— Я чекав цього запитання, — зрадів Промінь. — Сідай сюди, Маріє. Бачиш оцю квіточку?
— Бачу. То й що?
— Тобі подобається вона?
— Вона прекрасна.
— О, чуєш? Прекрасна. Ти промовила слово: краса. Що воно означає?
— Що означає? — розгубилася Марія. — Як тобі сказати… Ну, гарний, позитивний, приємний…
— Не повна відповідь, — зауважив Промінь, торкаючись пальцем пелюсток. — У са-мому слові закладено зміст: краса… красний… червоний… гарячий… активний… енерґійний, такий, що найактивніше виявляє свою суть у завершенні.
— Найактивніше виявляє свою суть і негативне, огидне, — заперечила Марія.
— Так, — підхопив Промінь. — Але огидне, негативне падає, розкладається. Воно не дає парості чи зерна для всебуття, воно засуджене на загибель, воно не еволюційне, бо не вирощує пуповини для єднання з життям, а руйнує всі інші пуповини, виснажує їх, паразитує на них. А прекрасне — це те, що на своєму рівні, навіть найменшому, повністю виявляє свою життєтворчу суть, розкриває всі еволюційні можливості спів’єдності, гармонії, співпраці, віддавання. Рослини, квіти — найкращий приклад ідеального співжиття з природою; сонце, дощі, земля, зерно, руки садівника-творця дають чудовий синтез, який ми й оцінюємо словом — краса.
— Зажди, — перебила Марія, — ти забув про моє запитання.
— Чому забув? Ти хотіла знати, як Земля чи планети, подібні до неї, можуть поєднатися із всебуттям, з цілістю? Ти не можеш злити в своїй уяві таку багатоликість форм воєдино?
— Не можу, Променю.
— Справа не в заміні форм, не в знищенні одних і плеканні інших, а в зведенні всіх проявів буття до єдності через красу, через гармонію. Там, де є співпраця, взаєморозуміння, взаємочутливість, солідарність, там панує радість і краса. Там — лад. Як уособлення пісенності, мелодійності. Навіть ваше слово влада — означає силу, котра ладує, гармонізує суспільні явища. Справжня влада — це композитор суспільної пісні буття. Ваша країна по-чала творити таку пісню, таку симфонію, котра має об’єднати всі буттєві прояви і вийти у великий космос. Та чи всі у світі розуміють вас, підтримують? Скільки ще в ньому крові, стогону, страждання, дисгармонії, потворності. Руїни прекрасного — майже щоденна реальність вашого світу. Лише окремі оази, окремі джерела краси. І океан дисгармонії. Ноо-сфера клекоче ненавистю, ваше братерство під загрозою війни.
— Це так, Променю. Я згодна з тобою. Велетенська частка творчих сил відтягується для створення засобів агресії і захисту від неї. Це страшна необхідність нашої реальності. Тому я й дивуюся твоєму оптимізму: в чому ти бачиш запоруку гармонізації світу? Де ті си-ли, котрі об’єднають" світ краси, наш світ, кращі вияви світової творчості і гримлячий зло-бою світ антагоністів?
— А навіщо поєднувати чужорідне? — здивувався Промінь. — Ви ж давно вибрали шлях революційного самооновлення. Ви, мов казкова птиця, що самонароджується в огні. Те, що вічне, воскресає ще сильнішим, життєдайнішим, а тлінне, сміттєве, вчорашнє, по-творне спопеляється. Тяжкий цей бій, але це єдиний шлях до об’єднаного буття. Ви ведете поєдинок космічний, його результат матиме вплив на безмежність. Ви пробиваєтесь із яйця темряви, забобонів, ворожнечі, стиснутості, самозакоханості у світ розкованості й всеможливості. А пробившись, ви відчуєте присутність, наявність космічного братерства, котре теж воліє допомогти вам, але не втручається у тонкий процес вашого самоформування.
— Ти сказав, — яйце темряви, стиснутості, — задумливо озвалася Марія. — Це дуже образно. Десь я читала про це. З яйця зароджується світ… Навіть сучасна космогонія виво-дить все проявлене буття від своєрідного яйця-зерна, котре колись розпалося і донині розширюється.
— То — механістичні уявлення, — заперечив хлопець. — Я маю на увазі якісний ас-пект. Коли вам удасться згармонізувати світ і вийти на вищу орбіту світосприймання, це бу-де подібно до вибухового народження. І ось цей світ, у якому ми зараз перебуваємо, розкриє дивні глибини краси й можливостей. І не лише у зоряну глибінь відкриються шляхи. Ще всеосяжніші світи відкриються у надрах вашого духу, в безодні кожної частки матерії. Лю-дина дасть розум і серце безмежності. Це й буде перехід до об’єднаного буття, до всебуття. Ви вже на цьому шляху, хоч і довга й важка ваша дорога. Ой, яка довга! Правда, можуть бу-ти й могутні стрибки, котрі долають одразу віки, епохи. Та чи знайдете ви таку потужність, таку певність у собі?
— Досить, Променю… Досить, — попросила Марія.
