— Хто за вас може поручитися? Де ви працювали?
Лосс не знав, що відповісти. Він глибоко вдихнув повітря і випалив:
— Моріс Потр… може за мене поручитися.
Господар будинку здригнувся, гостро поглянув на Лосса.
— Потр? Звідки ви знаєте Потра?
"Він вважає мене за провокатора", — подумав Алессандро і вже зовсім рішуче промовив:
— Він сам дав мені цю адресу.
— Зачекайте… зачекайте… Ви Лосс? Із тюрми?
— Так, — підтвердив Алессандро, зрозумівши, що він потрапив куди слід.
— Вам пощастило втекти?
— Так… За планом Моріса. Це було жахливо…
— Потім, потім, — заметушився господар. — Зараз я покличу Потра. Роздягайтесь.
Зустріч двох колишніх в’язнів була радісною і бурхливою. До півночі Лосс розповідав про свої страшні поневіряння. Другого ранку вирішили, що Лосс працюватиме в лабораторії професора Тенка (так звали госпо-даря будинку), але поки що з дружиною бачитися не буде. Зв’язок із нею можна встановити через вірних лю-дей.
Алессандро дуже сподобалося в професора. Робота була нескладною, в бібліотеці вчений зібрав тисячі книг, які могли відкрити перед колишнім каторжанином прекрасний світ мрії, науки, великих трагедій і подви-гів. Лосс поки що не думав про майбутнє. Воно було безформним і туманним. Від нього вимагали тільки одного — сумлінної праці в лабораторії, виготовлення різних розчинів за формулами.
Прощання Моріса
Минуло кілька тижнів. Лосс освоївся на новому місці. Потр показував йому, що треба робити і як. Він же розповів Алессандро про Тенка.
Вчений давно відійшов від роботи в офіційних інститутах. Його ще замолоду вважали небезпечним за лі-ві погляди в соціології, філософії, політиці. Тому він скрізь натикався на приховану ворожнечу. Це породжува-ло безліч непорозумінь і суперечок, заважало нормальній науковій роботі. І, нарешті, коли ім’я Тенка стало ві-домим науковим колам світу, він рішуче порвав із національною академією, зачинився в своєму котеджі й так працював два десятки років.
— Над чим же він працює? — обережно запитав Лосс. Потр зам’явся, розвів руками.
— Ви про все дізнаєтесь від нього. Я не маю права цього говорити.
Ніби блискавка осяяла мозок Лосса. Він схопив Потра за руку.
— Може, те, що ви мені розповідали?
— Може.
— Значить, ви втекли з тюрми саме так?
Француз ствердно кивнув головою.
— Але тихо… Ні слова. Замкніть вуста на замок. Тенк не любить язикатих.
Лосс був вражений. Значить, мрія Потра не безпідставна. Це питання вирішує видатний учений. А якщо працює він, то, напевне, і в інших країнах над тією ж проблемою б’ється пристрасна думка вчених.
А втім, чи не жартує Моріс знову? Ось як лукаво блищать його очі. Він завжди сміється…
Того дня Лоссу не вдалося продовжити розмову з французом. І в наступні дні також. Трапилося щось не-приємне, непередбачене. Алессандро відчував, що між Потром і професором пробігла чорна кішка. Часто з ка-бінету долітали уривки гострих розмов. І ось настав вирішальний день.
Лоссу вдалося підслухати розмову двох учених. Двері були напіввідчинені, й Алессандро ясно чув майже кожне слово.
М’який спокійний голос Моріса тихо, але впевнено переконував:
— Ви переносите свої враження на весь світ, професоре. Це невірно. І хочете, щоб я відмовився від своїх поглядів заради ваших нігілістичних переконань. Треба не ждати, доки світ стане кращим, чистішим, а допома-гати перебудовувати його.
— Набудували! — голосно відповів професор. — Я досить надивився на таке будування. Не потрібно по-вторювати таких жахливих трагедій! Вони ні до чого не приведуть!
— Ви глибоко помиляєтесь, професоре. Ніщо не пропадає даремно. Навіть за законами фізики…
— Досить, Морісе! Я не вірю нікому. Я вірю тільки в майбутнє, яке прийде не з хаосу соціальних пере-воротів, а закономірно, як настає схід сонця… А тепер моє діло — праця, творча праця на користь грядущих поколінь. І я кличу вас із собою.
— А моя справа, справа моїх товаришів? — тихо запитав Потр.
— Не знаю. Я не бачу ваших справ. Якби ви розбили кайдани тиранії, звільнили людину для творчої, тільки творчої праці, то я б віддав вам душу й тіло. А поки що — слова, слова. Я вимагаю, щоб ви кинули вашу політику. Я не хочу зайвих турбот… Хай інші займаються політикою, а не ви…
— Не можу, професоре…
— Я теж не можу.
— Значить, попрощаємось, — твердо сказав Моріс. — На мене чекають друзі.
Якусь хвилину професор мовчав. Потім Лосс чув, як він важко зітхнув.
