В ушах пролунало не то зітхання, не то ридання. За люком щось загуркотіло, відкрився вхід, і Вікторія, одягнена в незграбний скафандр, впала в обійми Валерія.
— Боже мій, — плачучи, хлипала вона. — Я думала, що ви загинули, і вже збиралася вилітати!
— Бачте, яка ви,— пожартував Валерій.—Мене не так легко поховати…
— А це що таке? — здивовано вигукнула Вікторія, нарешті, побачивши господарів планети, які вийшли з-за спини Тригуба.
— Це розумні істоти, тутешні люди! Ви все зрозумієте! Я буду зараз говорити з Землею! Треба поспішати — ракета з зарядом незабаром буде тут!..
Коли всі зайшли до каюти, Тригуб зняв шолом і включив радіо. Земля через десять хвилин відгукнулася.
— Алло! — сказав Валерій. — Негайно зберіть засідання Академії. Необхідно її рішення!..
З Землі через п’ять хвилин сповістили, що Всесвітня Академія якраз проводить засідання, телевізор включений, і Тригуб може починати. Валерій включив телепередачу…
На Землі, в гігантському залі Академії, на телеекрані з’явилося чітке зображення Тригуба, який стояв з відкритою головою, в скафандрі, біля нього — Вікторія, а поряд — дві чудернацькі постаті незнайомих істот…
Весь зал здивовано зашумів. Що таке? Що за видіння?..
— Увага! — почав Валерій.— Я вам все з’ясую! Планета, на яку прилетіли ми, не загрожує Землі! Ця планета заселена розумними істотами, подібними до людей, які живуть в підземних містах. Двох з них ви бачите на екрані!..
Тригуб показав на господарів, ті злегка вклонилися…
— Планета направлена в нашу систему їхньою волею з допомогою могутньої енергії атома. В системі, де вони жили, світило погасло, і вони вирішили переселитися в нашу планетну сім’ю! Вони просять дозволу в лю-дей Землі ввести свою планету на орбіту Землі з іншого боку.
Весь зал, вся Земля, що слухала Тригуба, полегшено зітхнула. І хоч все це було неймовірним, казковим — сотні старих і молодих вчених закричали:
— Дозволити!!!
Тригуб продовжував:
— Нехай уряди держав негайно затримають будівництво в Гренландії і перешкодять злочинному плану Гершера…
— Заспокойтеся, Тригуб, — відповів президент Академії. — Вчора військові сили великих держав за проханням Академії примусили Гершера припинити будівництво. Всесвітня Академія нині контролює всі запаси ядерного пального в світі…
— Чудово! — вигукнув Тригуб і додав: — Тепер головне! Треба негайно викликати вибух на кораблі, який летить до планети. Повертати його на такій швидкості назад — неможливо!
— Ми зараз же дамо вказівки на контрольний пункт, звідки здійснюється керівництво по радіо. Слідкуй-те! Через п’ять хвилин корабель вибухне… — відповів президент.
Валерій виключив радіо. Він запросив господарів планети до ілюмінатора. Всі підійшли і почали дивити-ся в напрямку Сонця. Хвилина. Дві…
І ось… в темному просторі — недалеко від Сонця спалахнув пучок полум’я, охопив півнеба темними клубами диму, який моментально розсіявся в Космосі… Цей страшний вибух на мить осяяв навколишній крає-вид блакитним промінням…
Все було закінчено. Тепер ні Землі, ні цій планеті не загрожувала більше ніяка небезпека…
ЗАКОНСЕРВОВАНА ПЛАНЕТА
…Через годину Валерій і Вікторія в супроводі господарів планети спустилися тією ж дорогою в підземелля і, скинувши скафандри, поїхали саморушійною дорогою знайомитися з дивним підземним світом. Той самий Старий, що говорив з Тригубом, тепер теж був поряд і давав необхідні пояснення…
Знову Валерію одягнули шолом, а коли було необхідно говорити, на очі спадали чорні екрани, і Старий передавав Валерію зорові зображення думок, які пояснювали все, що хотілося космонавтам. Тригуб передавав зміст розмови Вікторії…
Велетенська печера, яка починалася від вхідного шлюзу, незабаром перехрещувалася з іншими печерами таких же масштабів. Все разом, як пояснив Старий, створювало гігантську сітку підземель по всій планеті. На перехрестях печер були широчезні — до кількох кілометрів у діаметрі — площі з куполоподібною стелею, яка здіймалася на п’ятсот метрів вгору. Стіни підземних вулиць і площ, а також куполи, були створені з синтетичних плит рожевого кольору. Джерела холодного світла ядерною походження були сховані за тими плитами і давали рівне яскраве освітлення. Без кінця тягнулися в підземеллі, де їхали мандрівники, ряди небачених рос-лин.
