Гість мовчки повернувся, щоб піти геть, навіть не дослухаючись, що там почав бурмо-тіти професор. Та за кілька кроків від дверей зупинився, ніби щось пригадавши. Витяг з ки-шені книжку, подав її здивованому фон Шварцеві. Професор глянув на обкладинку, на якій вогнем палав заголовок українською мовою: "Вогонь не спопеляє правди!"
— Що це? — здивувався він.
— Випущено на Україні. Книга про минулу війну. Там є витяги з записів щоденника одного українського вчителя та його учнів. Вони партизанили в придніпровських лісах. Зга-дується й ваше ім’я. Прочитайте, прочитайте. Досить цікаво. Інколи минуле згадувати кори-сно. Погляньте на себе очима ворогів. Тим більше, що їх уже нема… завдяки вашим опера-тивним діям. Ну, ну, справа давня… Солдатська справа… Нам не личать екзистенційні шту-чки. Хай ними займаються інтелігенти. До побачення, Циклопе!
Гість зник, ніби його й не було. Лише в долонях фон Шварца лежала книжка в чорній обкладинці, і на ній палахкотів напис: "Вогонь не спопеляє правди!"
Гуркочуть мотори авіалайнера. Внизу пливуть величні, як незнані континенти, хмари з примарними долинами й горами. В прогалинах інколи відкривається земля — вона у весня-ній імлі, й обриси міст і сіл, що ледь-ледь проглядаються внизу, здаються нереальними.
Фон Шварц втомлено дивиться вниз. Сорок років тому він приходив на цю землю як завойовник, відчуваючи себе господарем. Тепер прибуває як гість. З маскою на обличчі й на серці. Що він скаже нащадкам тих, з батьками яких довелося зустрітися віч-на-віч на полі бою? Чи знайде спокій і стриманість, щоб бути коректним і дружнім? Бути в гостях, здавало-ся, вже поверженого, та так і нескореного ворога, який потім став торжествуючим перемож-цем. Обговорювати з ним проблеми космічного контакту? Вміло сіяти зерна грядущого кос-мічного реваншу для майбутнього вирішального бою. Визнати поразку — значить зійти зі сцени буття. Розчинитися. Стати примарою. О, ні! Вони гадають, що історія на їхньому бо-ці?! Сліпці! Ми маємо ще тисячі варіантів реваншу. І там, де вони урочисто святкують день примарної перемоги, ми закладаємо міни прийдешньої війни. Вона вам непотрібна? Ви праг-нете миру? У цьому бо й ваша поразка! Бо всесвіт — це поле бою. Він викохує вічних воїнів. Пацифісти лише гній еволюцій. А ми понесемо у космос вогонь нових переплавок, бо ми — вічні бійці, невмирущі, як Кощій у вашій казці. Так, так! Йому зрубують одну голову, а в нього виростає десять. Перемагає той, хто збагнув закони войовничої природи, нещадної Калі східних космогонії!.. Ви всюди бачите поле для творчості, а ми на кожному клапті ма-терії сіємо зуби дракона…
Вирують хмари. Лайнер пронизує туманні гори, виходить з них. Виникають, щезають райдужні ореоли. Боковим зором фон Шварц бачить, що люб’язна стюардеса гостинно схи-ляється до нього, щось пропонує. Він заперечливо похитує головою, знову одвертається до вікна — до своїх дум і видінь, що розчиняються десь там у зникаючих хмаровищах.
З-за туманної стіни випливає велика постать, ніби зіткана з імлистих ниток. Той самий хлопець! Вогник. А поряд з ним високий солдат у вилинялій зеленкуватій гімнастьорці. Хто це? Чому він з цим хлопцем? Чому при цьому видінні так болісно стислося серце?
Хто ти, привиде? Чому виникаєш з небуття? Навіщо з’являєшся з країни смерті?
"Смерті? — сміється солдат. — Смерть — то лише слово, яким злочинці та боягузи за-туляються від реальності. Чом ви затремтіли, фон Шварце? Ви ж тільки що так хвацько мір-кували про вогонь нових руйнацій, про космічні герці, які жадаєте нав’язати нам?! Чому ж тоді така приреченість у вашому погляді?"
Хто ти, фантоме, як смієш просторікувати про мою приреченість? Ти лише вигадка мо-єї підсвідомості, каламуть втомленого мозку. Щезни, розвійся.
Солдат усміхається хлопцеві, і надхмарний вітер колише його русяво-золотисте волос-ся.
"Не так просто, пане професоре! Не так просто. Ми вже не можемо щезнути, бо стали над смертю. І навіть ваші зерна дракона, котрі ви сієте, не викинуть своїх паростків — їм не прорости! Чуєте? Оновлена нами земля вичавить їх із свого святого лона, бо надто рясно по-лита вона кров’ю героїв. А кров, пролита за свободу, отруйна для хижаків".
