— Доста йому, — примирливо озвався батько. — Він уже збагнув. Не для того ми покликали його. Почнемо свято, любі батьки й матері. Свято єдності. Наповнюйте келих вином невмирущості!
Десь далеко-далеко замерехтів кришталевий келих. У ньому грала криваво-багряна рідина. Його піднімали сотні рук, торкалися вустами, одпивали кілька крапель. З краю в край полилася ніжна пісня. Ніколи я не чув такої мелодії, таких слів. Не описати їх. Нездібний я на те. Тільки відчуття урочистості запам’яталося мені, нездоланної певності.
Келих ішов з рук до рук, ніби летів у повітрі. Ось з нього п’є батько, витирає долонею вуса, передає мені. Я взяв келих, глянув усередину. Там було порожньо. Ні крапельки. Як це так? Глум? Посміх? Самі пили, а мені облизня?
Я позирнув на батька. Він докірливо хитав головою.
— От бач. Не дісталося тобі вина невмирущості. Не дивуйся. Келих наповниться вином, як тільки його візьме до рук той, хто достойний безсмертя…
— А я?
— Суди сам.
— Чому ж? — гірко прошепотів я. — Хіба я не хотів би?.. От якби я жив тоді, як жили оці мої діди й прадіди…
— То що? — насмішкувато запитав батько.
— Я б показав…
Але мене вже ніхто не слухав. Рідня дружно співала, аж луна котилася під склепінням палацу. На мене не звертали уваги. Я крутив у руках прозорий келих, мимоволі милувався його тонкими гранями, чудовою роботою. У свідомості майнула думка: "Якби показав комусь з друзів — не повірили б".
А чому б і не показати? Взяти його, заховати в кишеню. До речі, це буде й доказом того, що не снилося. Якщо сон, то келиха не буде. А якщо не сон, то…
Я хутенько запхнув келих у кишеню фуфайки. Глипнувши на батька, помітив, що він усе знає.
— Бери, — шепнув батько. — Передай келих спадкоємцям. У ньому велика таємниця.
— Яка? — збентежено запитав я.
— Не час про те говорити. Роби, що сказав. Здалека йде той келих, передається нашим родом все далі й далі, в прийдешнє. А навіщо? Навіть наймудріші діди не все знають. А хто знає, тому велено мовчати. Мовчатиму і я. Ходімо, синку.
Він рішуче провів мене до виходу. Над палацом горіло оранжеве небо. Ліс зустрічав нас вишнево-фіолетовою млою. Я задихався від такої ходи.
— Не можу. Зажди хоч хвилинку.
Батько не відповідав. Ще трохи — і він зник між деревами. Я знеможено сів на пеньок. Заплющив очі.
У голові паморочилося. Хилило до землі. Що це зі мною? Руки й ноги немов налиті свинцем!
Я знову підвівся. Закричав:
— Тату! Зажди!
— Ату! — Відгукнулися хащі. — Жди!
Де це я? Знову довкола ліс, але не осінній, а весняний, святковий, сповнений галасом птахів і ніжним шумом. В руках рушниця. Та сама, з якою я вирушив на полювання. Що це таке? Приснився мені батько, чи що? Так чому ж довкола весна? Не інакше як галюцинації. Перепився я, от і маєш тепер гарячку…
На грудях у мене щось теліпалося, заважало. Я мацнув рукою — волосся. Борода. Закудлана, довга борода, аж до пупа. Що за диво? Коли це я встиг обрости? Наче Робінзон. Я глянув на рукава фуфайки — вона потрухла, а з дірок вибивалася вата, крізь драні штани світилися коліна.
Я злякався. Леле! Що це зі мною? Ще один сон? У кого розпитати? Де люди?
Я оглянувся, впізнав знайомі місця. Отут Лисячі Нори, відоме всім мисливцям урочище. Недалеко звідси дорога, по ній можна почимчикувати до містечка.
Я поспішив до шляху. Що зі мною було? Це вже якась патологія. Треба звернутися до лікаря. Бо що ж це виходить? їхали на полювання восени. Потім я мандрував десь у нетутешньому світі, бачив покійних дідів та прадідів. А тепер весна. Туї сам чорт ногу зламає. На інакше як я бачу кілька різних снів підряд. Не здивуюся, коли й цей весняний ліс виявиться марою. А де ж тоді реальний світ? Може, й те, що був директором горілчаного заводу — теж мара, сновидіння? Задихаючись, вибрався на шлях. Вряди-годи з лісу та в ліс ішли машини. Шофери підозріло позирали на мене. Не спинялися. Нарешті якийсь бензовоз різко загальмував, і мордатий здоровило басом крикнув:
— Ей, бродяго, сідай підвезу! Чого це ти в такому затрапезному вигляді? — поцікавився шофер.
— У якому?
— А наче тебе вовки шматували. І з рушницею! Адже не сезон. Ти, брате, чи не браконьєрствуєш?
— Та де там, — неохоче озвався я. — Був у гостях. У лісника одного, в дружка свого. Та захворів. Провалявся довгенько. А рушницю так забрав. Ще з осені там була.
