В ту ж мить на вежі щось тріснуло, і в туманне небо з шелестом полетіла ракета. Мерехтливий примар-ний феєрверк осяяв околиці табору. Алессандро помітили, бо на вежах закричали. Тупо ляснули постріли. За-свистіли кулі. Собаки зчинили ґвалт
Ракета згасла. Алессандро якусь секунду непорушно стояв на місці, ніби закам’янілий. Все пропало! Те-пер уже не втечеш…
Але ноги автоматично понесли його далі. Воля! Ти на одну мить усміхнулася йому. Ти насміялася над ним! Мати Божа! За що ти караєш мене, чому не захистиш від ворогів?
Знову спалахнули ракети, але вони вже далеко. Стіна дощу повністю заховала втікача. Може, вдасться втекти? Може, вартові не доженуть його?
Даремна надія! Доля одвернулася від каторжника. Ось уже чується недалеко гавкіт собак. Вони йдуть по сліду. Від табору безупинно злітають у грозове небо ракети, і кожного разу перед Алессандро виникає його ме-рехтлива тінь. Хай вона буде проклята, зрадлива тінь! О, якби зробитися невидимим, розтанути в мороці. Хай би тоді шукали, біснувалися! Він би став невразливим, всемогутнім, він би відомстив катам за наругу й зну-щання!..
Божевільна мрія твоя, Алессандро. Що твої химери, коли переслідувачі за двадцять метрів позаду Навіть крізь шум дощу чути важке сопіння собак. Гучно лунає лютий окрик карабінера:
— Стій! Стій, тобі кажуть, собако!
Алессандро не зупинявся. Йому раптом здалося, що це вві сні він біжить по мокрій каменистій рівнині й ніяк не може втекти від жахливого кошмару. Ще, ще трохи! Ось зараз він проснеться! І зникне тоді кошмар… а поряд буде ніжна, люба Катрен… їхня бідна хатина й зоряна ніч за вікном…
— Стій, проклятий! — ревнув хрипкий голос над самим вухом, і різкий удар упав на голову Алессандро. Він зойкнув, упав на коліна.
— За що? — простогнав утікач, дивлячись затуманеним поглядом у хмарну височінь.
— Ось тобі, ось! На, собако, одержуй! — кричали карабінери, сиплючи удари прикладів на беззахисного в’язня. Він тільки охав, метлявся, мов роздушений черв’як, у них під ногами, звивався болісно в грязюці, нама-гався захистити від ударів обличчя. Свідомість боролася проти непритомності, яка хвилями накочувалася на Алессандро. Ніби крізь вату, до слуху його долинули різкі слова:
— Припиніть! Досить йому!.. До в’язниці Санта-Пенья!
Чудесна мрія Моріса
Вогненними обручами стискувало скроні, пекло в грудях, горіли ступні ніг, але свідомість поверталась, життя міцно трималося знівеченого тіла.
Алессандро відчув дотик ніжних пальців до обличчя. Ті пальці чимось м’яким проводили по щоках, по чолу. Хто ж це? Невже карабінери? Де він? Чому навколо тиша? Де товариші-каторжники?..
Алессандро з болем розплющив очі. Світила тьмяна лампочка. Вона висіла в заглибині на білій стелі. По-тім над втікачем з’явилося чиєсь обличчя. Очі незнайомця дружньо посміхалися. І взагалі, все в ньому сміяло-ся: круглі щоки, трохи кирпатий ніс, високе бліде чоло, покрите дрібними зморшками.
— Хто ви? Де я? — прошепотів Алессандро.
— Добрий день! — весело відповів незнайомець. — Мене зовуть Морісом. Моріс Потр. Я француз… А вас?
— Алессандро… Лосс…
— Я радий за вас, сеньйоре Лосс, — жваво сказав Моріс. — Ви поправляєтесь. Добряче здоров’я! Вас так обробили, що живого місця не знайдеш. Схоже на відбивну котлету. Але тепер нічого. Все буде гаразд. На в’яз-неві й на собаці швидко засихають болячки.
— Але де я? — знесилено запитав Лосс.
— Санта-Пенья!
— Каторжна в’язниця? — пересохлими губами прошепотів Алессандро.
— Так! А ви хіба не знали цього?
— Знав, — важко вирвалося в Алессандро. Голова його знову безсило впала, на повіки насунувся болю-чий тягар.
Старий Міас сказав правду. Не захотів бути в таборі Вальнера-П’єха — тепер здихай у темній камері в’я-зниці, без свіжого повітря й їжі. Який ганебний кінець!.. Краще б вони вбили його в ту грозову ніч, краще б птахи розтягли його кістки по скелях!
— Кінець! — простогнав він, зціплюючи зуби від болю.
— Кінець? — почулося запитання. — Який кінець?
Алессандро розплющив очі, здивовано втупився в обличчя Моріса. Воно сміялося — обличчя нового то-вариша по нещастю. Що таке? Він божевільний чи дурник? Чи, може, цілком звик до собачих умов?
— То чому ж кінець? — перепитав Моріс, підкладаючи під голову Алессандро туго згорнуту куртку.
