Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до Мнколиного слуху звуки вибухів, далека канонада. І він навіть не міг втямити, що воно й до чого, йому здавалося, що він маленьким хлопчиком лежить на печі і чує, як бабуся, пораючись, щось бурчить, бу-бу-бу! — глухо грюкає рогачами, ду-ду-ду! — стугонить заслінкою, від якої аж пашить на всю хату жаром, і жар цей проймає і його, Миколу, хоч він аж за комином. Він кидається, борсається, хоче втекти з печі, підводить голову…
Що це навколо? Люди… Чому вони лежать тут непорушно, дивно розкинувши руки? Шинелі якісь пошматовані, зброя, порожні гільзи від набоїв. Горить село, мерехтять далекі язики полум’я і здається, що люди ворушаться. Поволі він приходить до тями, розглядається. Ось взводний. Юнацьке обличчя скривлене якоюсь дивною посмішкою, мертві очі вп’ялися в небо.
Микола помацав рукою довкола, намацав кобзу, наплечник, поповз вздовж окопу. Не-вже, крім нього, нікого нема? Скрізь мертво — жодного звуку чи стогону. Страх стиснув серце. Хотів звестися на коліна. Встав і скрикнув від болю в шиї. Знову впав. У голові памо-рочилося, дзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить добратися до Дніпра. А там… якось на той бік… до своїх.
Минуло кілька годин… Чи хвилин? Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль, ніби підповзала якась чорна потвора, щоб задуши-ти його, знівечити до краю, осліпити, кинути в темне провалля. Враження було таким болісним, зримим, що Микола через силу аж звівся на руках, щоб захиститись. У грудях хрипіло, віддавало пекучим болем у серці, але він бурмотів щось назустріч ночі, божевільно погрожуючи їй:
— Стій, кажу тобі! Я ще хочу бачити живих… я ще хочу зустріти… сонце…
А потвора мовчки, зловісно насувалася далі на нього. Ось уже її щупальці, невидимі, нездоланні, поряд з ним… ось вони хапають, обплутують… Він заборсався, лихоманково загрібаючи руками землю, трохи проповз, ніби вириваючись з обіймів ночі. Сили танули. Тіло відмовлялося допомагати в цій шаленій боротьбі ще живому розумові.
Сльози котилися по запилених щоках і падали, мов останні краплини життя, в спраглу, потріскану землю.
Та ось і сліз не стало. Захолонуло в грудях, болісно затріпалося серце, сповільнюючи своє биття. Згасаючий погляд піднявся вгору, ковзнув, мов поранений птах, над темними брустверами окопів. Невже він більше не почує жодного слова Оленки, не побачить рідного обличчя матінки?
Пітьма мовчала. Тільки десь оддалік гриміли металом дороги. То по рідній землі, мов по грудях матері, котилися й котилися ворожі машини. Безумна лють оживила груди бійця. Він скреготнув зубами, з вуст його зірвалися якісь слова — жовчні, відчайдушні.
Огледівся. Невже покинули? Напризволяще? Одного… серед ворогів… Слова зривали-ся й пропадали в проваллі, так і не вимовлені вголос. Неначе хтось інший сказав їх. Не він.
Хвиля відчаю залила його душу, нестерпним болем пройняла серце. Микола заридав, тяжко обнявши кривавими долонями землю, ніби цілував її востаннє своїми потрісканими спраглими вустами.
Бився підстреленим птахом на кручі, один у цілому світі, карався власним болем і не знаходив серед суцільної пітьми ночі ні крихти втіхи.
СМЕРТЬ
На світанку його знайшли на кручі два німецьких солдати. Підхопили під руки, поста-вили на ноги. Щось поджеркотіли, розглядаючи кобзу, посміялися, але повісили її через пле-че Миколі. Мов крізь туман, він бачив усміхнені молоді обличчя, а на грудях — орлів зі сва-стикою в кігтях. Не дивувався, не боявся, тільки не міг збагнути, чого вони регочуться. Про що джеркочуть?
Його привели до клубу. До того самого клубу, де він минулої ночі грав. По вулиці торохкотіли чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, повзли колони солдат. Чаділи недо-гарки хат.
Миколу завели до залу. Поставили перед столом. Солдати виструнчилися перед моло-дим випещеним офіцером з красивим владним обличчям у чорній уніформі СС, щось сказали йому. Знявши з Миколиного плеча кобзу, поклали на стіл. Той здивовано підвів брови вгору, вказав Миколі на стілець. Звернувся українською мовою з ледь помітним акцентом:
— Сідайте. Ви один з тих?
Микола очманіло подивився на офіцера, краєм ока відзначив пов’язку зі свастикою на рукаві. Чого він хоче, цей вилизаний гітлерівець? Дозволяє сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось звелів солдату. Перед Миколою поставили склянку з коричневим напоєм.
— Коньяк, — усміхнувся офіцер. — Випийте. Це поверне вам сили.
Микола взяв склянку, ковтнув палючої рідини. По тілу прокотилася гаряча хвиля. Він глянув на офіцера. Той здивовано переглядав документи полоненого.
— Ком-по-зитор, — протягнув він. — Хм, дуже дивно. Ви справді композитор?
— Так, — сухо відповів Микола.