"Вогонь, запалений нами, — озвався хлопець, ніби стверджуючи слова солдата, — не погас, пане фон Шварц, змете й спопелить вас, як непотріб. Це вічний вогонь Прометея, й він розсудить нас!"
"Вогонь розсудить нас", — шепоче сірими вустами професор. Звідки ця фраза? Чому вона свердлить мозок, здавлює свідомість нестерпним болем?
"Згадайте, згадайте, — наполягає солдат. — Сорок перший… Дніпро… Переправа…"
Так, так! Він згадав. Пам’ять прорвала греблю часу. Солдат-композитор, кобзар. Химе-рне поєднання. Він тоді наказав йому що-небудь заграти, заспівати. І закривавлений, неголе-ний, закіптюжений солдат не відмовився. Він співав йому якусь афористичну пісню — злові-сну, апокаліпсичну. Так, так… Щось про вогонь відплати! Сакраментальна фраза звучала містично, тривожно. Переможений стверджував у тій пісні свою вищість. Генріх тоді звелів розстріляти його. Чому ж ти, фантоме, з’являєшся знову, бентежиш мене?
Професор застогнав. Стюардеса турботливо схилилася над ним:
— Вам погано? Може, щось дати?
— Коньяку, — прохрипів він.
Випивши два келишки міцного напою, він заспокоївся, заплющив очі. Не можна так ро-зпускати себе, свою уяву. Брама з минулого міцно замкнена, вона під контролем його волі. Бумеранґ часу? Так, буває, він боляче б’є. Але хіба вперше йому зализувати рани? Розум і спокійна певність допомогли йому сорок років тому, уникнувши чіпких рук переможців, ще-знути, розтанути в Південній Америці. І повернутися звідси до Європи, в Швейцарію, вже іншою людиною. Всюдисуща рука Великого Невідомого тепер знайшла його, повернула до минулого. Може, й на краще. Віднині він під надійним захистом, він у монолітному леґіоні мороку. "Вогонь не спопеляє правди"? Ми ще побачимо, на чиїм боці вогонь! Ядерне по-лум’я потужніше, воно не лишить тепер і сліду від вас. Хіба що зостанеться одна тінь, та й то навряд… Що ж, позмагаємось.
Фон Шварц згадав парадоксальний подарунок вчорашнього гостя. Відкривши "дипло-мата", добув книжку. "Вогонь не спопеляє правди"? Що ж, побачимо. Я не буду, привиде, сахатися тебе. Я піду тобі назустріч. Я спробую знайти ключа до ворожих сердець, хай і че-рез зоряні контакти. Тоді ми просто ламали замки. Тепер треба буде шукати ключі. Щоб пе-ремогти ворога, треба збагнути його душу.
Професор відкрив палітурку книжки.
Частина перша
НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?
Мелодія перша
ЯСНА ЗІРНИЦЯ
БДЖОЛА НА КАМЕНІ
Вона прикипіла до маленької заглибини кам’яного стовпа загорожі — коричнево-золотиста, непорушна. З Лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі криль-ця, ніби хотів вихопити нещасну бджілку з її останнього прихистку, й тонка дівоча рука про-стяглася до бджоли, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина глянула на свого супутника, юного хлопця з русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. На обличчі хлопця співчуття й розуміння.
— Мертва, — прошепотіла вона.
— А, може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва.
— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо… Якщо оживе, то загадане здійсниться.
Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо зашарівся, кивнув головою:
— Згоден. Загадаємо…
Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу цяточку. Дивився, закусивши губи, нахмуривши чоло, че-каючи, щоб від подиху цієї дівчини сталося чудо.
Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося сильно, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї сили. Хлопець намагався не дихати, мов боявся зурочити. Якщо бджола не оживе, не полетить, то все загадане не справ-диться.
Раптом… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.
— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо, ожи-ла…
Комаха затріпотіла крильцями, знялася й полетіла. Вона майнула золотистою цяткою в промені сонця і зникла між білого суцвіття. Дві пари очей — сині й сірі — провели її, потім несміливо зустрілися. Руки хлопця й дівчини зійшлися, торкнулися кінчиками пальців. Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.
— Що ви… загадали? — Вона несміливо й трошки лукаво зиркнула на нього.
— А ви… що загадали?
— Я… про вас…
— І я… про вас…
— А що саме?
— Скажіть ви…
— Я скажу… Я задумав, чи не розлучимось ми… чи вічно будемо дружити?
— І я… теж…
Вії піднялися й знову опустилися. Пальці дівчини тремтіли. Хлопець несміливо поклав її долоню на свою, прошепотів:
— Я хочу сказати вам щось дуже… важливе…
— Що? — спалахнула дівчина.
— Давайте поклянемося!
— Поклянемося?
— Еге, на вічне побратимство… На вічну… вічну дружбу…
(Продовження на наступній сторінці)