— Он як? — здивувалася Марія такій здатності мислення хворого. — Ти вважаєш, що метаґалактика чи навіть багато метаґалактик, навіть наш Меґасвіт, лише водокрут у течії ва-шого світу?
— Так і є, — підтвердив Промінь. — Ти збагнула. Тебе вражають масштаби? Але що таке масштаби у надмірності? Для них нема еталона. Співвідношення — міра тих чи інших істот у відносних всесвітах. Ви вже догадуєтесь, що так звані елементарні частки можуть бути цілими всесвітами, де тривають мільярднолітні еволюції, киплять пристрасті, поєдинки. Ходімо далі. В ріці об’єднаного буття усе в одності, кожна цятка існуючого є разом з тим і спільнотою існуючого, його абсолютним відображенням. Усе в об’єднаному бутті злучено пуповиною…
— Пуповина? — здивувалася лікарка. — Як розуміти це?
— Так, як відому тобі пуповину, котрою викормлюється дитя в лоні матері. З’являючись, зачинаючись у нашому світі, індивідуум проростає все глибше й глибше в над-ра всеохопного материнського лона, п’є "кров" глибинної інформсфери, насичуючись знан-ням. Ще одна аналогія: наш світ умовно можна назвати потенційним світом, світом зерна, яйця, де все — в усьому. Але це зерно всеможливості, воно динамічне, всеохопне.
— Наша наука, — обірвала його Марія, — все глибше пізнає закономірності свого світу, шукає шляхів синтезу, мріє про контакти з іншими світами, іншими розумами. Ясно, що для цього потрібні міріади віків, але всяка дорога має завершення.
— Ти кажеш — контакт? — усміхнувся Промінь. — Контакт — це сумісність, а, отже, гармонія. Щоб контактувати, треба утворити одне ціле між ти і я. Абстрактного контакту нема. Ваша країна підняла ідею єдності, братерства, загального миру, встановлення на всій вашій планеті справедливої соціальної системи. Ви відстоюєте своє майбутнє у боротьбі, бачите небезпеку ядерної катастрофи. Заради Цього йдете на контакт з різними соціальними силами. Ви прагнете до спів’єдності, до узгодженості, а ваші супротивники — до роз’єднання, до егоїзму, до виключності. Тому я й кажу, що лише повна гармонізація вашого світу введе його до ріки єдиного буття.
— А ти, Променю… як же ти, дитя гармонії, зумів увійти до світу водокруту, як ти ка-жеш? І чому?
— Я знав про існування окремих світів, таких, як ваш, — пояснив Промінь. — Мріяв про подорож сюди. Бажав допомогти вам. Увійти сюди непросто. Перед цим я вивчив у гли-бинах єдиної інформсфери безліч життєвих форм Землі та подібних їй планет, потоки вашої інформації, вашу космоісторію, сукупності тваринних та рослинних асоціацій, напрямок еволюції, кільця історичних періодів. Я створив своєрідну узгоджену пуповину між своїм світом і вашим. Але, вже проникнувши сюди, я відчув страшний тиск, опір, протидію, а потім — вибух! Лавина дисгармонії тут надто велика. Мої можливості малі супроти неї. Я збагнув, що це ваша власна справа — досягти звільнення з водокрута.
— Розумію, — поспішно озвалася Марія, хоч сама вже не розуміла нічого. — Що ж ти думаєш робити тепер? Як повернешся назад? Чи залишишся тут?
— Ні, не залишуся, — спокійно відповів Промінь. — У цьому нема потреби. Я збагнув, що я лише заважатиму вашим тяжким, але героїчним зусиллям вийти з наростаючих кризис-них явищ. Я повернуся додому, хоч це навіть мені буде зробити досить важко.
— А як ти це зробиш?
— Ти мені допоможеш. Та спершу я хочу повністю зорієнтуватися тут. Заглибитися у систему вашого логосу, в глибини слова й мислення, щоб осягти закономірності вашого світу. А тепер… я хочу відпочити.
— Добре, — згодилася Марія. — Мені теж хочеться відпочити. Ми ще зустрінемось не раз.
— Навряд, — сказав Промінь. — Я довго не лишатимусь тут. Мене чекають…
— Хто?
— Друзі.
— Чому ж вони не прийдуть до тебе?
— Це неможливо. Прийшовши сюди, вони стануть такими, як я, як ви. Закони сфер невблаганні. У кожному світі можна діяти лише за його законами. Доки я тут один, я ще цільний і зберігаю тотожність зі своїм світом. Я мушу сам вернутися.
— Як ти це зробиш?
— Побачиш, — просто відповів Промінь.
