— Де ти забарилася? — озвався до неї. — Незабаром вирушаємо до щорсівців.
Дівчина підбігла до нього, схопила за руку. Перевела подих:
— Бачила людей із Сміянів. Там сьогодні вішають дівчину. Партизанку. Треба вируча-ти!
— Із Сміянів? — побілів Микола, — Хто вона?
— Розвідниця щорсівців. Миколо, треба будь-що допомогти!
Микола тривожно дивився на Марію, не міг угамувати дивної тривоги, що раптом пой-няла його. Сміяни! Чому вішають в Сміянах? Хто вона? Чи знайома? Давно вже треба було побувати там, дізнатися про діда, матір, та все побоювався, щоб не навести на слід, не при-чинити лиха. І ось тепер…
— Нас лише чотирнадцять, — з сумнівом роздумував Микола.
— А німців з поліцаями не більше як півсотні, — наполягала Марія. — На нашому боці несподіванка.
— "Артисте", ми підемо! — озвався Стецюк. — Навіщо мені моє життя, коли молоду дівчину вішають?
— Ми готові! — підхопив Васько.
Микола оглянув партизанів. Погляди друзів не опустилися долу. Вони спокійно й віддано дивляться командиру в очі. Не він наказує, наказує їхня совість.
— Маріє, коли має бути страта?
— Сьогодні, о другій годині. Біля сільради.
— Двадцять кілометрів, — прошепотів Микола, внутрішнім зором охоплюючи шлях через болота й ліси, — Чи встигнемо за чотири години?
— Встигнемо! — гаряче запевнив Васько, аж підскочивши від нетерпіння, — Веди нас!
— Треба було б повідомити щорсівців. Так було б надійніше. Хто зна, чи відають вони, чи ні? Сергійку, доручаю це тобі. А ми — вперед.
— Єсть!
Ні секунди не затримуючись, Сергій метнувся бігом по стежині. Зник у чагарях.
Мовчки, дружним ланцюжком біжать партизани. Напружений подих, чіткий крок. Бо-лото. Низькоросла посадка. Очерети.
Ось тут вони з Оленкою пливли на човні весняними водами. Незабаром знову завирує течія — ген як палився повінню Дніпро. Оленко, де ти, кохана, тепер? Чи знаєш, де твій Ми-кола, чи ждеш його?
Високі вікові дерева. Цей ліс уже перед селом. Тут вони йшли в сутінках, зморені важ-ким плаванням. Оленка куняла, а дід розповідав Миколі про свої мандри. Доле, що це? На рідному обійсті чорніє пожарище. Що сталося з рідними людьми?
— Маріє, — на ходу крикнув Микола до дівчини, що бігла вслід за ним. — Що тут ста-лося? Пожежа чи що?
— Карателі, — озвалася Марія. — Тут нібито жив старий моряк, дід Сміян. Мені люди тутешні казали, що він був старостою.
— Старостою? — мов луна відгукнувся Микола.
— Атож. А помагав партизанам. Німці дізналися, оточили в хаті. Відстрілювався. Його й підпалили.
— Підпалили, — судорожно витиснув Микола, не стишуючи кроку. Крізь сльози бачив почорнілі верби, акації, недогарки шул. Усе, все зметено нещадним вогнем: хату, землянку, повітку… Матінко, а ти? А з тобою що? Невже й тебе убили нелюди?
Далі, далі. Не розпускатись. Зціпити зуби, в кулак серце. Життя неможливо убити, во-роже! Земля схоронить руїни, виростить квіти, вигодує нових богатирів.
Поза горбами. Поза млинами. Мимо колючих заростів акації. Вузенькими вуличками. Он уже мріє церква. Видно натовп, шибеницю. О прокляті, що ви принесли на рідну землю?
Партизани тримають зброю напоготові. Їх уже ніби й не тринадцятеро, а сто, тисяча, леґіон. Хай там буде дивізія ворогів, їх ніщо не зупинить!
Петля нависає над дівчиною. Вона щось кричить селянам. Офіцер махнув рукою. Та з-за колгоспних хлівів і комор вихором вирвалися партизани. Загриміли постріли. Впав на помості кат-поліцай. Натовп закричав, залементував, кинувся врозтіч. Затріщали тини.
Офіцер біля шибениці щось люто крикнув, зацьковано оглянувся. Німці ланцюжком відходили в городи, відстрілювалися. І раптом Микола остовпів. Світ перед ним померк: він упізнав Оленку. Ніби в сповільненому кінематографі, пропливли перед ним страхітливі подробиці подій: офіцер вистрілив у Оленку — вона впала навзнак, на зв’язані руки. А в на-ступну мить удар у скроню кинув Миколу в непроглядну пітьму! Закрутилися, завертілися перед його очима блискучий плин Дніпра, соснова шибениця, закривавлена постать дружи-ни.
— Оленко! — простогнав він, падаючи.
Щось стисло, здушило його, відрізало від ясного світу…
Бій на майдані вже затихав. Поліцаї розбіглися по городах. Німці, котрі лишилися живі, втікали за село. Партизани, зібравшись на майдані, сумно стояли над своїм командиром. Марія плакала.
За півгодини до будинку сільради підійшли щорсівці.
