Бова не підтримав жартів лікаря, похмуро дивився на його багровий ніс, думав: "Не знаю, як покійний, а ти куштуєш її, голубчику, та ще й частенько". А вголос сказав:
— Може, з точки зору медицини все так, як ви кажете. Але справа не проста. Кримінал. Його вбито.
— Не дивно. Людина втекла з лікарні в такому стані. Якби ви побачили, що він тут виробляв. Натягнув на себе шмаття різного, зробив шапку з газети, змайстрував булаву з кавуна, а потім оголосив себе отаманом запорізьким. Почав воювати. З бур’яном у саду. Толочив будяки, бився головою об мур. І кричав, що треба підняти всіх козаків проти татарви, турків і всяких інших напасників…
— Чому ж така несучасна шизофренія? — поцікавився Бова.
— Якийсь генетичний струмінь, — знизавши плечима, пояснив лікар. — Прізвище — Курінний. Певно, його предки були козаками. Безумовно, ознаки і якості в генах залишилися, відтіснилися в глибину підсвідомості. В результаті якогось психічного зрушення гіпертрофовані накопичення минулого вирвалися в сферу свідомості і зруйнували психіку.
— Можливо, й так, як ви кажете, — погодився Бова, щоб скоріше припинити цю розмову. — Та дивно, що людину в такому стані вбито…
— Може, він на когось напав. Уявляєте: вискакує людина з кущів, вимахує булавою чи якоюсь там палицею, кричить: "Бий татарву!" Накидається на когось. Той, безумовно, захищається. Нема часу розібратися — хворий чи бандит. Випадково вбиває!..
— Не випадково, — різко сказав Григір. — У мою компетенцію не входить розголошення всіх подробиць. Я б хотів познайомитися з тим, що він розповідав. Ви записували його розповіді?
— Та ви що? Чи я збожеволів? — здивовано мовив лікар і зареготав. — Якби ми записували всі марення хворих, то не вистачило б паперу! Ха-ха! А втім, деякі галюцинації параноїків можуть бути цікавими. Ручаюся.
— Жаль, — сказав Бова. — Я гадав, що ви що-небудь записали…
— А він сам записав, — сказав лікар.
— Що? — Не зрозумів Бова.
— Та свої ж галюцинації. "Пригоди". Я почав їх читати, а потім плюнув і кинув. Накрутив такого, що чорт ногу зламає.
— Ви дасте мені? — схвильовано запитав Бова.
— Будь ласка, — відповів лікар. — У нас такої творчості мішками. Може, ще щось прихопите? Ха-ха! Щоб вашим слідчим було що читати! Га?
— Не треба, — стримуючи роздратування, сказав Бова. — Дайте мені те, що писав Курінний.
— Гаразд, гаразд. Візьміть. Нічого не збагну, хоч убийте. Навіщо вам ця історія? — Він приніс Бові товстий зошит у коленкоровій палітурці, а сам, поглянувши на годинник, почав знімати халат.
— Ну, мені пора, голубе. Мій час скінчився. Хворі хворими, а треба й додомоньку заглянути.
Григір попрощався з лікарем, доїхав до Червоного майдану. Потім пішки пішов до Дніпра. Сів у затишку. Хлоп’ята вудками ловили рибу, весело перегукувалися пароплави. Але Григір уже не чув нічого. Він розгорнув зошит. На першій сторінці розгонистим, хапливим почерком було написано:
"До президії Академії наук".
А трохи нижче:
"Від громадянина Курінного Андрія Пилиповича".
А потім великими літерами:
"ЗАЯВА".
Далі текст заяви: "Хоч мене і вважають божевільним, та таким себе не вважаю. Все, що зі мною сталося, було насправді, а не в уяві. Доказом того є моя багаторічна відсутність на Землі і келих, який я приніс з того світу, куди раптово потрапив. Келих відповідними органами передано в наукові інститути, а там є люди всякі, вони можуть оббрехати мене. Щоб уникнути зайвих розмов, я пишу вам ці записки. Щиро бажаю, щоб наука скористалася ними. Клянуся, що все від початку до кінця правда, те, що нижче мною написано, про що й розписуюся.
Андрій Курінний".
"…Як сьогодні пам’ятаю, була осінь, бабине літо. В ясному небі летіли пасма павутиння. Ні хмариночки. У такі дні хороше зібратися з товаришами, випити, закусити, погомоніти.
Ми й зібралися. Ми — це я і мої друзі. Голова промкомбінату Гутя, директор ресторану Вирвикорінь, нарсуддя Капшук і Кравчина — начальник міліції, мій найближчий друг, чудовий мисливець і веселий балакун.
Випили по одній, по другій… Розігрілися. А потім Кравчині заманулося полювати на дикого вепра. Подзвонили в міліцію, звідти пригнали машину, ми повсідалися, гайнули до Псла. Там густі ліси і кабаняччя багато. їх забороняють бити, але тут справа йшла не про закон, а про престиж Кравчини. По дорозі, ще під алкогольною парою, ми консультувалися в судді Капшука — чи не великий злочин вчиняємо, що готуємося знищити вепра?
