Розсудить все вогонь.
І наш потік життя пітьма не подолає,
Ще буревію гнів планету потрясе…
Народ здола пітьму і горе! — я це знаю!
Вогонь розсудить все!
Вогонь розсудить все!
Останні рядки Микола проспівав якось аж наче з погрозою, дивлячись просто в очі есесівцю. Той гнівно насупив брови, різко встав.
— Замовкни! — А потім, зусиллям волі затамувавши злість, знову сів. — Що ж, віддаю належне вашому талантові і… вашій зухвалості! Але — забудьте про те, що було у вас, — ваші мрії, прожекти, перспективи! Ви повинні збагнути різкий поворот у долі всього світу. І зорієнтуватись. Просто дивіться на течію подій… без ідеолоґічних, класових підходів. Реальність розтоптала ваші уявлення про хід історії. Вам лишається одне: схилитися перед історією або умерти. Я сподіваюся, що у вас досить здорового глузду, щоб вибрати правиль-ну стежку. — Він на якусь хвилину задумався й потім, ніби щось вирішивши, звернувся: — У мене є для вас пропозиція. Я очолюватиму тут, на Дніпрі, певний район окупованої території. Хочете бути моїм компаньйоном? Будемо говорити про зірки, про філософські проблеми… Ви будете мені грати вечорами, розмовлятимемо про музику.
Микола гірко всміхнувся. Задовольняти після ситої вечері "естетичну" душу ката-астрофізика? Чудово! Чарівний успіх! Він, хитаючись, тримаючись за стіну, зійшов зі сцени, поправив на плечі футляр з кобзою, зчорнілим поглядом зміряв есесівця з ніг до голови.
— А що далі, пане офіцер?
— Що значить далі? Ах, розумію… Якою буде ваша доля після війни? Можете бути певні, я вас не забуду. Я маґістр астрономії, повернусь до наукової праці. Можливо, й вас влаштую десь біля себе.
Образа й гіркота пройняли душу Миколи. Який він самовпевнений, цей випещений офіцерик! Потемнівши од гніву, не стримуючись, випалив:
— Невже ви гадаєте, пане маґістре, що залишитеся тут? Що переможете нашу країну, наш народ?
Офіцер примружив очі, підвівся з крісла, приступив до солдата.
— А ви… гадаєте інакше?
— Інакше! — твердо відрізав Микола. — Ніколи наша музика, наша пісня не будуть вашою служницею. Ви можете вбивати, палити… Але серце народу окупувати неможливо. Душі наших людей для вас недосяжні!
Офіцер, стиснувши тонкі вуста, мовчав, не зводячи пронизливого погляду з обличчя Миколи. Зрештою процідив крізь зуби:
— Може, й так. Ви всі фанатики. Тим гірше для вас. Ми робимо все, щоб налагодити контакт… і співробітництво.
— Співробітництво поневолювача і раба? — жовчно перепитав Микола.
— А хоч би й так! Це — закон історії. Завжди є лідер і є виконавець замірів лідера. Я пропонував вам кращу долю, ви зухвало відмовляєтеся від неї. Що ж, ви самі обрали з отих "або" — "або". Чи не так?
— Так, пане маґістре! — спокійно кивнув головою Микола.
— Повторюю — ви обрали свою долю самі, — крізь зуби процідив офіцер. — Вас розстріляють.
— Дякую й за це.
— Там, на дніпровській горі, буде ваш останній притулок, щоб було видно і Дніпро, і кручі, — єхидно засміявся. — Жаль! Фанатизм у вас сильніший від простого життєвого інстинкту. Що ж, хай на тому світі бог розсудить, хто з нас правий.
— Суд буде ще на цьому світі, пане маґістре! — відповів Микола.
І ось він знову на дніпровській кручі. Біль тіла й душі завмер, відійшов у глибину. Без-межний простір, повитий ніжною голубою імлою, котився в далеч, манив до себе. На обрії чітко вирізнялося зеленаво-блакитне пасмо лівобережних лісів. Там десь рідні Сміяни. А може, і в рідному селі уже фашисти? Чи вціліли ще в цьому страшному вихорі війни дорогі, кохані люди?
— Шнель, шнель, — чуються нетерплячі голоси.
Микола озирнувся. Неподалік дві жінки з села копали могилу для нього. Вони, не стри-муючи плачу, витирали рукавами куфайок сльози. Солдати з нудьгою дивилися на їхнє повільне копирсання, невдоволено підганяли суворими окриками.
Микола жадібно вдихає прохолодне повітря, з жалем дивиться на незібране жито. Важкі колоски хиляться до землі, гублять добірне зерно. Микола заплющив очі й несподівано почув мелодію. Він вбирає її в душу, розгортає далі, розпускає її на безліч бар-вистих ниток, що переплітаються в чаклунських поєднаннях, линуть у безкрайність душі.
