Був на "панських дачах". Бачився з бабою — Веклою. Страшні вісті. Старого Сміяна спалили живцем у землянці. Радуню схопили німці. Разом з нею і Сміянову невістку, Олен-ку, котра працювала в нас учителькою. Виявляється, вона партизанила. А ми нічого не знали.
Що нам тепер робити? Як діяти? Якби це загін дорослих людей, можна було б спробу-вати напасти. Та люди кажуть, що Сміяни оточені великим зг гоном карателів. Готується якась акція. Мусять же партизани, з якими тримав зв’язок Сміян, знати про те, що сталося. А може, й вони заблоковані так, що безсилі щось зробити?"
ДНІПРОВСЬКЕ ДИТЯ
Дід Василь отямився від різкого болю в грудях. Глибоко зітхнув, щоб вхопити крапель-ку повітря. Перед очима пливли багрові кола. Темно, задушливо. Де він? Що з ним? Чи не тяжке марення? Пробудитись, пробудитись…
Він у погребі, під спаленою землянкою. Підповз до драбини, задихаючись, вперся пле-чима в ляду. Підважив її. В щілину дихнуло холодним повітрям, змішаним з запахом згари-ща. Прислухався. Тиша. Ніч. Довкола — ані шелесне.
Постояв на драбині, приходячи до тями, п’ючи солодке повітря. Потім намацав автома-та біля діжки, почепив на шию, обережно виліз з ями. Нагинці вибрався з підпіччя. Чоботи пурхали в попелі. Довкола стирчали, мов чорні кості, недогарки шул. Крізь обсмалені корчі вишень виднілись зорі. Десь над селом бродив промінь прожектора, валували собаки, чулися далекі крики.
Старий Сміян прислухався, якусь мить стоячи серед згарища, ніби прощаючись зі своїм попелищем. Затим пірнув у кущі, нагинці лозами добрався до річища. Витяг зі схованки чов-на, зіпхнув у воду. Кинувши автомата на дно, сам умостився посередині. Похитувався на хвилі, дивився У зоряне небо, не вірив, що знову бачить його безмірність, що дихає дніпровським повітрям, що може діяти, жити, горіти. Тепер головне — знайти "Агронома". Оленку. Тепер він повністю вільний. Щезла павутина двозначності, він зможе ясно й чесно дивитися людям в очі. Вмерти незаплямованим жодною підозрою.
Безшумно веслуючи, проплив напівзасохлим стариком на південь, подалі від Сміянів, виплив у Дніпро нижче від дебаркадера, де засів фон Шварц. Плавуче пристанище гестапо чорніло на зоряному тлі, над ним мерехтів прожектор, берегом ходили темні постаті варто-вих. Дід Василь перестав веслувати, течія сама прудко понесла човна вниз. Ще трохи, і він має повернути в рукав до гатки. Там у нього є схованка. Можна відпочити, отямитись. А потім шукати партизанів.
Біля дебаркадера почулися крики, постріли з автомата. Знову тиша. І знову безладні черги.
Дід Василь, сильно загрібаючи воду, підігнав човна до самого берега, плив одміттю, оглядаючись назад. Чи не за ним погоня? Ні, над Дніпром мовчання, лише десь у сутінках стогне розбурхана чайка.
Він зупинився біля входу в рукав. Перепочив. Зачерпнув води з Дніпра, обполоснув об-личчя.
Зненацька з річкового плину щось випірнуло на берег. Заплескотіла хвиля. Застогнала. Темна постать упала на пісок, поповзла. Дід Засиль кинувся до неї, схилився. У світлі зірок впізнав циганку. Обличчя Радуні було мертвенно-сіре, очі заплющені, пальці судорожно ха-палися за кущики бур’яну, вириваючи їх. Вона відчула, що хтось над нею схилився, глипну-ла, впізнала Сміяна. Захлипала знеможено.
— Радуню, — тривожно зашепотів дід Василь, — як ти опинилася тут? Що сталося? Де Оленка?
— Нас схопили, — ледь вимовила циганка. — Замкнули там, у трюмі. Ми були окремо. Мене допитували. Потім той звелів убити. Я стрибнула в Дніпро. Ой! Боляче!..
Вона, повзаючи по піску, схопила діда за руку, стисла з неймовірною силою.
— Не дай… пропасти дитині!.. Врятуй, збережи, молитимусь за тебе… Врятуй!.. Батька вбили, я вмру… Хай хоч вона житиме. Чуєш, батеньку, врятуй!
Дід Василь підхопив її на руки, вмостив на дно човна. Нічого не питаючи, відштовхнувся від берега й хутко завеслував униз по старику. Радуня скулилася на сіні, ти-хенько постогнувала. Старий Сміян подумки підганяв себе: хутчіше, хутчіше! Повідомити партизанів про арешт Оленки, врятувати ще не народжене дитя. Він повинен їх обох вряту-вати! Бо для чого ж він виповз із задушливого підземелля, з-під вогню і попелу?
Незабаром він був біля свого притулку на прадавній гатці. Втягнув човна у плетиво лоз і чагарів, між рогозу та ситнику. Радуня знову закричала, тамуючи біль і муку, схопилася руками за борт, намагаючись вилізти. Він лагідно притиснув її плечі до сіна, шепнув:
— Заспокойся. Дозволь мені, я вмію. Натужся, Радунечко… Натужся, дитятко…
На руках Сміяна забилося маленьке тільце. Закричало, заплакало. Він одірвав довгу нитку від рибальської сітки, перев’язав пуповину, відкусив. Сполоснув новонародженого. Підніс голе тільце до матері. Радуня затихла, дихаючи судорожно й слабенько. Її глибокі бездонні очі дивилися в небо, ніби не помічали вже цього світу.