Він, не довго думаючи, відповів, що по букві закону — це порушення, але якщо підійти до цього по-людському, то…
— То що? — Хором проспівали ми.
— То виявиться, що це вельми корисна справа.
— Та це певна річ! — загорлав Кравчина. — Це ми матимемо нагоду переконатися сьогодні ввечері! Ха-ха!
— Не кажи гоп, доки не перескочиш! — їдко мовив Вирвикорінь.
— А ще корисно це для торжества істини! — завершив свої роздуми Капшук, піднявши вказівний палець.
— Філософ! Ціцерон! — кричав Кравчина, обнімаючи Капшука. — Тобі — найсмачнішу частку вепра!
— А яка вона — найсмачніша? — поцікавився Вирвикорінь.
— Директор ресторану — і не знаєш? — обурився Кравчина. — Рило, братці ви мої! Рило!
— Рило? Та що ж там їсти? На один ковть!
— Подавишся за один ковть! — засміявся Кравчина. — У дорослого вепра рило — як баняк! Тушене рило — амброзія, божественна їжа! У кожної тварі є своє найсмачніше місце. У слона — хобот, у ведмедя — лапа.
— Лапа? — здивувався Капшук.
— Лапа. Ти що — не їв ведмежатини?
— Не доводилося…
— Тоді ти даремно жив на світі! — авторитетно заявив Кравчина. — Гей, сержант, жени хутчій! Щоб як супутник по орбіті твоя машина мчала!
— Так перевернемося!
— Не маємо права перевертатися! — горлав Кравчина. — Ми не завершили дискусію! На чому ми зупинилися? На найсмачніших місцях! У верблюда найсмачніший горб!
— Ти й верблюда їв? — здивувався Вирвикорінь.
— Ти запитай, чого я не їв! — гордо сказав Кравчина. — Моржа, тюленя, акулу, каракатицю, гадюку.
— Гадюку?! — Жахнувся Капшук.
— Атож. Смачнюща штука, братці ви мої! Одру баєш голову, розпанахаєш її навпіл, солиш, загортаєш у лавровий лист, потім у капустяні листки, потім — у ямку, де тільки що горіло багаття. Прикидаєш жаром, а пізніше… Стій! Приїхали!
Ми зупинилися на невеликій галявині над Пслом. Довкола шумів ліс. Поміж зеленою кроною сосни святковими нарядами виділялися берези, осики, дуби; на землю падало золоте, червоне, оранжеве листя, утворюючи на землі барвистий килим. Пахло мохом і грибами.
Хлопці розібрали зброю, з галасом вивалилися з машини.
Кравчина командував.
— Ви, галасуючи, йдіть ось так! — давав він настанови. — Ланцюжком, ланцюжком! Та перегукуйтесь. Щоб розриву не було. А я об’їду довкола, перехоплю вас. Буду чекати біля Чортової Верби. Знаєте Чортову Вербу? Там завжди кабани ходять!
— Знаємо, — весело кричали мисливці, вимахуючи рушницями. — Давай шуруй!
Кравчина рвонув на машині далі, а ми рушили поміж деревами, як він і наказав, лементуючи, хто як умів. Праворуч від мене йшов Капшук, інколи я бачив його постать між темними стовбурами дубів; ліворуч — Гутя. Потім я спустився в глибоку долинку, а коли вибрався, вже нікого не бачив. Мабуть, хлопці обігнали мене.
Я погукав, погукав, та ніхто не обізвався. Десь далеко чувся шум машини. Я замовк. Стало сумно. І навіщо було їхати проти ночі в ліс? Мало тому Кравчині півкабана, закортіло ще в Петрівку мерзлого. От що робить з людьми алкоголь! І смачна штука, а все-таки вреднюща! Якби вчені попрацювали над нею, вдосконалили. Щоб і весело було, як вип’єш, і на здоров’ї не відбивалося. Ото досягнення! Я б на таке діло цілу академію одкрив би, тисячі вчених посадив би!
Так розмірковуючи, я ще трохи пройшов, потім вирішив спочити. Хай йому біс, тому кабанові. Чи знайдемо його, чи ні, а ноги наб’єш! Кому треба, хай ганяє. А я посиджу.
Я осідлав широкий дубовий пень. Спершись на рушницю, замислився. Потягло на сон. Каюся, завжди любив у вільну годинку піти до лісу, полежати горілиць проти неба, подрімати. Заколисує природа.
Хоч я був і п’яненький, та все ж таки на землю не ліг. Бо каюк, якщо ляжеш на сиру землю восени. Покорчить руки й ноги. Тому я вирішив хвилинку заснути сидячи, а потім почимчикувати до Чортової Верби.
Мою дрімоту розігнали якісь тихі звуки. Зашелестіло листя, хтось зупинився біля мене, поклав руку на плече.
— Га? Що? — Кинувся я зі сну. — Це ти, Кравчина?
— Це я, синку, — почулася тиха відповідь.
(Продовження на наступній сторінці)