— І я… — почервонівши, тихо сказала Мері.
— І ти, — ласкаво відповів Святослав…
В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кімнати зайшов високий джентльмен в темному одя-зі.
— Містер Барвицький?— запитав він.
— Так.
— Вам лист.
— Від кого?
Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розірвав конверт і на невеликому синьому папі-рці прочитав:
"Пане Барвицький!
Прошу Вас прибути до мене о 12 годині дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалізацію Ваших задумів.
Роген".
У Барвицького перехопило дихання Роген — це ж один з найбільших магнатів Нового Світу, мільярдер. Про нього ходить недобра слава, та дідько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспек-тива…
Святослав радісно повернувся до Мері. Кинувся до неї, поцілував:
— Ти мій добрий ангел!
— Що таке?
— Розкажу завтра! А тепер — ти залишаєшся зі мною…
— Як?— здивовано підняла брови Мері.
— Так! — перебив Святослав.— Я тебе нікуди не відпущу. Будь зі мною, мила дівчино, давай поділимо і мою нову надію, і радощі та горе, які судилися мені…— і він знову гаряче обняв Мері…
Світло погасло.
А в небі, як і мільони років тому, спокійно мерехтіли Далекі зірки і кликали буйні серця в глибини Кос-мосу…
Наступило 20 серпня 19… року…
ПРОПОЗИЦІЯ РОГЕН А
Другого дня таксі-гелікоптер приземлився на майданчику-гаражу, який містився на даху розкішного осо-бняка Рогена. Барвицький вийшов з таксі і відразу ж зустрівся з самим господарем цього будинку — знамени-тим мільярдером. Той, стримано привітавшись з професором, запросив гостя вниз.
По крутих спіральних східцях з якогось рожевого матеріалу зійшли вони у велику залу, а звідти — до ка-бінету Рогена.
Барвицький сів, оглянувся.
Письмовий стіл, кілька стільців. Телефони, телевізори. В стелі — отвір, з нього падає приємне м’яке сві-тло.
Роген сів навпроти. Це був сорокалітній чоловік, невеликий на зріст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом.
— Містер Барвицький, — почав він. — Будемо говорити начистоту…
— Я слухаю вас…
— Я уважно слідкував за всім, що трапилося з вами. Я знаю, що ви на розпутті. Ви не можете здійснити своїх задумів? Чи не так?
— Так, — твердо мовив Барвицький.
— Я допоможу вам їх здійснити, — просто сказав Роген.
— Яким чином? — схвильовано запитав Святослав.
— Я повністю фінансую всі витрати на побудування космічного корабля. Конструювати і керувати всім будете ви!
Професор схвильовано встав з крісла.
— Зачекайте, — жестом посадив його Роген. — Я не все сказав. Ніякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про прогрес. Я думаю про себе. Я егоіст. Корабель роблю для себе…
— Хто ж полетить на ньому?
— Я! І ви!
— Для чого це вам?— з подивом вигукнув Барвицький.
— Ось тепер ми якраз і підійдемо до діла. Я буду до кінця відвертим. Слухайте мене. Вам зараз треба ви-рішити, так чи ні! В разі підмови, ви забудете, що я говорив! Ясно?
— Гаразд! — не замислюючись, кивнув головою Барвицький.
— Так от… Мене не задовольняють ті 20–30 років життя, які мені дає природа. Я ділова людина, я люб-лю гроші, я хотів би бачити, як мій капітал через сто років розмножиться… Доки я не вмру, мої нащадки не наслідують спадщини. Отже я вирішив пережити їх. Я слухав ваші лекції, виступ на Асамблеї. Я вірю вам! Я лечу з вами. Ми повернемось через століття по земному часу. Я оформлю юридично справи так. щоб мене не вважали мертвим, і тоді капітал буде рости безперервно аж до мого повернення. Я хочу стати фінансовим воло-дарем світу з допомогою вашої машини часу. Ви зрозуміли мене?
— Цілком! — відповів Барвицький і внутрішньо здригнувся від огиди, зрозумівши мерзенність і жадіб-ність цієї нелюдської душі.
— Отже, я жду вашої відповіді. Вирішувати ви мусите тепер…
Святослав задумався.
А що ж власне йому думати? Хоч і мерзенний задум цієї "надлюдини", але це єдиний вихід вирватися у Космос і практично здійснити свої мрії.
— Я згоден! — твердо сказав він.
Сірі очі Рогена радісно заблищали.
— Отже негайно розроблюйте конструкцію. У ваше розпорядження я даю весь штат моїх науково-дослідних Інститутів, технічні можливості авіаційних і атомних заводів і необмежений кредит. Вам досить цьо-го?— додав він з самовдоволеною посмішкою.