Марія зітхнула. Що з ним поробиш? Жодної тіні сумніву на обличчі, жодного слова розгубленості. Що ж, він пообіцяв повернутися до своєї сфери. Побачимо, яку пуповину він розшукає, щоб вислизнути з чрева земного життя у свою фантасмагоричну країну всебуття. Начитався фантастики та вчених опусів про всякі там "кротові нори" в просторі й часі, про гіперпростори, про нуль-простори, про паралельні світи… Чого тільки вчені та фантасти не нагромадили в ноосфері сучасності. Ось і тріскаються молоді, нетривкі уми, потрапляючи у вихор заумності. Гай-гай, мій любий друже, не планета наша у водокруті буття, а ти, голуб-чику, потрапив у круговерть хвороби, з якої так тяжко вибиратися. Що ж, побачимо, як ти виборсуватимешся з цієї пастки. Це й буде пробним каменем для твоєї свідомості й пошуком методу для твого лікування.
— Ходімо, — підвелася лікарка. — Я покажу твою кімнату.
ХТО Ж ВІН?
Зробивши ранковий обхід, Марія зайшла до чергової. Запитала кореспонденцію. Пере-глянула листи, телеграми. Кілька з них містили відповіді на її запити. Зі Львова, Ужгорода повідомляли, що в університетах та інститутах студенти не зникали, не хворіють, всі на місцях. Навколишні села та містечка не могли повідомити чогось путнього про дивного хво-рого. Залишалася одна надія — на розшуки через орґани міліції. Вона вже передала їм фотографію пацієнта.
Марія зітхнула, похитала головою. Чим далі, тим більше заплутується клубок. Дове-деться викликати досвідчених спеціалістів, може, вони розберуться. Ясно одне: випадок цей унікальний, він не лягає у відомі стереотипи психозахворювань.
Вже кілька днів Промінь самотній. Марія навмисне не хоче зустрічатися з ним. Сподівається, що він забуде про зміст попередніх розмов, про своє бажання повернутися в інший світ. Сьогодні спробує продовжити знайомство. І постарається знайти ту нитку, яка може привести до розгадки. Будь-що знайти…
Вийшла з лікарні, пройшла дворищем клінічного комплексу. То там, то сям в алеях, між ялинами, гуляли хворі. Променя Марія побачила над озером. Він сидів на камені й, схи-лившись над невеликим кущем шипшини, розглядав рожеву квітку. Почувши кроки, розігнувся, побачив Марію. Обличчя його осяялось привітною усмішкою.
— Чому ти так довго не йшла? Я незабаром покину тебе…
"Не забув", — з досадою подумала Марія, а вголос сказала:
— Я хотіла, щоб ти відпочив.
— Я відпочив, — сказав Промінь. — І повністю оволодів символікою мови цього світу. Постараюся пояснити тобі все, про що запитаєш.
— Все? — перепитала Марія. — Хіба ти всезнаючий? Для того, щоб оволодіти інформацією про все, треба прожити вічність. І вивчити вічність. Хіба не так?
Промінь засміявся тихенько, ніби зажебонів гірський струмочок.
— Що таке вічність? Ти гадаєш, що це неосяжна тривалість, нескінченний потік часу? Насправді — це одність, єдність. Адже й у вашій мові це відображено. Вічне — Я спільність душ. Стати вічним — це об’єднати свою свідомість із свідомостями світів, які складають цілість.
— Але для цього треба осягнути безсмертя особи? — запитала Марія.
— Безсмертя індивідуальності, — поправив Промінь, — Особа вмирає, індивідуальність може ввійти у інформаційне віче буття, тобто стати вічною.
— Хіба це не одне й те ж — особа й індивідуальність?
— Ти змішуєш особу й індивідуальність? Дивно. Особа невпинно міняється. Щомиті. Вона руйнується, щезає, мов форми хмаринки. Вона ефемерна. Дитина, доросла людина, ста-ра людина — це ж різні особи. А свідомість у них — єдина, це нитка, на яку нанизується інформаційна гірлянда буття. Ця нитка усвідомлення і є індивідуальністю. Можна назвати її і психічною унікальністю, самобутністю.
— Що ж залишається після смерті людського тіла? — обережно запитала Марія. І по-думала: "Цікаво, що він скаже про співвідносний людського буття. Як він розв’яже цей космічний вузол?"
— Ти ж добре знаєш, Маріє, — докірливо похитав головою Промінь, — навіщо питаєш? Якщо особа міняється невпинно при житті ось цього тіла, то після його руйнації хіба може вона лишитися? Особа — лише якась грань, вияв вічної індивідуальності. Але таку індивідуальність треба сформувати при житті.
— Он як? — озвалася Марія. — Цікава думка. Дозволь, я сяду біля тебе.
— Сідай, — посунувся Промінь.
Марія присіла на камені поряд з хлопцем, ласкаво зазирнула в його очі.
— Що ж залишиться від земної людини, коли тіло її розпадеться? Я знову повторюю своє запитання. Особа вмирає… А індивідуальність, самобутність, як ти кажеш, сформована лише у одиниць… Тоді що ж, людство — лише тіньовий театр? Іскорки на хвилях ріки?
(Продовження на наступній сторінці)