Який хороший початок для симфонії. Жаль, він так і не встиг написати її. Зринула, як видіння, їхня зустріч з Оленкою. Весна… каштани… пісня над Дніпром… і клятва вірності… Срібне коло місяця… Хмари… Оленка з жахом і надією дивиться в небо. Що вона тоді бачи-ла, чого очікувала?
— Шнель!..
Микола розплющує очі. Солдат вказує на могилу. Жінки, плачучи, подалися стежиною до села. Микола підійшов до ями, став обличчям до Дніпра. Притиснув до грудей кобзу, ніби хотів затулитися нею від смерті. І вже не бачить ні солдат, ні автоматів, націлених на нього. Фрагменти симфонії рвали душу, посилювалися, відлунювали у високості. Прекрасні очі Оленки сяють з глибини небосхилу, чується голос діда:
— Справжня людина вмирає в дорозі…
Вдарили постріли. Розпечений шворінь пронизує свідомість, гасить сонце, стнрае Дніпро і синю далечінь. Тільки гучні акорди мелодії, урочисто прозвучавши у небі, розкочу-ються, згасають…
НАРОДЖЕННЯ
Оленка прямувала на схід. Її підхопив ураган війни, прокотив фронтовими шляхами. Під Харковом вона опинилася в оточенні, в обозі пошарпаного полку, разом з ґрупою санітарів та лікарів. Пробиралися, як могли, до своїх. У вибалку і накрили їх ворожі літаки. Засвистіли кулі, завищали бомби.
Оленка схопилася з підводи, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, зне-можено заплющила очі. Біля вуха почувся буркотливий голос літньої санітарки:
— Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, у ямі, що ми робитимемо?
Хмара вогню й землі накрила їх, оглушила, притисла до землі. Оленка відчула, як пеку-чий біль пронизав усе її тіло. Вона закричала, та гуркіт вибухів заглушив її крик. Вужем за-крутилася в пилюці, шаленіючи від муки. Санітарка схилилася над нею, розгорнула одежу.
— Тужся, тужся… бідненька ти моя!
Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, вивергаючи смерть на землю, ворожі літаки, й не почувала страху. Їй було байдуже. Смерть так смерть. Нема вже нічого, ні світу, ні минулого, ні прийдешнього. Є лише біль, мука й безконечне чекання. Скоріше б. Скоріше…
Її тіло потрясла нелюдська судорога. Біль прокотився десь у глибину, на мить залишив Оленку. Санітарка вовтузилася біля неї, замотувала щось червоне в пелюшки, що їх вийняла з вузла молодої матері.
— Дочка! — загукала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?
— Оксаною, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко.
— Гарне ім’я, — похвалила санітарка, — А батько де? Батько знає?
Оленка заперечливо похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.
Чому вона мовчить? — спитала злякано.
Санітарка хотіла відповісти, та зненацька просто на них дихнув огняний вихор. Літаки з ревом пройшли низько над ними, розкрилася пекуча безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Настала страшна, моторошна тиша. У тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик.
Мелодія четверта
ЩО РОБИТИ!
(З щоденника Громограя)
"… В селі з’явилися червоноармійці. Риють траншеї, будують бліндажі з вікових сосон. З-за дніпровської горн часто свистять міни, рвуться то тут, то там. Вже згоріло кілька хат, поранено більше десяти жінок. Люди одсиджуються в окопах, у погребах.
Як сталося, що ворог уже на Правобережжі, а наші війська лише тепер готують тимча-сову лінію оборони? Сподівалися, що не дійде сюди? Прогаяли час. Що ж тепер буде?
Я ходив до лісництва, розшукав командира роти, розквартированої в Сміянах. Він роз-глядав розкладену на траві потерту карту, батькував вусатого старшину.
— Ти мені, так твою розтак, з-під землі пального дістань! Чуєш?
— Можна було б на аеродромі захопити цистерну, — буркотів старшина, — так месери кляті не дають дихнути!
— Нічого не хочу знати! — гримнув командир. — Іди, й не вертайся без пального!
Він побачив мене, запитливо підняв брови.
— Хто ви?
— Директор дитбудинку Іван Громограй.
— Чого треба?
— Молодших вихованців евакуювали. Старші — семикласники — лишилися тут. Не вистачало машин. Одинадцять душ. Зі мною — дванадцять. Може, ви б допомогли?
— Як?
— Виїхати… Вибратися…
— На чому? Куди? — примружився командир. — Ви розумієте ситуацію?
— Ні, — признався я.
— Ото ж бо й в. Фашисти замкнули кільце. Куди вам прориватися з дітьми? У нас кілька танкеток, десяток газиків, а пального ні грама.
— Що ж робити?
— Чекати. Надіятися.
— На що?
Командир розвів руками.
— Я розумію, — гостро відповів я. — Але мої діти не мають притулку. Інші мають сім’ю, батьків, Коли що, матимуть хоч якийсь захисток. А мої…
(Продовження на наступній сторінці)