Побіг. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев, мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі підхопить якась ма-шина. Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть. Міліціонер посварився пальцем з будочки.
Євген знову побіг. Задихаючись, мчав мимо байдужих людей. Мимо кам’яних екзотич-них будівель. Мимо розцяцькованої юрби біля оперного. Мимо гуркоту ґіґантського пус-тельного міста.
Ось і Золоті ворота. Вже недалечко. Вже зовсім близенько. Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя. Я з тобою.
Він уже не пам’ятав, як добрався до станції швидкої допомоги, його відштовхували, не розуміли, про що він говорить.
— Оксана? Яка Оксана? Скрипачка? Не знаємо, документів не перевіряли. У нас багато нещасних випадків. Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?
— Не знаю, — з болем сказав Євген. — Яке це має значення? Вона — для мене найрідніша в світі.
— Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну ось… знайшов… її відправляють до Жовтневої лікарні на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…
— Лікарю, я хочу її бачити. Лікарю, ви чуєте?
— Ви збожеволіли! Вона ж непритомна. Хто вас допустить?
Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же йому бути?
Оксано, я буду серцем, думкою охороняти тебе від смерті. Я не допущу, щоб ти пішла в морок, у небуття. Я закрию тебе від чорної безодні. Ми ще зустрінемось. Ти ще усміхнешся голубими, як незабудки, очима. Ти ще повіриш мені, зрозумієш, як я тебе кохаю, як бережу тебе в серці.
Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану, сів під деревами. Зго-ри падало жовте листя, в небі купчилися грізні темні хмари. Євген плакав і не соромився сліз. Якесь дівча зупинилося перед ним, здивовано дивилося, кліпало великими, як у ляльки, очима.
Оксано, ти бачиш — доля розлучила тебе з ним. Ти інша, зовсім інша, ти випадково по-трапила у моторошну яму, чуєш? Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, розжену мару й візьму тебе в серце своє, — оновлену, ясну й чисту. Я люблю тебе, Оксано…
Мелодія шоста
БУМЕРАНҐ
ХОЛОД
Тиша. Чому така жахлива тиша? Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.
Де вона? Що з нею? Несила поворухнутись. Руки ніби чавунні. Гарячі струмені прони-зують тіло. Що це — сон?
Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них. Все довкола сіре, невиразне. Зненацька до свідомості донісся страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крики людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала. Концерт, заручини, поїздка на авто і… катастрофа.
Вона жива. Вона в лікарні. А як же Роман? Там же зібралися люди, вони ж чекають її і, мабуть, нічого не знають.
З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Ма-буть, лікар.
— Прийшла до тями, — почувся голос. — Три дні без пам’яті. Довгенько…
"Три дні", — жахнулася подумки. Вже три дні в темряві. І не відала про це! А Роман? Що з ним? Стільки клопоту завдала вона йому. А мама? Бідна мама, вона, напевне, божеволіє з горя.
— Ви чуєте мене? — почулося запитання.
— Чую, — прошепотіла Оксана.
— Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.
— Лікарю…
— Що ви бажаєте?
— Скрипка… де скрипка? Ціла?
— Ви бачили таке? — озвався здивований голос. — Про скрипку питає. Ніби той му-жик, що розрубав ногу, а бідкається про чобіт. Ціла ваша скрипка. Ціла.
— А хто-небудь питав… про мене?
— Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Цілу ко-пицю приніс. Он стоять на тумбочці.
Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд.
— Передайте Роману, — прошепотіла вона, — хай прийде.
— Роман? — здивувався голос. — Не Роман… а, здається, зачекайте, я тут записав… Ага, Євген.
— Євген?
— Атож, Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався.