— Донька в тебе, — прошепотів дід Василь. — Донька.
— Ім’я… ім’я дай, — прошепотіла циганка. — Будь їй батечком.
— Русалія, — хвилюючись, сказав Сміян. — Хай буде Русалією. Дніпровська дитина.
— Русалія, — болісно всміхнулася мати. — Будь щаслива, Русаліє. І прости…
З її вуст зірвався останній подих. Груди опустилися, завмерли. Дід Василь з безпомічним дитям на руках розгублено стояв над нею.
Інтродукція
НУЛЬОВИЙ АРКАН
"Ракета", стишуючи хід, підпливала до причалу "Сміяни". На березі хвилювалася юр-ба, вишикувалися піонери в червоних галстуках, тримаючи квіти в руках. Делегати конґресу виглядали у вікна, жваво перемовлялися.
Фон Шварц закрив книжку, заплющив очі. Ось воно, пророцтво тієї циганки. Вона справді не втопилася тоді, а народила дитя. І дивакуватий, затаєний Сміян, котрий був ста-ростою, можливо, ще живий. Що йому ці далекі, чужі люди? Навіщо йому пірнати у безодню минулого? А вона клекотить, притягує, нагадує… Боляче б’є бумеранґ часу.
…Циганку ввели тоді до його кабінету на дебаркадері ввечері. Поклали на стіл речі, знайдені при обшуку: засмальцьовані гадальні карти, кілька антифашистських листівок, на-писаних від руки. Він здивовано перечитав текст, хмикнув. Ковзнув поглядом по великому животу. Внутрішньо гидливо пересмикнувся, але зберіг на обличчі посмішку. Звелів солдатові вийти, залишити їх вдвох.
— Готуєшся стати матір’ю? — майже лагідно запитав він.
Циганка з гідністю кивнула.
— А це ж для чого? — іронічно запитав фон Шварц, вказуючи на листівки.
— Для того ж, — просто сказала вона. — Щоб дитя моє жило.
Відповідь була настільки смілива й достойна, що офіцер вражено замовк, пропікаючи поглядом Радуню. Вона не відвела очей, ніби дивилася вдалеч, крізь нього.
Він затамував шаленість, що рвалася зсередини. Кивнув на карти, відібрані в неї.
— Гадаєш?
— Буває…
— І збувається?
— Те, що суджено, — збудеться.
— Хто ж його судить — "суджене"? — іронічно хмикнув фон Шварц.
— Кожен несе долю в грудях. Ближче близького.
— Погадай мені, — раптом запропонував фон Шварц. — Якщо вгадаєш, я тобі, можли-во, подарую… життя.
— Не треба "якщо", — відсікла Радуня з гідністю. — Я погадаю…
Почала розкладати карти на столі. Просто, спокійно, ніби гадала десь бабам під се-лянською хатою. Криваві плями на скронях ("хлопці перестаралися", — подумав фон Шварц), сплутане волосся, чорні огненні очі, забрьохана спідниця і карти Таро, древні сим-воли мудрості, в тонких пальцях ворожки. Фон Шварцу здалося, що він бачить химерний надісторичний сон, в якому сплелися всі віки. Свідомість намагалася збагнути дивну мозаїку тисячоліть, що тепер, перед ним, спліталася в таку парадоксальну картину.
— Ну що? — недбало запитав, пихнувши сигаретою.
Циганка охопила поглядом розташування карт, глянула суворо на гестапівця.
— Що ж. Зламав ти долю свою.
— Як то — зламав? — криво всміхнувся фон Шварц.
— Глянь сюди. Твоя стежка вела в астральні простори, до зір. Велика і ясна путь. Та на перехресті, біля каменя…
— Якого каменя?
— Біля каменя вибору. Там, де… як це, в казці?.. Направо підеш, наліво підеш… Біля цього каменя ховалися гієни і вовки. Ось вони, поглянь.
— Які гієни? — хмикнув фон Шварц, вражений фразою про "астральні простори". Проклята циганка, звідки їй це стало відомо?
— Гієни? — перепитала вона. — Ті, що в душі. Людина, буває, глянеш — ніби, як усі люди. А в душі — звіринець. Скрегіт зубів, ляскання щелепів. Ось твої звірі й повели тебе на шлях крові.
— І що? — тихо запитав він.
— Страшний шлях. І страшне спустошення в душі твоїй. Жити будеш довго. Дуже дов-го. Але краще б тобі не жити.
— Он як? — злобно засміявся фон Шварц. — А то ж чому?
— Пустеля в душі… кров на руках… і безнадія. Ти вернешся на шлях зір, але вже вони відвернуться від тебе. Глянь, ти прикований до скелі диявола ланцюгом. І всюди, всюди криваві сліди… І каяття… І неможливо вернутися назад.
— Досить! — крикнув він, відчуваючи, як шалена хвиля ненависті заливає груди. — Якщо ти така мудра, то спробуй відгадати свою долю! Що станеться з тобою? Га?
(Продовження на наступній сторінці)