СТЕЖКИ ДОЛІ
Над лісом замиготіли червоні вогники. Зробили коло над болотами, над лугом. Знизи-лися. Завуркотіли мотори. Багаття кидало в небо золоті іскри. Літак застрибав по молодій травиці лугу, заревів, розвернувся. Партизани кинулися до нього.
З люка вискочив льотчик, його обнімали, тиснули руки. Він усміхався, відповідав на потиски, похапцем говорив:
— Швидше, швидше друзі! Новини? Все є в газетах, ми вам привезли. Слухайте радіо. Лупимо фріців, аж шерсть летить! Армія міцніє. Вірте в Перемогу. Скільки поранених?
— П’ятеро. Дівчина для супроводження. Старий партизан з немовлям. Треба забрати. Він опікатиме поранену радистку. Постарайтесь влаштувати немовля, воно лишилося без матері.
— Гаразд. Швидше!
З люка викидали вантажі, відганяли вбік. На носилках вносили поранених. Марія підійшла до літака. Її лихоманило, руки тремтіли.
— Спокійно, дівчино, спокійно, — стримував її "Агроном". — До своїх летиш, на Ве-лику землю. Не покидай "Артиста". Доведи його до пуття. Ми ж достеменно не знаємо навіть, хто він? Герой, а безіменний. Ну, та нині багато таких. Прощай, дочко. Щасливої путі!
З пітьми піднесли носилки з безтямною Оленкою. За нею йціов старий Сміян, змарнілий, аж зелений, із сповинутим немовлям на руках. Партизани на мить опустили но-силки, малий Юрко з риданням упав на землю біля пораненої.
— Прощай, тьотю Олено! Прощай, моя матінко! Чи побачимося ще?
— Побачимося, Юро, — заспокоював його "Агроном". — Ще буде свято на нашій вулиці! Ну, батьку, щасливої дороги! — звернувся до старого Сміяна. — Зв’яжетеся з парти-занським штабом, усі документи передасте керівництву.
— Гаразд, — відповів дід Василь, чоломкаючись з "Агрономом". — Тримайтеся тут! Гадаю, уже недовго. Та не забудьте про дитдомівців, допоможіть їм. Спробуйте налагодити контакт.
Його висока похила постать останньою зникла в отворі люка. Двері з ляскотом зачини-лися. Партизани, махаючи руками, відійшли в сутінки ночі.
Хмари, хмари. Ліс завалюється вниз, тане в темряві. Прощай, Україно! Прощай, рідний краю!
Хмари то розходяться, то знову змикаються. Блимають кошлаті зірки. Гойдаються ра-зом з літаком.
Марія схиляється над носилками, придивляється до воскового обличчя Миколи. Друже, невже для того я тебе вирвала з пащі смерті, щоб знову втратити? Не може бути, не повин-но…
А поруч з Миколою лежала непорушна Оленка. Бурхливі стежки долі з’єднали їх знову докупи. Чи надовго?
Розплющи очі, Оленко, простягни руку, Миколо! Торкніться одне одного, отямтеся. Ось біля вас, за півкроку, сидить старий дід Василь, знеможений і тривожний. Він не знає, що його онук поряд, не догадується… Розрайте його, поверніть йому колишню радість.
Мовчать. Не ворушаться. Не бачать.
Гримлять мотори. Пливуть хмари. Колишуться зорі в неосяжному небі.
Ревище літаків. Перехрестя прожекторів. Де вона? Що з нею? Невже правда? Це Вели-ка земля? Не треба ховатися, не слід боятися? Навколо свої, рідні?
До літака під’їхали машини. Низенький майор в окулярах приймав поранених. До нього піднесли Миколу. Він поглянув на нього, записав.
— У госпіталь 3907. Ви з ним, дівчино? Чудово. Допоможете доглядати. Санітарки потрібні. Ідіть до машини.
Вже сідаючи в санітарну машину, Марія почула, як майор наказував:
— Цю поранену зі мною. Негайна операція. Що? Ви з нею? А дитя чиє? Сирота? Ну га-разд. Будемо сподіватися на краще.
Машини рушили. Замиготіли зокола ялини, ветхі будівлі.
Нова стежка долі відкривалася перед Миколою, Оленкою, старим Сміяном, Марією. Ніби від казкового каменя на перехресті розбігалися вони врізнобіч, не впізнавши одне одно-го в сутінках життя. Куди веде їх стежка, до яких обріїв? Де судилося їм зустрітися знову? І чи судилося?..
"Все дуже ускладнилося. Довкола Сміянів хмари жандармів. Бачив людей з райцентру. Кажуть, що партизани напали на Сміяни, розігнали німців, визволили нашу вчительку, котру мали повісити. Її разом з ґрупою поранених! партизанів відправили на той бік фронту. З Києва прислали посилений підрозділ жандармерії, багато хат у Сміянах та сусідніх селах спалили, майже всіх молодих дівчат і хлопців вивезли до Німеччини. Про "Агронома" люди нічого не знають. Ходить чутка, що його загін перебазувався десь на північ, ближче до чернігівських лісів. Нам би туди. Але як? Треба зачекати. Виждати.
Червень. Паркі дні. Діти знемагають від безділля. Я ледве утримую їх. По радіо повідомили про тяжкі бої на Кавказі, під Сталінґрадом. Вихованці в одну душу вимагають бодай чим-небудь допомагати своїм.
(Продовження на наступній сторінці)