися! — радісно просяяла Гера.
Ці слова були для батька, ніби грім серед ясного неба.
— Од-ружилися? Коли?
— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово, еге?
Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.
— А як же…
— Заспокойся, батьку, — перебив Роман. — Все буде о’кей!
— Весілля сьогодні ввечері! — щебетала Гера. — В ресторані "Москва". Зал на сто персон. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися!
— А як же…
— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по руці Гера, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули. Всі ваші знайомі будуть. Ніхто не буде ображений.
— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман, — Я домовився. Ти, звичайно, за-платиш?
— Гм… Як же це? — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але я не збагну.
Гера цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:
— Я сподіваюся, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити попо-лам. Там для нас припаде дві кімнати… з окремим ходом. А після постараємось. Ви з бать-ком постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру.
— Геро, про це потім, — перебив Роман.
— Так, так. Це дрібниці, проза життя. Папочко, треба сказати Поліні Михайлівні. Для неї це теж буде сюрприз. Де вона?
— Здається, у фліґелі. Хм… Але все-таки як же…
— Тоді я піду. Ромцю, готуйся! Папочка, чао!
Гера побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро гля-нув на Романа. Той одвів погляд.
— Що це означає, Романе? — запитав батько.
— Тату, — зітхнувши, розвів руками син, — я розумію, про кого ти турбуєшся. Окса-на… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипаль…
— Як то не скрипаль?
— Я розмовляв з лікарем. Справа кепська. Пошкоджена рука. Пальці покалічені. Грати вона не буде.
— Зажди, зажди. Нехай так. Хай вона не буде грати. Але ж ти любиш її, а не скрипку. Ми готували заручини. Ти хотів одружитися.
— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється.
— Романе! — скрикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же якась межа.
— Батьку, не треба сцен. Ми не в театрі. Ось іде мама, поговори з нею.
Гера поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман кинувся до неї:
— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи. Поясни йому.
— Кирюша, йди сюди.
Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:
— Ти нетактовний. Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Гері? Нема Оксани. Не було… Ясно? Наша невістка Гера. Невже ти не радий? Сват академік, твій товариш. Ім’я! Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна? Кирюшо, треба мати розум.
Роман сміявся біля хвіртки:
— Розстроївся старик.
— Нічого, хай звикає, — вторила йому Гера. — Знаєш, на три тисячі потягло. Дехто лопне від заздрощів.
— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька.
— Ну, думаю, тато дасть половину, — підрахувала Гера. — Рахунок пред’явимо стари-кам. Бах — і все! Скажу своєму, хай приготує на вечір бабки.
— Так і зробимо.
— У тебе є сигарета? Я забула купити. Дай вогнику. Про яку це ти дисертацію з ним гомонів? Мені мама натякнула.
— Моя докторська, — похвалився Роман.
— Ого! Ти рекордсмен.
— А чого ж милитись? Раз — і в дамки.
— Це моя хватка. А яка тема?
— Модерна. "Схематика всесвіту в світлі сучасних релятивістських концепцій".
— Лади! А не заплутаєшся?
— Батько зварганить. А я одтарабаню. Тема дуже вдячна. На грані фантастики. Пер-спективна. Можна притягти архіінтригуючі факти з космофізики, з ядерної фізики. Розумієш? Симпозіуми, конґреси, з’їзди, крилата тема.
— Оце по-моєму! Я погуторю зі своїм предком. Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечено.
— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина.
— Тоді він поговорить, з ким треба.
— Ну, це інша справа.
Роман глянув на виріз блузки, мацнув очима пишні гру. ди, обняв Геру. Вона борони-лася, звабно сміялася, викручуючись вужом.
— Пусти. Незручно. Хіба нема місця? В губи не треба. Он батько йде.
Роман одступив убік, запалив сигарету. Гера припудрювалась, поглядаючи в дзеркаль-це. Роман махнув рукою батьку, крикнув:
— Ну, ми потопали, тату! Чекаємо. Ти ж дивись, не забудь. Не запізнюйтесь!
Вони вискочили за хвіртку. Завуркотіла машина. Загавкав пес. І все затихло. Кирило Степанович дивився їм услід, гірко шепотів:
(Продовження на наступній сторінці)