— Звідси не втечеш, — прошепотів Алессандро. — Згинеш у смердючій ямі. Там… у таборі… ще була якась надія… А тепер… край…
— Так, це правда! — весело підтвердив Моріс, озираючи маленьку брудно-сіру камеру меткими очима. — Звідси втекти неможливо… якщо…
— Якщо? — з неясною надією перепитав Лосс.
— …якщо не буде чуда! — серйозно закінчив Потр. Алессандро розчаровано відвернувся до стіни, мах-нув рукою.
— Жартуєте… Хіба можна жартувати в такому становищі?
— Я не жартую, — відповів Моріс.
— Хіба бувають чудеса, та ще в такому… місці?
— Бувають! — упевнено сказав француз. — Хоча й не часто.
Щось незвичайне чулося в жартівливому голосі Потра. Не можна було розібрати, чи він сміявся чи гово-рив серйозно. Хто цей чоловік? Чому в його голосі, в погляді непокірна сила, непохитна впевненість? Алессан-дро, перемагаючи біль, повернувся всім тілом набік, з надією поглянув на Моріса.
— Що ви маєте на увазі, товаришу?
— Коли-небудь узнаєте, — хитро підморгнув француз. — Я хочу сказати тільки одне — не слід сумува-ти, впадати у відчай. Треба сподіватися, всюди мріяти…
— Мріяти, — іронічно хмикнув Алессандро. — Мрія не проб’є мурів!..
— Ой, помиляєтесь, — заперечив Моріс. — Нема нічого могутнішого за мрію!
Металічні двері гучно забрязкотіли. Відчинилося малесеньке віконце, в яке в’язням подають їжу, і вусата пика з сизим носом алкоголіка ревнула:
— Мовчати! Почую ще раз — попадете в карцер! Віконечко зачинилося. Кроки в коридорі віддалилися, стихли.
— Треба остерігатися, — прошепотів Моріс. — Замучать, падлюки, як кого на зуб візьмуть.
— Якого ще треба карцера? — буркнув Алессандро.
— Це фешенебельна кімната проти карцера, — запевнив Моріс. — Там — мокрий цемент, двісті грамів хліба на три дні й літр води. Всю одежу забирають… Ну, та це дрібниці… На чому ми зупинилися?.. Ага! На мрії…
Моріс подививсь у вікно, заґратоване товстими прутами. Надворі вже наступила ніч. У чорному прямо-кутнику вікна блимала яскрава зірка. Француз показав на неї.
— Я щоночі дивлюся на зірку… Мені стає ясно, який велетенський, нескінченний світ. Але я — людина — охоплюю його своїм розумом. Навіть тут, у в’язниці, я уявляю собі бездонні глибини всесвіту. Закрий вікно — зірка засяє в моїй фантазії. Кинь мене в карцер — я все одно малюватиму в своїй уяві нові світи, де будуть прекрасні люди й чудові краєвиди. Ось що таке мрія! Хіба ж можна стримати її політ?..
— Розумію, — похмуро згодився Алессандро, перериваючи палкі слова француза. — Але так можна гни-ти до смерті, уявляючи "прекрасні світи"… Це нереально… Це химера…
— Ви мене не зовсім зрозуміли, — м’яко заперечив Моріс. — Я просто хотів сказати, що мрія — нестри-мна… Але на увазі я маю інше…
— Що ж саме?
Моріс хотів відповісти, але стримався. Та Алессандро й не чекав відповіді. Знову до грудей підступила млість, потьмарилася свідомість. Мов із туману, випливали думки, гіркі, розпачливі. Про яку мрію говорить дивний в’язень, його новий товариш? Життя нагадує багно, яке засмоктує людину все далі й далі. Декому вда-ється добратися до купини і вмоститися на ній, і тоді людина вважає себе щасливою. Більшість же поринає в багнюку, спочатку до пояса, потім по груди і, врешті, з головою… Хто витягне Алессандро з цього багна, яке ось уже лізе до рота, наповнює легені, не дає дихати? Мрія? Мрія врятує його! Ха-ха!.. Вигадка, ілюзія, самообман. Поки слабкі мріють, сильні живуть щасливо, зриваючи квіти насолоди…
Мрія? Хіба не мріяли вони щиро й радісно вдвох із Катрен? Хіба не були їхні помисли чистими, неза-плямованими? Та доля страшно посміялася над ними…
В напівсні, напівгарячці минула для Лосса перша ніч. Сонячні промені заграли у високості, вони ніби поцілували кривавим поцілунком хмаринки, що виднілися в тюремнім вікні. Ті промені й свіжа ранкова прохо-лода проникли в камеру. Лосс розплющив очі, стиха застогнав. Обличчя Потра схилилося над ним. Стурбова-ний голос промовив:
— Що вам, товаришу?.. Боляче?..
Ні, ні! Алессандро даремно сердився на Моріса. Що з того, що француз розповідав йому химери. Він просто, по-дружньому хотів підтримати Лосса. Адже Потру теж нелегко! Будувати повітряні замки й щодня руйнувати їх — це, може, страшніше, ніж безнадія.
— Ви, напевне, скептично поставилися до моїх думок? — м’яко запитав француз. — Прошу пробачення.
— Що ви, що ви!
(Продовження на наступній сторінці)