Алессандро старанно лічив дні. В середу ранком він разів сто Пройшовся по камері, тримаючись за стіну. Ноги підгиналися, боліло в спині. Важко йому буде втікати, якщо план вдасться, та іншого шляху нема. Це єди-ний.
Перед заходом сонця мала бути перевірка. Алессандро чекав якраз цього часу. За хвилину перед тим він знову дістав заповітну пілюлю, кілька секунд вагався.
Що вийде з того? Може, він власними руками зараз готує собі смерть? Може, Моріс тільки хотів підтри-мати його морально, а ця пілюля — отрута. А втім, якщо навіть так, то велика дяка йому за все. Хай краще смерть, ніж вічні муки в смороді, в самотині. Хай що буде!.. Він переступив таку грань, за якою страху нема.
Алессандро вкинув пілюлю в рот, проковтнув. Прислухався. В кінці коридору почувся брязкіт замків, кроки наглядачів. Зараз. Зараз щось має статися…
Судорога звела руки й ноги Лосса. Миттю задерев’яніло тіло. Він важко повалився на підлогу й завмер, кілька разів здригнувшись. Але диво дивне. Свідомість в’язня працювала чітко. Він про себе відзначав усе: й те, що кінцівки його стали неслухняними, й те, що легені та серце почали сповільнювати ритм і згодом майже зо-всім перестали працювати. Двері до карцера відчинилися. Ніби з іншого світу, долинув голос Коммеса:
— Щось він не ворушиться. Ану, послухайте серце.
Лосс відчув, як хтось схилився над ним. Голос наглядача спокійно промовив:
— Здається, готовий.
— Кличте лікаря.
За кілька хвилин до карцеру зайшов лікар. Він доторкнувся рукою до тіла, послухав серце.
— Мертвий.
— Складіть акт, — сказав Коммес. — Смерть від запалення легенів. Викличте могильника. Закопайте.
— Слухаю, — відповів догідливий голос начальника тюрми.
Тюремники вийшли. Навколо запанувала тиша. Тиша й темрява. Як приємно. Нічого не болить, всі стра-ждання відійшли в небуття, перетворилися в спогад. Час зупинився. Він став безконечним, незмінним. Лоссу здалося, що його тіло розширилося за межі тюрми, розрослося у всесвіт, зайняло собою нескінченний простір. Страшне минуле зникло, розвіялося, мов сон. Коли ж почнеться нове життя?!
Так було довго-довго. Потім якісь звуки долинули до слуху напівмертвого в’язня. Щось гриміло, глухо розкочувалося по покрівлі тюрми. Та ні, не тюрми. То, мабуть, почалася гроза надворі. Недоречно. Якщо його повезуть, то дощ промочить до кісток.
Лосс відчував, як на його обличчі грали відблиски яскравих блискавиць, що проникали у вікно. Сильний грім потрясав будівлю.
До карцера хтось зайшов. Почувся хрипкий, неприємний голос:
— Хай йому грець, знав, коли вмирати. Надворі гроза, а ви мене змушуєте везти. Хай полежить до завт-ра.
— Вези, вези! — крикнув сердито наглядач. — Не розмокнеш.
Алессандро відчув, як його схопили за руки й ноги і понесли з камери. Як тільки вони минули коридор і вийшли надвір, на тіло в’язня сипонув густий, холодний дощ. Оглушливо гримнув грім. Алессандро розгойдали й шпурнули на підводу. Могильник недбало накинув на нього мішковину.
Заіржала конячина, смикнула. Лосс відчув, що підвода поїхала. Зі скрипом відчинилися ворота.
— Тпру, — крикнув могильник. — Поспішаєш, проклята? Не хочеш мокнути? Я теж мокну.
— Що там таке? Мертвяк? — почувся сонний голос із віконця вартівні.
— Еге.
— Хто?
— Та той же, якого одягали в "льолю".
Почувся скрипучий сміх, потім кашель.
— Ще б пак. Після такої купелі рідко хто виживе.
— А чого це ти сьогодні вартуєш? — здивувався могильник. — Чому не Крокодил?
— Його поки що не допускають до роботи, — позіхнув наглядач. — Ну що ж, треба покійничку пробити груди.
В голові Алессандро щось задзвеніло, за спиною пробігли мурашки. Значить Крокодила нема! Боже! Те-пер проб’ють груди ломом, як роблять усім мертвякам. Це настав кінець! Він навіть не може поворушитися, подати знак, що не треба його вбивати… Жити. Йому хочеться жити, дивитися на небо хоча б із тюремного віконця, дихати чистим повітрям і мріяти про волю. Для чого він ковтнув пілюлю, навіщо послухався Потра?..
Заскрипіли двері вартівні. Наглядач узяв лома, вийшов на поріг, подивився на небо.
— Ну й негода. Ллє, як із відра.
— Еге ж, — сердито озвався могильник. — Давай, скоріше роби своє діло, а то я змокну, як курка.
— Знаєш що, — позіхнув наглядач. — Не хочу мокнути. Проб’єш сам біля могили.
— Так би й зразу сказав, а то морочиш голову, — пробуркотів могильник. — Н-но, клята!