— А, — підозріло буркнув шофер. — Ясно…
Не знаю, що йому було ясно, та тільки він більше не сказав ні слова. Коли в’їхали до райцентру, запитав, де я буду сходити. Я попросив зупинити біля перукарні. В кишені знайшов срібняки. Шофер рішуче замахав руками і рушив далі.
Зайшов до перукарні. Не йти ж додому в такому вигляді. Жінка перелякається.
Крісло було вільне. Сів. Дівчина скептично оглянула мене.
— Що вам? Підстригти бороду?
Її колега — піжонистий хлопчина — пирснув зо сміху. І звідки вони такі отут взялися? Щось я раніше їх не зустрічав. Ще недавно тут працювали поважні люди, літні, досвідчені, культурні. Я розгладив бороду, глянув у дзеркало. Жахнувся. На мене дивився старезний дідуган, сивий, зморшкуватий, брудний. Сам себе злякався. Мій погляд зупинився па календарі. Там чорніла цифра 21. Трохи "вище напис: травень. Боже мій! Де ж я провалявся цілу зиму? Дивлюсь на рік. Який жах! Не нівроку, виявляється, а три роки минуло!
Дівчина сердито запитала:
— То що будемо робити?
— Поголити. І підстригти.
— Як? По-людському?
— Еге ж, — не став я сперечатися. — Хай буде по-людському…
І ось з люстра на мене дивилась нормальна людина.
— Ну от, — ласкавіше озвалася перукарка. — Гарний же дядько, можна ще й за дівчатами…
Я кинув їй карбованця й скоріше гайнув на вулицю. Коли підходив до свого будинку, ледве тримався на ногах. Що скаже дружина? Як зустріне?
Двері відчинила незнайома жінка. Вона підозріло глянула па мене, невдоволено запитала:
— Кого вам?
— Як? — здивувався я. — Я прийшов до себе додому.
— Додому? — прошепотіла жінка, бліднучи. Тут вона побачила рушницю, заверещала і хряпнула дверима перед моїм носом. — Чого вам треба? — крикнула вона з-за дверей. — Я подзвоню до міліції!
— Схаменіться, — якомога спокійніше озвався я. — Не розбійник я. Покличте Килину Макарівну.
— Яку Килину Макарівну? — притихла жінка. Насторожилась.
— Та яку ж? Курінну, господиню квартири.
— Таке скажете! — мовила жінка. — Та її вже два роки, як нема.
— Як то нема? — скрикнув я, і серце моє завмерло від страшного передчуття.
— А так. Померла вона.
— Померла?..
— Чоловік її десь повіявся. Злодіяка був і п’яниця. У неї забрали квартиру, конфіскували майно. Вона з горя й померла.
— А донька? — Тремтячим голосом запитав я.
— Галя?
— Галя.
— Забрали десь в інтернат. А пізніше ще кудись. Чи в Києві вона, чи деінде, не відаю! А хто ви? Нащо вам про теє знати?
Я не відповів. Убитий горем, пішов на вулицю. Килима померла. Галя десь по світах вештається без батька-матері. Що це зі мною? Куди тепер?
До Кравчини. До начальника міліції. Він же організував те прокляте полювання. Певно, він і розплутає страшний клубок…
— Вам кого? — запитав черговий міліціонер, встаючи з-за столу.
— Начальника. Товариша Кравчину.
— Можна. Тільки навіщо з рушницею?
— А вона мені непотрібна, — розгубився я. — Це так… випадково. Купив.
— Залиште, — строго сказав черговий. — Ідіть. У начальника нікого нема.
Я несміливо переступив поріг. Кравчина підвів голову, одсахнувся.
— Ти?
— Я, друже, — вбитим голосом одказав я. — Рятуй мене!
— Рятуй? — перепитав Кравчина зловісно. — Три роки десь пропадав, а тепер — рятуй?
— Я божеволію! Я нічого не можу збагнути.
— Зате прокурор давно збагнув. На тебе оголошено всесоюзний розшук. Розтрата на сотні тисяч.
— Яка розтрата?
— Грошова. Я й не знав, що ти такий хват. Хай там якусь пляшку, дві… для дегустації, а то — мільйонер знайшовся! Так держава в трубу вилетить з такими робітничками! Сідай, розповідай, де був, куди подів гроші?
Я сів приголомшений.
— Повір, я не брав ні копійки.
— Ревізія була. Все визначено.
— Головбух постарався! — спалахнув я. — І тоді я знав, що він на руку нечистий. А пізніше, коли я зник, він скористався.
— Ну-ну! На людину не вали. Потім розберемося. Мене цікавить одне: де ти шлявся? Чому в такому вигляді? Дрантя. Пропився? Все до копійки?
— Глянь на мене. Я ж у тій самій фуфайці, що тоді одягав!
— Коли тоді?
— А як ми їхали на полювання. Коли ти затіяв з кабаном, хай би він був проклятий!
(Продовження на наступній сторінці)