— Все даремно, — байдуже махнув рукою привид. — Не можу. Якби поспати… Пізно… вже… Але я… мушу розповісти… Слухайте мене… тільки одна умова… ви виконаєте… моє прохання. Я вірю… вам… у вас хороше обличчя…
Він почав говорити. І скоро я забув, де я, що зі мною, не помічав того, що оповідач поглинається ґрунтом. Мене захопило страшне оповідання про трагедію цієї людини. Незвичайні, фантастичні події яскраво, зримо повстали переді мною.
Крізь ворота смерті
Хмара з моря
— Даремно сподіваєшся, Алессандро… Звідси не втечеш.
У зіницях Алессандро спалахнули недобрі вогники. Він крізь зуби процідив:
— А я й не збираюся втікати. Хто тобі сказав таке?
— Бачу… Не сліпий… Озираєшся весь час, ніби зацькований вовк.
Алессандро витер піт, що рясно виступив на чолі, передихнув, спершись на лом. Гостро поглянув на старого Міаса. Біс його знає, може, він і добрий чоловік. Привітно зиркають з-під навислих сивих брів глибоко запалі очі, дружньою посмішкою освітлюється зморшкувате, пожовкле обличчя. Але довіряти не можна. Навколо багато продажних душ — "лопатників", як їх називають в каторжному таборі Вальнера-П’єха. Прошепочеш слово — воно зразу відгукнеться біля старшого наглядача. Отож треба притримувати язик…
— Боїшся? — сумно запитав Міас. — Даремно! Я за двадцять років нікого не продав.
— Ти двадцять років?.. Тут?.. — вражено прошепотів Алессандро. — Як же ти…
— Як я витерпів? — іронічно кинув Міас. — Ось так, як бачиш… Засуджений довічно… І ти теж…
— Що я? — гостро перебив Алессандро.
— Витерпиш… Звикнеш.
— Ніколи! Нізащо! — палко гукнув Алессандро.
— Тихо! — злякано озирнувся старий каторжник. — Почують!.. Не дуже підскакуй. Нічого тут не поробиш. Шляху з Вальнера-П’єха нема.
Алессандро похмуро поглянув навколо. Він має рацію — цей старий пень. Уже два місяці минуло, як йо-го привезли в табір, а для втечі не було жодної нагоди. По дорозі на каменоломню їх веде такий конвой, що миша не втече. А тут карабінери стоять навколо за п’ятнадцять–двадцять метрів один від одного. Один крок за означену прапорцями лінію — і метка куля звалить порушника. Алессандро день і піч думав про втечу. Він перебирав у думці безліч варіантів, але після аналізу сам же й відкидав їх. Адміністрація табору продумала все до найменших дрібниць.
— Номер триста двадцять п’ятий! — почувся гучний голос начальника варти. — Чому не працюєш?
Алессандро хутко зігнувся, шалено копирсаючи ломом під каменем. Міас єхидно засміявся.
— Ось так, хлопче, день за днем, — прошепотів він, складаючи каміння в штабелі. — На тебе будуть бе-зупинно кричати, ніби на тварину, називати номером… Ти звикнеш до цього, внутрішній бунт поступово втих-не і… тоді все. Ти вважатимеш, що такий от стан — нормальний.
— Брехня! — прохрипів Алессандро, підважуючи камінь. — Все одно втечу.
— Як?
— Не знаю! Як завгодно.
— Спіймають! — запевнив Міас. — По всій Іспанії така поліцейська агентура, що втікачеві нема куди податися. Хіба за кордон.
— Хай спіймають! — уперто сказав Алессандро. — А я знову втечу!..
Міас похитав головою, важко зітхнув.
— Ні, після втечі тебе тут не залишать!
— Чому?
— Бачиш гору Вальнера? Біля її підніжжя каторжна в’язниця. Ось куди ти попадеш!
— Ну то й що?
— А те, що звідти хіба що дух втече. Ні дня ні ночі в’язень там не бачить. Смердюча камера, гидке пійло, фунт чорного хліба… І так до смерті! Тепер розумієш?
Алессандро промовчав. Він подивився на вершину гори Вальнера, яка бовваніла в туманній імлі на сході. Хай в’язниця, хай смерть — треба тікати! Хіба таке життя не гірше смерті? Безконечне приниження, каторжна праця під палючим сонцем або в осінній холод протягом п’ятнадцяти годин і повільне згасання. Життя тільки тоді має смисл, коли воно в пошуках, у перспективі, коли воно дає надію на краще майбутнє. А тут цього нема. Багаторічне животіння, і тоді смерть. То хай краще одразу смерть.
А може, не треба?! Може, якось обійдеться? Невже не переглянуть його справу? Адже його засудили ні-защо!..