Конячка бадьоро задерла хвоста й підтюпцем рушила по вузькій дорозі в ущелину. Алессандро був ні живий ні мертвий. Він уже готувався до фатального кінця, але й тут доля змилостивилася над ним. Яка мізерна випадковість. І вона випала саме йому.
В’язень відчув, що стан непорушності проходить. Можна було поворушити пальцями рук і ніг. Потім по-волі почали оживати інші частини тіла.
Може, встати? Ні, треба зачекати. Хай могильник від’їде далі. Треба виграти відстань. Не можна ризику-вати останньою надією.
Гроза стихала, віддалялася. Алессандро повільно розплющив важкі повіки. Небо закривала мішковина, по ній дрібно стукали краплі дощу.
Підвода торохтіла по кам’янистій дорозі, могильник щось мугикав під ніс, скулившись у передку. Лосс увесь підібрався, очікуючи слушного моменту. Він потроху ворушив руками й ногами, щоб розігнати кров, оці-нював ситуацію.
А якщо могильник нападе на нього? Лосс — ослаблий і немічний — не зможе подолати його. Хоча… Могильник — забобонна людина, він, звичайно, перелякається, коли побачить воскреслого мертвяка.
Підвода зупинилася. Могильник зліз із передка, забрязкотів якимось залізяччям. Потім відкинув мішко-вину й виліз на підводу. "Що він хоче робити? — Алессандро скоса поглянув угору. — Проклятий! Він проб’є мені ломом груди. Ні, цього не буде!"
Лосс застогнав, поворушився, звівся на руках.
— А-а-а! — дико заревів могильник, випускаючи лома з рук. Він похитнувся, втратив рівновагу й каме-нем упав на землю.
Алессандро не ждав, що буде далі. Він прожогом зірвався з підводи, похапцем озирнувся, глянув на вогні Санта-Пенья і зник у нічній темряві.
На перехресті
Будинок із зеленою зіркою
Фортуна була прихильною до Алессандро. Вона ніби жаліла його за нелюдські страждання, перенесені в тюрмі. Втікши з пащі могили, Лосс уже не мав майже ніяких особливих пригод. Кілька днів він переховувався в ущелині Кантабрійських гір. Вночі втікач навідувався до халуп, побудованих пастухами на плоскогір’ях. Там часто можна було знайти сухарі, сир, в’ялене м’ясо.
Потім Лоссу пощастило знайти в одній із халуп старе вбрання чабана. Переодягнувшись, Алессандро по-прямував гірськими стежинами до моря. Він не боявся агентів. Тепер, у такому вигляді, його не впізнала б на-віть Катрен.
За кілька днів Лосс добрався до Більбао й під вигаданим прізвищем поступив на вантажне судно кочега-ром. Він запросив мізерну ціну, й хазяїн з радістю прийняв його, не дивлячись на те, що робочих рук вистачало. Судно йшло в Барселону. Що знаходилось у трюмах, Лосс не знав та й не цікавився. Він був твердо впевнений, що тут, біля топки машини, його й чорт із свічкою не знайде.
Минуло кілька тижнів. Судно прибуло в Барселону. Лосс зміцнів, набрався сили. Але він вирішив схит-рувати. Прикинувшись хворим, Алессандро штучно підняв собі температуру, як це часто робили каторжани в таборі Вальнера-П’єха. Хазяїн злякався. Він панічно боявся епідемій.
Лосса списали на берег у портову лікарню. Там його тримали тільки одну ніч, бо наступного ранку ви-явилось, що він здоровий, як бик. Так сказав фельдшер, який оглянув "хворого".
Алессандро тільки цього й треба було. Він, вийшовши з лікарні, купив собі недорогий темно-сірий кос-тюм і ввечері сів на поїзд Барселона — Мадрид.
Додому їхати не можна було. Ні в якому разі. Лосс знав, що там вартують агенти поліції. Вихід залишав-ся один. Скористатися адресою, яку йому дав у тюрмі Моріс Потр. Катрен зачекає. Прийде час — і він зв’яжеться з нею.
Алессандро легко знайшов будинок із зеленою зіркою. Приємний м’який вогник було видно здалека. Втікачеві раптом здалося, що він стоїть на розпутті, шукаючи вірної дороги в майбутнє. А цей зелений вогник запрошує знедолених до себе, вказує правильний шлях, обіцяє підтримку і радість життя. Треба йти. В серці зростала впевненість, що день вступу в цей будинок буде поворотним днем у житті…
Лоссу відкрив незнайомий чоловік із сивою шевелюрою і пронизливими чорними очима. Він критично оглянув постать Алессандро, жестом запросив його до вітальні.
— Чим зобов’язаний? — коротко запитав він.
Лосс завагався. А що, як він не туди попав? Може, це не той будинок і не слід тут говорити про Моріса?! Як бути?
— Я чув, що вам потрібен помічник, — навмання сказав Алессандро, щоб виграти час.
— Гм… Звідки ви взнали? Мені дійсно не завадило б мати помічника. Але освіченого. У вас яка освіта?
Лосс якось вільніше зітхнув. Його навмання випущена стріла попала в ціль.
— Я залишив передостанній курс університету, — сказав він. — Факультет фізики.
— Он як. Це мені підходить… Чому не закінчили?
— Дружина… Дитя… Ну й інші обставини.
(Продовження на наступній сторінці)