Вона охопила долонями своє обличчя, завмерла. Промінь мовчав. Тихо плюскалась во-да в берег озера, шуміли смереки. Десь у дворищі гомоніли хворі. Вона підвела обличчя, ніжно й сумно глянула на хлопця.
— Я майже вірю тобі, — сказала вона. — Але моя свідомість не сприймає всього. Я са-ма собі здаватимуся божевільною, якщо прийму на віру такий світогляд.
— Пусті поняття, — втомлено озвався Промінь. — Косність думки, традиції. Тобі хо-четься підтвердження, тобі хочеться чуда.
— Так, — згодилася вона. — Не чуда, а надземного явища. Яке б переконало мене.
— Смішні люди, — підсумував Промінь. — Чудо довкола вас. Оця квітка чудо. Навіть я з моїм знанням не можу пояснити це чудо, тайну квітки. Сонце над нами чудо. Ваші пояс-нення — лише школярські схеми, щоб зняти комплекс неуцтва. Тайна сонця — його життєдайність. Хіба ви задумувалися над цим? Адже воно породило вас, воно джерело навіть вашої свідомості, то хіба ж його тайна в схемі ядерних реакцій? І ви самі вражаюче чудо. Ваш шлях від мінералу, від амеби до мислячої істоти — чудо з чудес. І в той же час нема чуда. Бо все закономірно. Просто є звичні явища і поки що незвичні… Тобі треба щось таке, щоб вразило тебе?
Вона мовчки хитнула головою.
— Я покажу тобі таке явище. Тільки навряд чи це переконає тебе. А потім ми розлучи-мось. Я повернуся додому.
Думки вихором крутилися в свідомості Марії. Що він говорить? Невже це можливо?
— Принеси мені який-небудь музичний інструмент. Наприклад, скрипку…
— Для чого, Променю? — здивувалася Марія.
— Побачиш, — спокійно відповів хлопець, загортаючись У халат. — Це буде моїм до-казом, чудом, моїм прощальним подарунком.
ЧУДО
Що з тобою, Маріє? Де поділись твоя воля і здоровий глузд? Ти стала жертвою якоїсь фантасмагорії, космічної казочки, тебе заворожили дитячі очі й ніжний голос дивного юнака, його головоломна схематика всебуття.
Як це могло статися? Він просто й спокійно перевертає всі звичні уявлення. Неможли-во, щоб патолоґічний, хворобливий розум побудував такі стрункі й лоґічні теорії. Не може бути, щоб він так спокійно і впевнено відстоював їх. Ні, це не гра зрушеної психіки. Тоді що ж?
Усю ніч не спала Марія, лежала з відкритими очима на ліжку, дивилася в пітьму, дума-ла. З сутінків котилися на неї хвилі дивних образів, спалахували в безодні золоті, срібні й голубі зірки, сплітали казкові обриси примарних світів. І чувся ніжний голос… його голос.
Марія схоплювалася з ліжка, йшла до вікна. Над чорними смереками блимали зорі. Над озером котилися сиві тумани. Земля спала. Спали гори. Спали люди. Тільки вона, як непри-каяна, дивилася в пітьму, сама себе карала потоком болісних думок та сумнівів.
Раніше все було так просто, ясно. Вона зростала поміж людей, у звичному суспільстві. Вона знала, що Земля в полум’ї боротьби, у вихорі протистояння, у пошуках єдності та миру. Вона бачила вади й хиби людей, хотіла віддати своє життя та вміння, щоб бодай трохи по-легшити тягар тим людям, котрі потрапили в полон страшної недуги. І обрала шлях лікаря. Вже навчаючись в інституті, остаточно вирішила стати психіатром. Чому? Бо відвідини лікарні для психічнохворих страшенно вразили її.
Довго їй ввижалися спотворені лиця, жалюгідні гримаси, безладне бурмотіння. Скалічене життя, роздвоєна психіка, маніакальність, буйні припадки. Звідки на людей нако-чувалися урагани, що трощили психічну зрівноваженість? Що було причиною? Чому рапто-во довколишній світ здавався людині карикатурним і облудним? Звідки виникали ефемерні світи лагідності й насолоди? Звідки з’являлися зграї страшних, нещадних переслідувачів?
Вона не могла залишатись байдужою. Вона жадала бути солдатом, який стане на шляху тієї навали хвороб, що загрожувала окремим людям. Вирвати полоненого зі світу химер, в безодні страшних ілюзій, повернути мислячій істоті сонце й ласку, розум і любов — хіба це не найкраща нагорода за будь-яке зусилля і напругу?
Їй пощастило. Вона пішла працювати в новоорґанізований клінічний комплекс. Місце для нього було вибране ідеальне. Карпатські гори, смереки довкола, озеро, тиша. Одні умови могли вилікувати хворого.
Марія поринула в напружену повсякденну роботу. Забувала про себе, віддавала весь час хворим, шукала нових шляхів для боротьби з недугою.
І ось… з’явився він. Як блискавиця, як чудо, незбагненний привид. Як загадка буття. Найлегше було б віднести його до катеґорій ще не визначених. Але що це дало б?
Як же бути з ним? Як переконатися, хто він?
(Продовження на наступній сторінці)