З пам’яті виринули події недавнього минулого. Злиденне дитинство в трущобах Мадрида. Бліде обличчя матері… Воно не має чітких обрисів, те рідне, приємне, ніби легкий сон, обличчя. Занадто рано померла вона — жінка робітника, напівжебрачка, вічна мучениця. Ніби марево, ніби золота тінь, згадки про матір… А більше нічого…
Похмурий і часто п’яний батько, залишившись удівцем, зовсім занедбав сина. Він не цікавився, де Алес-сандро буває, якими інтересами живе, як навчається в школі. Не звертав батько уваги й на те, що син частенько бував напідпитку, пропадав ночами…
А Алессандро владно затягнула вулиця. Зграя метких хлопців, які обчищали кишені обивателів, прийня-ла його до себе, навчила "майстерності". Алессандро щастило. Жодного разу він не попав до рук поліції. Зло-дійське ремесло ставало звичкою, і Лосс майже не думав про якийсь інший шлях.
Але випадок послав йому несподівану зустріч, яка різко змінила все життя. Алессандро й тепер, мов на-яву, бачить той чудовий ранок. То було воскресіння…
…Лосс під’їхав до ринку на півночі міста. Ходив між рядами спекулянтів, сільських торговців, великих і дрібних баришників, видивлявся "жертву". Дійшовши до рядів, де продавалися овочі, Алессандро остовпів. За овочевим столиком, поряд з крикливими бабами-перекупками, стояла дівчина. Але яка дівчина! Нікого подібного Алессандро зроду не бачив!
Вбрання на ній було дуже просте, навіть скромне. Та не на вбрання Лосс дивився! Дівчина ковзнула по-глядом по обличчю незнайомця і ледве посміхнулася. Баби-перекупки зашепотіли, захихикали. Та Лосс нічого не бачив і не чув. Приязнь, ніжність, доброта струменіли з синіх очей дівчини, вони огортали хлопця гіпнотич-ним туманом, не давали зрушити з місця.
— Ось тобі й жених, Катрен! — їдко крикнула сусідка дівчини.
Перекупки засміялися, дівчина почервоніла, сердито блимнула очима на Алессандро.
Хлопець розгублено переступив з ноги на ногу й, озираючись, пішов геть. Серце його співало від надмі-рних почуттів. Що це було, хлопець не знав. Він відчував тільки одне — віднині в його життя, в його помисли, серце й душу вступило щось хвилююче, велике, таємниче.
Катрен! її звати Катрен! Ім’я те звучить, ніби музика. Катрен! Треба ще зустрітися з нею! І не тільки зу-стрітись, а й познайомитися. Щоб говорити з дівчиною, дивитися в її сяючі очі й називати її ім’я. Без кінця по-вторювати: Катрен, Катрен, Катрен…
Алессандро забув, для чого приїхав на ринок. Безтямно блукав між покупцями, здалека поглядаючи на високу постать дівчини. Тільки тепер Лосс розгледів, що вона продає помідори й моркву. Хто ж вона така? Се-лянка? Де живе? Треба обов’язково дізнатися про все.
Наступав вечір. Ринок опустів. Дівчина зібрала в кошики залишки овочів і рушила до передмістя. Алес-сандро помітив, як вона, відходячи, провела поглядом навколо, ніби виглядаючи когось. Кого ж вона чекала? Ось очі дівчини зупинилися на постаті Лосса — й теплі сині іскорки загорілися в них. Чи то, може, здалося Алессандро?
Чи здалося чи ні, а хлопець не витримав і рушив навздогін за Катрен. Недалеко від зупинки автобусів він наздогнав її і завів розмову. Дівчина рішуче зупинилася, поставила кошики на землю і, серйозно дивлячись на Лосса, промовила:
— Чого ви йдете за мною?
Вона хотіла бути сердитою, але не могла. Збентежене обличчя хлопця — бліде, з великими сірими очима — викликало приязнь. Облизнувши пересохлі губи, Алессандро прошепотів:
— Я хочу познайомитися з вами, Катрен!
— О, та ви вже й ім’я моє знаєте? — засміялася дівчина.
— Вас так назвала сусідка, — розвів руками хлопець.
Ніяковість, збентеження раптом розвіялись. І Катрен, і Алессандро зрозуміли, що їх штовхають назустріч одне одному людяні, хвилюючі почуття, які неждано проснулися в юнацьких серцях.
Отож, знайомство відбулося. Катрен не дозволила проводжати себе, але сказала, що вона буває на базарі через день.
…Минуло кілька тижнів. Алессандро й Катрен покохали одне одного. Дівчина приворожила хлопця не тільки своєю красою, а й незвичайною сердечністю, принциповістю, світлими поглядами на життя. Вона була сиротою, жила в містечку Аравака, недалеко від Мадрида, де мала стареньку хатину й невеликий город.
Алессандро довго страждав, бо не міг зважитися на те, щоб розповісти дівчині про свою "професію". Та зрештою насмілився… Здавалося, ніби він стрибає в крижану воду. Опустивши голову, Лосс розкрив Катрен свою таємницю, якої навіть батько не знав.
Катрен довго плакала, цілий вечір сиділа мовчки, дивлячись, як за вікном кривавим багрянцем налива-ється обрій. У Алессандро впало серце. Кінець! Хіба буде ця чудова дівчина любити злодія?.. От і втратив він свою першу і найдорожчу любов!
(Продовження на наступній сторінці)