— Півгодини назад я не міг мріяти про такі перспективи, — відповів Барвицький. — Через рік ми виле-тимо з Землі у Всесвіт…
Роген стиснув йому руки:
— Завтра ж починайте…
— Гаразд, — сказав Святослав і вийшов з кабінету…
Він летів додому на гелікоптері, але не бачив нічого за вікном, не чув шуму гвинтів. Воскресла мрія не-сла його знову в небеса, і єдиний образ людини Землі, який він тримав в своїй пам’яті — був образ Мері, до якої він зараз хетів, щоб поділитися з нею своєю радістю…
СУПЕРЕЧКА З МЕРІ
Мері залишилася у Святослава, так і не повернувшись до своїх бідних батьків, які жили десь на околиці міста.
Вона вкладала у почуття до Святослава всю свою пристрасну, гарячу душу.
Вона була пригнічена і незадоволена, коли взнала про підготовку до польоту в небо, але спочатку не ви-словлювала свого невдоволення, щоб не дратувати Святослава… Однак минав час, і становище змінилося…
…На протязі 3-х місяців був підготовлений проект космічного корабля за ідеєю Барвицького. На закри-тій нараді конструкторів і інженерів проект був повністю схвалений, і заводи Ро-гена одержали замовлення на виготовлення всіх необхідних частин корабля.
Світ нічого не знав ні про побудову корабля, ні про його конструкцію. А конструкція справді була незви-чайною.
При збудуванні перших космічних ракет користувались звичайним хімічним паливом. Але вже при по-дорожі на планети Марс чи Венеру не могло бути й мови про застосування такого палива. Його не вистачало для таких великих перельотів. Тому тепер ряд країн готували атомні ракети, де рушійною силою був потік ма-терії, розігрітої в атомному котлі. Але і ця конструкція не годилася для досягнення променевих швидкостей. Великі успіхи ядерної фізики дозволили Барвицькому піти зовсім іншим шляхом.
Його космічний корабель не мав нічого спільного з ракетою. Це був велетенський, довжиною в тридцять метрів, апарат, збудований з найтугоплавкіших і найлегших сплавів, обтічної форми, без повітряних стабіліза-торів. Посередині його був суцільний канал, що проходив наскрізь. В каналі монтувався велетенський соленоїд, а по краях каналу — величезні кулі — розрядники. Ці кулі сприймали на себе коротко-частотну енергію, кон-денсовану в атомних батареях, і імпульсами, посиленими в мільярди раз з допомогою суперпозиції хвиль, поді-бними до грозових розрядів, випромінювали через канал. Імпульси проходили від одної кулі до другої з будь-який бік. Соленоїд заряджався і, взаємодіючи з полем локалізованого в просторі згустка електромагнітної енер-гії, що проходив по каналу, давав рух апарату. Головне те, що апарат мусив рухатися безшумно, набирати будь-яку швидкість і навіть нерухомо висіти в просторі.
Запаси енергії в атомних батареях були надзвичайно великі і їх вистачило б на сотні років польоту по зе-мному часу…
Роген кинув на побудову апарата всі можливості своїх велетенських заводів, десятків інститутів, і через півроку в пустині Нью-Мексіко за неосяжною стіною в новозбудованому цеху почав монтуватися перший у світі корабель для досягнення швидкостей променя. В конструкцію було вкладено все краще, що могла дати наукова думка в області автоматики, теле, радіо і електротехніки, електроніки і т.д. За розрахунком Барвицько-го корабель мав бути закінченим в липні наступного року…
Перші дні Барвицький приходив додому веселий, радісний. Обнімаючи Мері, він жваво розповідав їй про те, як ішли роботи. З кожним днем все тривожніше ставало в неї на серці, однак вона стримувалась, бо не хотіла затьмарювати його радості. Але в свідомості настирливо билася думка — скоро розлука. Розлука назавжди, бо хто ж може ждати людину назад з неосяжних глибин Простору і Часу. І Часу… Бо якщо й вернеться він, то, може, тільки через сто років, коли вона вже помре!
Що він хоче знайти там, в холодних просторах Космосу? Невже вона — Мері — любляча і близька — не рідніша йому від космічних химер?
Одного разу, коли Святослав повернувся на гелікоптері з Нью-Мексіко пізнього вечора, Мері не витри-мала. Дивлячись повними сліз очима в лице чоловікові, вона сказала:
— Любий мій! Я завжди рада і щаслива, коли щасливий ти! Але в своїй радості ти зовсім забуваєш про мене.
— Що ти хочеш цим сказати, Мері? — стрепенувся Святослав. — Ах так, розумію! Розумію… — сумно сказав він. — Але що ж я можу зробити? Що я можу зробити, Мері?
— Хіба ти не людина Землі? Хіба не твого сина я ношу тепер під серцем?
— Це правда, Мері?
— Так!..
(Продовження на наступній сторінці)