Вікторія торкнула Валерія за рукав:
— Попросіть, щоб дорога зупинилася! Я хочу побачити їхні плантації…
Валерій зробив знак. Старий зупинив дорогу, і всі разом вийшли на грунт — справжній земний грунт. Вздовж вузенького каналу, по якому швидко мчалася вода, розстилалися по землі повзучі рослини. Вони були всіяні синіми квітами, пуп’янками плодів і жовтогарячими плодами, подібними до динь. Старий зірвав один з плодів і подав Вікторії. Дівчина розломила його, і солодко-задушливий запах ударив у ніздрі мандрівникам. Валерій узяв половинку і поглянув запитливо на Старого.
— Це дуже цікаві плоди,— передав той,— наші землероби вирощували їх на протязі багатьох тисяч років. З кожним поколінням в плодах з’являлися нові ознаки, необхідні дослідникам. Тепер ця робота майже за-кінчена, і рослини вирощуються на плантаціях всієї планети…
— Що ж це за плоди і яке їх значення? — не стрималась Вікторія. Старий посміхнувся, зрозумівши запитання дівчини. Він опустив на очі екран, те ж саме зробив Валерій, і мандрівники взнали таке:
— Я не можу з’ясувати вам всього процесу, підбору необхідних ознак, але скажу лише одне: ці плоди стимулюють всі фізіологічні процеси в організмі, активізують мозок і на сотні років продовжують життя індивідів, які систематично вживають плоди.
— Ну, раз так… — почала Вікторія і, не закінчивши, вп’ялася зубами в м’який соковитий плід. Валерій, піднявши екран, зробив те ж саме. Приємний холодок м’якушки плода освіжив піднебіння, і хвиля оп’яніння вдарила в голови мандрівникам. Потім, через хвилю, це почуття пройшло, і Вікторія та Валерій відчули, як мозок їх працює чіткіше, все тіло стає легшим і в свідомості виникає казкове почуття блаженства.
— Справді, які чудесні плоди, — отямившись від подиву, промовив Валерій. — Треба буде на Землі культивувати такі ж! Це набагато скоротить наші роботи по продовженню життя…
Він звернувся з цим же запитанням до Старого. Той ствердно закивав головою і додав:
— Ми з радістю віддамо вам всі свої надбання в будь-яких галузях науки. Це наш обов’язок! До цього зобов’язує солідарність, яка мусить зв’язувати розумних істот різних світів…
Після цього Старий запропонував мандрівникам їхати далі. Вікторія жартівливо захопила в жмені води:
— Цікаво, чи така, як у нас… — і випила. Вода була на смак, як дощова, — очевидно, дистильована.
Валерій подивився на безкінечну перспективу казкових плантацій.
— Невже під всією планетою тягнуться такі печери? Яка ж праця потрібна, щоб створити все це, скільки часу?..
— Все це створювалося за мільйони років — не дивуйтесь! — відповів Старий…
І знову автоматична дорога повезла мандрівників між двома рядами буйних дерев. Вона зупинилася на величезній площі. В усі боки від неї розбігалися печери з такими ж дорогами, плантаціями і рядами дерев.
Посередині площі здіймався до самого купола будинок з блідоблакитного матеріалу. Характерною особливістю його була незвичайно ніжна округлість ліній. Вікон не було, тому що джерела світла будівники заховали всюди в стінах. В цьому будинку, як сказав Старий, розміщувалось управління автономної області планети. Таких областей — кілька тисяч. Всі вони об’єднувались в єдину планетну сім’ю, якою керувала Рада Вчених. Освіта тутешніх істот універсальна, і кожен індивід, який досягав певного освітнього цензу, був зобов’язаний кілька років входити в комітети по управлінню областями. Економічні, адміністративні та культурні зусилля областей координувались Радою Вчених. Давно вже стерлися всякі національні чи расові ознаки, які в далекому минулому розрізнювали народи. Тепер тут була єдина мова, єдині звичаї. Всі досягнення науки спрямовувалися на найповніше задоволення різних потреб розумних істот…
Валерія і Вікторію запросили в будинок. Вони піднялися по рожевих сходах і через блакитну арку зайшли в велику залу. Мандрівників оточило багато розумних істот. Серед них— кілька осіб, одягнених в блакитні туніки. Обличчя їх були ніжними, на головах — круглі чорні шапочки Це, безумовно, були жінки. Вони з особливою цікавістю розглядали золотокосу тендітну Вікторію, захоплено розмовляючи між собою. Чоловіки три-мали себе стриманіше.
Старий, який, до речі, був головою комітету самоуправління області, щось сказав присутнім. Ті відразу відійшли до пультів, встановлених по боках залу. Спереду засяяв велетенський екран. Старий, надівши знову шолом, звернувся до Валерія:
— Тепер по всій планеті зібралися представники всіх областей. Якщо дозволите, хай вони подивляться на вас — наших майбутніх сусідів!..
— Ми згодні і раді, — відповів Валерій. Ясне проміння вдарило в очі мандрівників
Передача почалася. Старий кілька хвилин говорив, потім показав на Вікторію і Валерія.
(Продовження на наступній сторінці)