Він не міг ніяк зорієнтуватися, не міг збагнути, що потрібно цьому офіцерові, чому він тут і нащо його привели сюди. Есесівець всміхнувся, поплескав Миколу по плечу.
— Серед бою у ворожому стані зустріти раптом… композитора, це і химерно і… вражає! Можливо, майбутній Моцарт.
— Я не Моцарт! — ледь спромігся на слово. — Я рядовий музикант. А тепер — просто боєць, солдат.
— Ну, ну, — поблажливо скривився офіцер. — Ви хвилюєтесь, поранені, кволі. До того ж розумію, що вам наговорили про нас — армія страшних розбійників, руйнаторів, якихось апокаліпсичних потвор, — він засміявся. — Адже правда? А я — всього-на-всього астрофізик. Спеціальність моя — життя на інших планетах. Цікаво, романтично. Скінчив Франкфуртський університет. Але що поробиш, війна! Довелося одягти цей мундир. Проте бої не позбавляють нас людської сутності, культурних уподобань. Я вельми кохаюся в музиці. Ось чому радий, що зустрів у таких незвичайних умовах культурну людину, музи-канта. До того ж ви здорово захищалися! А я схиляюся перед героїзмом.
Хвиля розслабляючої млості прокотилася по тілу. Миколі стало трохи легше, хоч у голові ще й па морочилося, смішним здався кумедний офіцер з його облудними речами. З нього насміхаються? Він зібрав волю, не дозволив думкам танути перед "добротою" окупан-та й тихо запитав:
— А перед тим, що ми захищали, ви теж схиляєтеся, пане офіцер?
— Що ви хочете цим сказати?
— Ви не зрозуміли?..
— Що ж, у вас гострий язик. Я сказав раніше, що мужності вам не позичати, тепер ба-чу, що й зухвалості — теж. Але ви в такому стані… Я співчуваю вам. Ми повинні бути гуманні. Переможець завжди гуманний. Ми одпустимо вас до матки. До неньки, як кажуть українці. Дуже ніжне слово: ненька. Я взагалі захоплювався вашою мовою, коли вивчав її. Отже, ви вільні… Але перед тим одне прохання. Я міг би наказати, але я — прошу. Тут зберігся рояль. Зіграйте мені що-небудь. Наприклад, Моцарта, "Концертну симфонію". Знаєте? Дуже добре! Війна, розумієте, гуркіт гармат, суцільний хаос… а душа прагне гармонії. Я дуже люблю "Концертну симфонію", вона вся перегукується з українськими мелодіями. Адже так? Моцарт бував у селах, де жило багато українців. Прошу вас, зіграйте!
Микола вагався лише мить. Потім зважився. Справді, чому б і не зіграти? Він гратиме рідній землі, небу, простору, народові, який ніколи не покине коханого краю, не віддасть його на поталу ворогові. І Моцарт, якого ворог вважає своїм, теж буде з нами, бо він творець, а не руйнатор!
Важко зійшов на сцену, сів на стільці. Відкинув кришку рояля. Забувши про все, став грати. Чарівні звуки лікували спраглу душу, він пив їх, купався в них, і поволі оживав. Біля дверей стовпились німецькі солдати, задоволено покивуючи головами, тихо перемовлялися. Офіцер сидів біля столика, підперши голову рукою, тінь задуми витала на його обличчі.
Микола скінчив грати, глянув на офіцера. Той двічі плеснув у долоні.
— Браво! Ви — прекрасний піаніст. Якщо ви такий же й композитор… До речі, ви й кобзар? Древнє українське мистецтво імпровізування! Я чув старовинні козацькі думи. Знаєте, вражають… Самобутність, екзотика. Заспівайте. Для мене це буде великою втіхою. Почути кобзаря в такому пеклі? Передайте маестро кобзу.
Один з солдатів схопив кобзу, вручив її Миколі. Пригорнув її до себе, заплющив очі. Що з ним діється? Де він? Може, це сниться? Дідусю, Оленко, матінко, порадьте мені, що я маю робити? Співати напасникам? Про що?
Чомусь перед його внутрішнім зором попливли обличчя дітен-сиріт, їхнього виховате-ля Громограя. Бесіда про прийдешнє. Мрії підлітків про грядущі епохи творчої перебудови планети, космічних польотів, всеземного братерства. Піонерське вогнище серед галявини в лісі. Ось воно! Відповідь ворогові. Вогонь, запалений революцією, вже ніхто й ніщо не зга-сить! Вся планета палахкотить пломенем свободи. Що ж, вороже, я заспіваю тобі! Слухай…
Він торкнувся струн, підтягнув деякі з них. Дзвінкі акорди прокотилися в залі, почувся глухий голос:
Вогонь розсудить все. Нехай лютує ворог.
Розплата наступа, і новий день несе.
Загримотить гроза. Не втримається морок.
Вогонь розсудить все.
Палахкотять міста. І гримають гармати.
Тримайся, брате мій, в біді не охолонь.
Якщо ти вогняний — не бійся умирати!
Розсудить все вогонь.
Вогонь розсудить все… і успіхи, й невдачі,
І сивизну густу біля солдатських скронь.
Всього ще буде — сліз і радості, одначе
(Продовження на наступній сторінці)