— Прощайте, друже… Я сподіваюсь, що скоро завершу роботу. В одному покладіться на мене — якщо я захворію або буду вмирати — розрахунки й формули передам вам. З умовою, що ви використаєте винахід тіль-ки на благо… Не треба запевняти, я й так вірю вам. Запам’ятайте тільки одне — я не хочу, щоб моє ім’я про-клинали, як проклинають імена творців атомних бомб…
— Добре, професоре!
— Де шукати вас?
— Париж, майдан Етуаль, 27–144.
— Дякую. Ми ще зустрінемось, Морісе!
— Сподіваюсь… Прощайте.
Почулися тверді кроки Потра, скрип дверей. Лосс відійшов до столу. Француз з’явився на порозі, запит-ливо поглянув на Алессандро.
— Ви чули все? Тим краще. Я іду. Я хотів спрямувати вас по іншому шляху, ніж той, по якому ви йшли змалку, але обставини перешкоджають. Я знаю — у вас хороша душа, допитливий розум. Ви зможете перебо-роти вплив минулого. Професор допоможе вам. Слухайте його — це чудесна людина. Правда, він обмежив свій політичний світогляд роботою в цих стінах, але… нічого… Якщо ж вам потрібна буде підтримка — сповістіть мене.
— Морісе! — скрикнув Лосс. — А як же…
— Тихо… Будьте добрим і вірним помічником професору. Зараз найважливіший етап роботи. Замініть йому мене, любіть його!.. Прощайте, Алессандро.
І ось уже Потра нема… До лабораторії зайшов професор, кілька хвилин спостерігав за роботою Лосса. Алессандро допитливо глянув на вченого.
— Ви схвильовані, сеньйоре професор. Може, не слід було б поривати з Морісом…
— Так треба, — прошепотів професор, болісно всміхаючись. — Так треба… Важко, звичайно, втрачати людей.
— Але ж він не вмер.
— Майже… Прикро усвідомлювати, що сучасне суспільство роз’їдають протиріччя. Але життя ще раз проілюструвало мені це.
— Значить, ви вважаєте його поганою людиною? — обережно запитав Лосс.
Професор невесело усміхнувся, похитав головою.
— Який ви прямолінійний. Навпаки, він надзвичайно хороша людина! Краща, може, ніж я… Я тільки мрію, а він хоче діяти. Але що ж поробиш, коли мій скептицизм сильніший, ніж його віра.
Тенк попрощався з Лоссом і пішов до себе. Тепер Алессандро залишився наодинці з ученим, який готу-вав дивний, незвичайний винахід, виношував у думках чудесну таємницю.
Коли ж спаде завіса з того секрету, коли відкриється для Алессандро інтригуюча таємниця?
Тенк відкриває секрет
Минуло кілька днів. Алессандро й далі готував розчини за формулами професора. Але його не задоволь-няла механічна робота. Він хотів бути таким, як Моріс, він бажав проникнути в таємницю ученого. Прислужу-вання ображало його. Правда, інколи здоровий глузд застерігав його від поспішності. В пам’яті виникали кар-тини каторги, втечі… Тоді Лосс утихомирював егоїстичні прагнення. Він розумів, що без Моріса й без Тенка йому довелося б гнити в камерах Санта-Пенья. А тепер він майже в абсолютній безпеці, має все необхідне й скоро налагодить зв’язок із Катрен через вірного шофера Тенка — Фердінанда.
…Терпіння Лосса й бездоганна робота в лабораторії скоро були нагороджені. А, може, просто Алессанд-ро сподобався вченому, і той після сумної розлуки з асистентом захотів поділитися прихованими думками й мріями з живою душею.
Одного вечора професор, перевіривши розчини, які готував Лосс, не пішов, як звичайно, з лабораторії. Він підійшов до вікна, кілька хвилин дивився на темні каштани в саду, які повільно колихалися на тлі нічного неба, й тихо сказав:
— Алессандро, ви, напевне, ображаєтесь на мене?
Лосс здивовано глянув на спину вченого. Серце його радісно затріпотіло. Ось воно. Ось, здається, роз-криття таємниці. Старий це витримав самотності.
— Чому? — стримуючи хвилювання, запитав Лосс. — Навпаки, сеньйоре професор, я вам вдячний.
— Киньте, — махнув рукою Тенк. — Це дрібниці. Я просто виконав прохання Моріса. Я знаю… ви здіб-на людина… І розумна. Вам важко сидіти над розчинами та формулами, не знаючи кінцевої мети. Я розумію все це. Але до певного часу я не міг відкрити вам усього… Я приглядався до вас.
— Ну й що ж? — тамуючи подих, запитав Лосс.
— Мені здається, що ви порядна людина. Крім того, за вас ручався Потр. А це багато значить. Я розповім вам дещо. Слова вимагати не буду.
— Сеньйоре професор! — гаряче вигукнув Лосс. — Ніколи, нікому…
— Гаразд, гаразд. Я вірю. Отже, слухайте…
(Продовження на наступній сторінці)