— Як це… на вічне побратимство? — схвильовано запитала дівчина.
— Так робили наші предки, — таємниче прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. Коли друг був у біді, інший побратим поспішав допомогти йому, визволити, полегшити горе, а якщо треба, то й віддати своє життя за нього. Дві долі… єдналися в одну, спільну… А хто зраджував друга, того карала клятва побратимства. Хоч би де був зрадник — на землі, на морі, під водою чи під землею, — всюди його наздоганяла страшна кара. Ми поєднаємо свої долі, мрії, прагнення. І все найкраще, що є в нашім серці. Ми дамо один одному… клятву серця… А таку клятву зламати не можна, бо зламати слово серця — то відмовитись від себе.
— Я згодна, — вуста дівчини відкрилися, очі замріяно дивилися десь у далечінь.
— Тоді сьогодні, ввечері. Зорі й місяць будуть нашими свідками. Вони слухатимуть нас… і клятва наша буде нерушима. Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо.
— Зустрінемось о восьмій вечора… Або краще — о дев’ятій.
— Я прийду.
— Біля Володимира. Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо.
Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її милої постаті в простенькому синь-ому платті.
Оленка зупинилась, оглянулася. Ледве помітно махнула рукою.
СНИ НАЯВУ
Микола йшов вулицею і нікого не бачив. Він мугикав щось собі під ніс, усміхався до перехожих, радів розквітлим деревам, весняному вітру. Зустрічні люди натикались на нього, та побачивши на його обличчі блаженну усмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:
— Божевільний або п’яний… Не інакше.
А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі. Він знову сьогодні ввечері побачить її. Загляне в глибокі очі, торкнеться тремтливих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Невже це станеться?!
Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб він жив без неї. Вона існувала, йшла поруч, він знав про це, тільки не хотів турбувати її. А потім — вона прийшла. Як це було?
Кілька днів тому Микола отримав диплом про закінчення композиторського відділу консерваторії. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів. А потім дивна самотність. Віднині друзі розліталися по широких просторах, йшли своїми дорогами. У Ми-коли теж був свій шлях. Він збирався повернутися до рідного села над Дніпром, працювати там у клубі.
Не одразу зважився Микола на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства: перші зернята любові до пісні посіяв дід Василь, материн батько, його знали далеко від рідного села і навіть району — славетний співак, кобзар, жартівник. До революції він служив матросом на Балтиці, був учасником кругосвітнього плавання, штурмував Зимовий палац. Повернувшись до рідного села, застав пустку: хату спалили бандити, дружина збожеволіла під час пожежі, померла, не діждавшись свого моряка. А доньку переховали в лихоліття добрі люди.
Жартівливий характер діда Василя пригас, але пісенна душа давалася взнаки. Він часто виходив зоряними ночами на горб за хатою, сідав під віковим в’язом, виймав кобзу із спо-витку, в який загортав її, мов улюблене немовля. Неподалік збиралися діти, дорослі, дівчата, парубки, мовчазно й схвильовано вслухалися в ніжні, тривожні переливи струн кобзи. Дід Василь завжди дивував своїх слухачів: майже кожного разу слова його пісень були різні, навіть знайомі мелодії часто мали інші слова. Це вражало Миколу. Перша пісня, що відбилася в дитячій свідомості Миколи, була щемливо-печальна, але разом з тим і на диво оптимістична. Навіки вкарбувалися в душу загадкові слова:
Лебеді дитинства, станьте на хвилину,
Та візьміть на крила доленьку мою!
Землю я покину, з вами я полину,
Де квітує тайна в зорянім гаю…
Ключ не зупинити, крил не доточити,
Птах давно тріпоче в серденьку твоїм…
Лише власні крила повертають силу
Відшукати стежку в материнський дім…
Пісня нагадувала Миколі казку про Івасика-Телесика, якого маленьке лебедятко зняло з явора, визволивши з полону злої зміюки, і повернуло до рідного дому. Ті казкові образи зли-валися, глибоко відбивалися в душі малого Миколки, формуючи його вразливу музично-романтичну натуру. Дід змалку заохотив його до кобзи й скрипки, а в школі пісенне пори-вання хлопця ще більш спонукав учитель співів Яків Степанович, котрий керував хором сільської самодіяльності. Якось їхній четвертий "а" повезли до Києва, щоб показати картинні галереї, зводити в планетарій, у музеї. Увечері вони слухали у парку, під відкритим небом, симфонічний оркестр.
Той вечір врізався в пам’ять хлопця навічно. Все сплелося в єдиному гармонійному поєднанні — темно-сине небо над Дніпром, задумливі каштани й дуби, принишклі люди й могутній прибій райдужних звуків.