Що вони говорять? Дзвонив по телефону, турбувався? А Євген… бігає попід вікнами, попід лікарнею?.. Може, вона втратила пам’ять? Переплутала імена. Роман… Євген… Гарячі обійми, поцілунки, жагучий шепіт: "Навіки з тобою… до смерті з тобою…" Було чи присни-лося? Може, все марення? І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі, білі кучері, тихий, несміливий голос, і тужливий крик мартинів над деснянськими луками. Знову пливе морок, накочується, колише її. Як боляче в серці. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість. Знову ти-ша, небуття…
На другий день Оксана опритомніла цілком. Відчула, що до неї повертаються сили. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана по-нюхала білі пелюстки. Тонкий полиновий запах п’янкою хмаринкою поплив у свідомість.
Оксана глянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами, випростані вздовж тіла, ніби не свої. Вона поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити? Жодної чутливості, ніби дерев’яні. Невже поранені? А як же скрипка?
Вона захвилювалась. Де лікар? Треба запитати лікаря. Що в неї з руками? Я пальцями? Підвелася з ліжка, похитнулася. Яка вона слаба. Що це на ній? Смішна довга сорочка. А на бильцях ліжка халат. Як його одягти? Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей, про-чинила їх. У коридорі чувся голос. Ага, вона згадала — це ж лікар. Визирнула в коридор. Постать у білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном, чулися слова:
— Жаль. Руки для неї — головне. Розумію. Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку, а людину.
Що? Неповторне явище? Ну, знаєте, кожна людина унікальна.
Що він сказав? З ким він говорить? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?..
— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте? Хм… А вона питала про вас. — Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану, і радісно сказав у трубку: — Хвилиночку, вона якраз вийшла. Хвора, йдіть сюди. Передаю трубочку.
Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла у далеч. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:
— Це ти, Ксана? Вітаю тебе. Як ми всі переживали за тебе! Таке горе! Як ти себе почуваєш?
— Не знаю, — прошепотіла Оксана.
— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба? Я даремно турбую тебе. Що?
— Чому ти не приїдеш, Романе?
— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце збираюся у відрядження. Терміново. За кордон. В Гааґу, на міжнародний симпозіум. Здорово?
— Здорово, — ледве чутно промовила Оксана. — Ти хутко йдеш… вгору, Романе.
— Блискавично! — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святку-ватимемо доктора.
— Так, так. Я знаю… все буде саме так… А як же я?
— Ти, Ксана? Лікуватися треба.
— Як же… заручини, коли тепер?..
— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу. Треба, щоб ти вийшла. Поговори-мо, вирішимо разом. Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили. Я їду за ти-ждень. Якщо до цього не побачимось, тоді після повернення.
Клацнуло в трубці, почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулася. Лікар підхопив її, поглянув у зблідле обличчя.
— Голубонько, та ви на себе не схожа. Негайно в ліжко!
— Нічого, нічого, лікарю, просто голова запаморочилась. Пройде. Проведіть мене.
Лікар повів її, підтримуючи, до палати. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:
— Не хвилюйтеся. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує якийсь Євген. Пустити на побачення?
Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чо-го йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!
— Передайте йому, — з гнівом прошепотіла вона, — щоб він не з’являвся сюди ніколи! Ніколи! Я не хочу його бачити, не хочу, не хочу!.. Чуєте?
Вона впала на подушки, заридала. Холод оповив серце, котився по тілу, гострими кри-жинами пронизував душу. Холод… холод… холод…
ЦИНІЗМ
Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав на боки, милувався осінніми квітами, жовтим опадаючим листом. Прислухався до звуків машин, на-сторожувався.
— Що це з тобою? — запитав батько, одриваючись від гри.
— Нічого. А хіба що?
— Та якийсь ти ніби зляканий.
— Хм… Це тобі здається. Краще ти бійся. Мат!
— Як мат? — здивувався Кирило Степанович, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. — Е ні, зажди. Я переходжу.
— Це проти правил, — ліниво озвався Роман. — У житті так не буває. Потерпів пораз-ку — не встанеш.
— Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки.
— Який тоді смисл у грі?
(Продовження на наступній сторінці)