Микола сприймав симфонію, як молодий лебідь вперше сприймає воду, як сокіл — повітряний простір, як сліпонароджений після щасливої операції — перші промені безмеж-ного розмаїтого світу.
Виконували героїчну симфонію Бетховена. Ураган мелодії довго переслідував хлопця, не давав спати, сплітався з його повсякденним життям, змушував мріяти. Дитяча мрія — присвятити життя музиці — набирала сили й певності. І вже в сьомому класі він безповорот-но вирішив: стане композитором. Закінчивши середню школу, Микола подав документи в консерваторію.
Дехто з односельчан підсміювався над ним, подейкував:
— Закортіло Миколі бути лірником, як і дід Василь, що все життя своє проспівав. На легкий хліб потягло. В колгоспі, бач, йому важко. Паличкою махати, либонь, легше, ніж ви-лами гній накидати.
Микола не розумів, що часто в тих словах треба було шукати не безпричинне нерозуміння, а багатовіковий біль за втраченими можливостями, голос стихії, яку віками тримали в полоні, не даючи їй достойної роботи, прикладання сил. І хоч хлопця проводжали до Києва не лише глумливими, а більше добрими, щирими словам", він довго зберігав у душі гірку образу і навіть мстиве бажання довести недоброзичливцям, що вони обмежені, грубі люди. Жовчі додала ще й прикрість діда Василя, якого безжально звільнили з роботи в дитя-чому будинку, де він викладав для юних вихованців працю. Окрім основної роботи, дід за-охочував учнів до народної пісні, вивчав з ними народні думи, леґенди, казки. Якийсь заздрісник написав до району анонімку, де доводив, що Василь Сміян, який "до революції служив у царському флоті, маючи звання мічмана, підозрілий тип, навчає дітей тому, що не передбачено проґрамою, розповідає їм усякі небилиці, міфи, казки, — і все це поза всякими класовими критеріями…"
З району надіслали комісію, а та діяла вельми рішуче. Діда звільнили з роботи всупереч волі учительського колективу дитбудинку, наперекір бажанню директора Івана Громограя та всіх вихованців залишити старого кобзаря в спокої. Дід Сміян махнув на все рукою та й по-дався десь аж на Камчатку, де працював боцманом на риболовецькому судні, періодично посилаючи дочці та внукові гроші й бадьорі оптимістичні листи з наказами Миколі не зрад-жувати пісні й музики ніколи й нізащо.
З плином часу плетиво дитячої гіркоти й образи в душі Миколи розвіялося. Крапку на цьому поставило останнє побачення з учителем співів Яковом Степановичем. Це було на третьому році навчання в консерваторії. Микола приїхав до рідного села на канікули, йому передали, що Яків Степанович дуже хворий, може, й помре скоро. Микола відвідав його.
Надовго запам’ятав той вечір, висохлі руки вчителя, його ледь чутний голос і дивні, потойбічні очі. Погляд їх був прозорий, ніжний і вимогливий.
— Я радий, що ти прийшов, Миколо, — шепотів учитель. — Хотілося перед смертю сказати тобі кілька слів.
— Ви не вмрете, учителю…
— Не говори зайвого, — спокійно заперечив Яків Степанович. — Треба завжди бути щирим, а тим більше перед останнім прощанням.
Помовчавши, вчитель запитав, дивлячись в очі юнакові:
— Ти любиш музику, Миколо?
— Дуже, Якове Степановичу! Ви ж знаєте, що я…
— Знаю… Бачу… Від гарного кореня виріс твій пагін. Таке джерело, як дід Василь, може напоїти навіть не тебе одного. Вірю, станеш добрим пісенником, композитором. А скажи… де ти будеш жити, працювати?
— Не знаю, — розгубився Микола. — Може, в Києві. Пропонували.
— У Києві, — повторив учитель. — Що ж… Київ — древнє, славетне місто. Столиця. Принадно, зручно… Розумію. Проте… дивно мені, чому так багато людей тягнуться до міста? Чого там шукають? Я розумію тих, що збираються працювати на великих заводах то-карями, конструкторами, креслярами, інженерами чи економістами, юристами, службовцями в установах. А ти… чого ти там шукаєш?
Микола мовчав, зненацька захоплений несподіваним докором. Вчитель узяв його теплу руку в свою кощаву холодну долоню і зашепотів:
— Я не хочу тебе ні в чому переконувати. Якщо в душі людини живе зерно добра й правди, то воно розквітне. Обов’язково… Я хочу, щоб ти правильно зрозумів мене.
(Продовження на наступній сторінці)